Михайло Грушевський: між наукою і політикою

Ігор Гирич

На межі 1980-90-х років Я.Дашкевич можливо найбільше спричинився до реабілітації й повернення до пантеону української культури імені Михайла Грушевського. [21] Конкурувати з ним може лише Сергій Білокінь, який у цей час надрукував знамениту статтю про найбільшого історика в «Літературній Україні» й видав не менш знані серед науковців «Спомини» М.Грушевського. [22]

У 1988 р. Я.Дашкевичу доводилося ще спростовувати заяложені радянські стереотипи-налички, повішені на М.Грушевського партійною пропагандою: про уявні постійні тертя на ідейному грунті з Франком; конфлікт НТШ у 1913 р., у якому радянські історики звинувачували авторитарну вдачу голови Товариства; з’ясування стосунків в середині ВУАН з А.Кримським і С.Єфремовим; про т.зв. австрійське або німецьке «шпигунство» історика; про нападки на академіка з боку комуністичних російських й українських колаборантських істориків у 1930-і й пізніші роки.

Оцінюючи постать М.Грушевського через кілька років по тому, Я.Дашкевич намагався з’ясувати непросте, теоретичного плану, питання: як узгодити наукову діяльність найбільшого українського історика усіх часів (в цьому у Ярослава Романовича ніколи не виникало сумнівів) і невиразного політика (в слабкості саме цієї іпостасі Михайла Сергійовича наш ювіляр так само був однозначно переконаний).

Я.Дашкевич пропонує розводити ці дві складові непересічної постаті вченого. Бо, коли їх розглядати у детермінованому поєднані, як це пропонував один з найвідоміших сучасних фахівців української революції В.Верстюк, то тоді доведеться розчаровуватися не лише в Грушевському – політику, але й в Грушевському – історикові. «Політична діяльність М.Грушевського більше відбивалася на його, в основному, дуже об’єктивних наукових працях, ніж конкретні результати наукових досліджень на його політичній кар’єрі» [23], – вважав Ярослав Романович. В іншому місці він пише: «Тверезий прагматизм фактології М.Грушевського дуже різко контрастував з теоретичною, а потім практичною діяльністю. В політиці він завжди залишався непоправним романтиком» [24]. Я.Дашкевич не шкодує різких інвектив на адресу М.Грушевського-політика. При цьому він послуговується простою, і на перший погляд невідпорною формулою: «Грушевський був поганим політиком. Був поганим політиком, бо програв – а кожний політик, який програє, є поганим політиком» [25].

Інші претензії Я.Дашкевича до М.Грушевського-політика такі: 1) історик був більшою мірою кабінетним вченим, політикою займався час від часу – фактично можна казати лише про науково-популярну публіцистику, яка також мала відблиск кабінетності; 2) у 1917 р. М.Грушевський вступив у велику політику як аматор, що відбилося на якості його політичної діяльності; 3) в політиці він завжди залишався невиправним романтиком, а виявилося це у сліпій вірі в російську демократію, всесвітнє братерство і соціалізм; 4) соціальне ставив вище за національне; 5) як фактичний перший президент України, не мав права повертатися в більшовицьку Україну; 6) не зумів навколо себе зібрати політичних особистостей. Взагалі, Я.Дашкевич ставить на обговорення тезу: чи можна М.Грушевського вважати харизматичним лідером держави?

Погляди Ярослава Романовича у багатьох моментах повторюють закиди М.Грушевському з боку націоналістичної історико-політологічної публіцистики донцовського зразку. Спробуємо їх розглянути, бо усі складові закидів становлять органічну цілість, а отже в купі справляють враження цілком обгрунтованої оцінки. Ризикуючи одержати зауваження у бажанні виправдати М.Грушевського, все ж зважимо усі за і проти.

При всій привабливій доступності, теза – «поганим є той політик, хто програв», – виглядає схематизованою, у ній немає полутонів. Вона спрощує реальну політичну ситуацію 1917-1921 року і передодня революції. Чи дійсно політик, який програв – є поганим політиком? Чому ми не оцінюємо подібним чином керівників ЗУНР К.Левицького і Є.Петрушевича? Вони теж програли і все ж поганими політиками їх не часто називають. Програв і останній керманич Директорії УНР Симон Петлюра і лідери ОУН Є.Коновалець та А.Мельник, чи виграв зрештою С.Бандера? Проте останні три постаті і на думку Я.Дашкевича й більшості прихильників радикального протистояння з більшовизмом є добрими політиками. Можна, звичайно, нам заперечити. М.Грушевський був на чолі новопосталої держави, а всі інші перераховані політики за цю державу знову воювали, отже були у гіршому, ніж М.Грушевський становищі. Але чи дійсно це так?

У такому підході бракує історизму, врахування конкретно-історичної ситуації, яку тонко відчуває Я.Дашкевич по відношенню приміром до І.Крип’якевича, пізнього М.Драгоманова або Д.Донцова. Чи мусить одна людина нести відповідальність за справу, виконувати яку бралося поруч з ним не один десяток проводирів. М.Грушевський не відтручував талановитої молоді від співпраці в Центральній Раді. Він намагався консолідувати усі партії навколо виконання державотворчих завдань. У часи його головування до роботи були притягнені усі можливі талановиті політики, у тому числі і С.Петлюра, і Є.Коновалець. Хіба В.Липинському й М.Міхновському не знайшлося місця в УЦР, але чи має за це відповідати М.Грушевський? Або чи лише він один?

Б.Мартос згадував у своїх споминах, як він приїхав по допомогу для Полтави до Києва, і як його мобілізував до роботи М.Грушевський, бо й у Києві бракувало людей («Нікого до Вас не відправимо і ще й Вас у Києві залишимо» [26]). На запитання у 1920-ті роки В.Кузіва про причини поразки української революції Грушевський як головну вказував брак кадрів [27]. Великий історик був головою держави європейського демократичного зразку, по типу чеського президента Т.Масарика. Але на відміну від Масарика він не мав реально добре працюючої виконавської вертикалі. А воліти бачити в Грушевському диктатора, українського Леніна чи Пілсудського навряд чи реалістично. Не біда це Грушевського, а проблема неструктурованого й не готового до опанування ситуацією тодішнього українського суспільства.

М.Грушевський значно випередив рівень готовності пересічного українського політикуму. Якби не він, не його титанічна громадсько-політична праця двадцять років до революції, Україна не мала б і такого поступу й досягнень, які мали місце у добі визвольних змагань. Грушевський був творцем історії, і це відзначив у своїй статті С.Єфремов, говорячи, що іноді важливіше творити історію, ніж її писати [28].

Твердження про кабінетність Грушевського до 1917 р. явне перебільшення (у своїх спогадах О.Лотоцький якраз відзначає протилежне – М.Грушевський не був за типом німецьких професорів, кабінетним вченим). Він був в Україні між двома революціями найпомітнішим політиком. Ні соціал-демократи, ні соціалісти-революціонери не мали й близько подібної фігури, котра б у такій мірі була задіяна в політиці. Скажімо й С.Петлюра, й М.Порш, і Л.Юркевич не були такими активним й плідними політиками, як Грушевський. Нелегальний політик взагалі не може дорівнятися популярністю до політика легального. Останній був заангажований у творення трьох (!) політичних партій: в Україні Наддніпрянській й Україні Галицький (національно-демократична партія, радикально-демократична партія, ТУП). Він протягом майже трьох років консультував українську фракцію в петербурзькій Державній Думі (ДД), де особисто перезнайомився з усіма ключовими гравцями російської політичної арени, і передусім з найвизначнішими кадетами, зокрема П.Мілюковим. Якби не це українцям годі було сподіватися прихильних до української справи рішень протягом 1913 року в ДД. Грушевський був автором фактично першої української автономістичної конституції, яку теж збирався провести через ДД. Історик активно політизував український рух у Львові і Києві. Саме його радикалізм в питанні галицько-українського опортунізму у відношенні до польських політиків стало причиною конфлікту в НТШ 1913 р. і його відходу від західноукраїнських справ. Отже Грушевський був активно практикуючий політик. У 1917 р. він вступав не як аматор, а як досвідчений політик, що набрався досвіду у числених зіткненнях з російськими і польськими партіями, у баталіях з виразниками супротивних державно-національних ідей (російською і польською), у боротьбі з представниками українських партій клерікалів-консерваторів (О.Барвінським й Ю.Романчуком), націонал-демократами (К.Левицьким, В.Будзиновським та ін.).

Для царських урядовців увесь «мазепинський» рух асоціювався передусім з Грушевським, і по ньому спрямовувалися у першу чергу удари числених захисників «єдиної неподільної». І це лише принагідні приклади політичної активності М.Грушевського, усього ж їх можна наводити десятками. На початок Лютневої революції 1917 р. серед українських політиків у Грушевського просто не було конкурентів. Усіма без виключення партійними угрупуваннями він сприймався як беззаперечній національний лідер, і в цьому сенсі він був харизматиком більшим за С.Петлюру, бо соціальна й політична база підтримки останнього була значно вужчою. От хто був дійсно кабінетною людиною після 1897 р. так це соратник Грушевського – Іван Франко.

У політиці Грушевський був достатньо тверезою людиною. Йому бракувало звичайно практицизму й безпринципності для досягнення політичних цілей. Але до російських демократів він ніяких сантиментів не мав (як і його вчитель В.Антонович), надій на щиру допомогу останніх не плекав. Ще 1905 р., щодо відносно ніби навіть прихильних до українських домагань росіян і українців – членів російських партій, М.Грушевський занотовує у щоденнику:

«Не шукати зносин з ними, а зневажати й погорджувати ними. Чи помогли що мої знайомі нам в українських справах чи інші? Ріжні Василенки і Шахматови! Нині був [М.]Дашкевич у нас з родиною, ніби дуже розположений – але й він такий самий – як щирий, то переляканий над всяку подобу» [29].

Те, що Грушевський не вірив російській демократії, свідчить і його публіцистика – статті в «Літературно-науковому віснику» під рубрикою «На українські теми»: «Українська дебата», «Сіяння вітру», «Фабрикація сепаратизму», «Українство і всеслов’янство», «В слов’янських обіймах» та ін. [30] Приміром у статті «Гріхи наші» (1907) М.Грушевський, ставлячи на одну дошку російських реакціонерів й поступовців, писав таке:

«Російська бюрократія і російське поступове життя однаково виросли й розцвіли на українських костях – одна на костях тих, що душу свою покладали для російських «чинов і орденов», друга – на костях тих, що так само не за страх, а за совість трудилися для розросту й розцвіту російської культури й поступу, кидаючи на «Благословену Україну» чи то на український смітник тільки негодящі відпадки» [31].

Так що теза про кінець для України московської орієнтації, висловлена Грушевським у книзі «На порозі нової України», після спалення Муравйовим його будинку на Паньківський у січні 1918 р., радше треба сприймати як кінцеву фазу світогляду М.Грушевського, а не його початок. Винниченко дійсно був загіпнотизований поступовим флером російської демократії, голова ж Центральної Ради щодо неї ілюзій не мав.

Національний пріоритет М.Грушевський ніколи не ставив нижче за соціальні питання. Й до революції і під час її, ці проблеми навіть попри тиск лівих партій, до яких тоді належав Грушевський намагався вирішувати паралельно. Вирішення аграрної проблеми ще до революції пов’язував з здійсненням національної перебудови Російської імперії [32].

Чи мав Грушевський повертатися в Україну червону, чи як голова незалежної держави мав залишатися в еміграції? Питання це більше має риторичне ніж ідеологічне значення. В Україну тоді повернувся не лише есер Грушевський, а й автор першого самостійницького трактату Ю.Бачинський і засновник національної історіографії, академік С.Рудницький, і навіть деякі члени СВУ (зокрема співробітник голови НТШ – В.Козловський). Збирався повертатися до України і фактичний голова СВУ (номінальний її секретар) Андрій Жук, якого зовсім немає причин підозрювати у любові до більшовиків [33]. Українська незалежність не здобулася на таку міжнародну підтримку, як чеська самостійність напередодні Першої світової війни. Це зрозумів М.Грушевський після невдачі із заснованим ним у 1919 р. Комітетом незалежної України (КНУК), Паризькою мирною конференцією і спільної акції есерів і есдеків на Люцернській конференції соцінтерну. М.Грушевський не міг стати Т.Масариком [34], навіть при власному бажанні – світова опінія тоді не була на стороні України.

Справа політичної еміграції була програна, її вплив на події в Україні з кожним роком зменшувався. І це Грушевський відчув раніше за інших емігрантів. В цьому, гадаємо, була основна причина його «зміновіховства» й т.зв. радянофільства. М.Грушевський вертав в Україну, щоб, як писав О.Оглоблин, єдиною для нього можливою зброєю – пером науковця продовжувати політичну справу українського визволення [35]. Діяльність М.Грушевського у більш-менш вільний період підрадянського життя виправдовує Грушевського. За шість років (1924-1930) він виховав цілу плеяду нової генерації істориків, яких кількісно було, мабуть, вдвічі більше ніж представників його львівської школи. Хоч на її формування Грушевський витратив втричі більше часу. Не повертатися в Україну було для Грушевського простішою річчю. Матеріальне забезпечення у Європі він мав краще, ніж у Києві.

Суть справи повернення була у принципових моментах, що вимагали від М.Грушевського особистої мужності. Історик мав право розраховувати на перемогу українізаційного курсу й затухання комуністичного радикалізму. З середини розкладеного більшовицького режиму мала повстати незалежна Україна. Ні Грушевський, ні його прихильники не могли передбачити тотальних репресій і нищення всього українського у часи сталінської диктатури. Тому попри фантастичність спогадів М.Стахіва [36], про міфічні відомості у віденського емігранта про можливість поправіння курсу й можливої протибільшовицької революції, М.Грушевський напевно сподівався на слушну нагоду і в такому разі він мав бути в осерді українського життя в Києві, щоб вчасно долучитися до відродженого політичного життя.

Іншою важливою проблемою сучасного грушевськознавства, яка була з великим вирозумінням й ерудицією з’ясована Я.Дашкевичем, є питання співвідношення народництва й державництва у науковій й громадсько-політичній діяльності М.Грушевського. Ярослав Романович йде стежкою, заповідженою від 1950-х років Б.Крупницьким [37], О.Оглоблиним, І.Витановичем [38], В.Дорошенком, М.Стахівим, М.Андрусяком Л.Винарем та істориками, що гуртувалися навколо журналу «Український історик». Цим він ніби скріпив тяглість реального, а не доктринерського розуміння суті цих двох понять.

Цікаво, що від часів Другої світової війні усе більша кількість науковців почала відносити М.Грушевського до табору істориків-державників. О.Оглоблин і М.Слабченко, очевидно не без впливу робіт В.Липинського й Д.Дорошенка, сприймала М.Грушевського у 1920-ті роки народником, а себе причисляли до істориків економічної або марксистської школи. У часи американської еміграції Оглоблина, історіографи почали відносити Олександра Петровича й М.Грушевського до однієї національно-державної школи. Пояснити як Грушевський з історика-народника перетворився на історика-державника було не завжди легко. Так приміром М.Андрусяк в одному реченні примудрився заперечити сам собі:

«Хоча Грушевський був істориком-народником і свій послідовний демократизм підкреслював ще в 1920 р., однак, його схема відокремлення історії України від «общерусскої» та очолювання ним новітньої української держави, відокремленої від московської, зробили з нього непримиреного з москалями українського історика – націоналіста-державника» [39].

З Андрусяком згоджується М.Стахів. Він намагається по-своєму витлумачити поняття «історик-народник»:

«1) Історик-державник це той історик, що бере чи брав провідну ролю в державі, 2) Історик-державник може означати ще такого історика, який займається в своїх працях лише історією держави, як такої, а вслід за тим держави свого народу, історією державного устрою і державного права» [40]

За таким же принципом М.Стахів визнає Грушевського одночасно й історико-народником. Відобразив академік історичний розвиток українського народу, мав симпатії до народу? Маєш в Грушевському історика-народника. Відразу впадає в око розмитість понять, відчувається, що зовсім інший смисл вкладають у них М.Андрусяк і М.Стахів, ніж І.Кревецький і Д.Дорошенко. Останні два вирізняли аспект еліт і народної маси; демократизм і консерватизм в історіософській конструкції; наголос на політичній історії держави або на народному житті. Якщо оцінювати істориків за критерієм Андрусяка-Стахова, тоді в обидві одночасно категорії треба віднести майже усіх українських істориків, які поділяли національну історіографічну схему (напрям) М.Грушевського.

Тобто терміни «державницька» й «народницька» історіографія на середину 1960-х років щодо істориків, які почали свою наукову діяльність після 1894-1898 рр. – часу переїзду М.Грушевського до Львова і виходу в світ першого тому «ІУР» втратили свою актуальність. А отже це є ще одним підтвердженням висновку, що в основу цих історіографічних понять був покладений не методологічний чи науковий, а політико-ідеологічний чинник [41].

На початок 1990-х років питання народництва і державництва М.Грушевського актуалізувала тодішня суспільно-політична ситуація в Україні. Чи бути новому союзному договору і Україна залишиться федеративною республікою у складі «оновленого» Союзу, чи все ж таки її дрейф до окремішності завершиться утворенням незалежної держави? Аргумент народництва і в парі з ним одвічного федералізму М.Грушевського був для посткомуністичного чиновництва, партноменклатури сильним аргументом для легітимізації курсу на федеративний зв’язок з Росією. Тоді, як зрештою і сьогодні, історики намагалися вловити політичну кон’юнктуру і написати «актуальну» працю. У цей час, приміром, з’явилася книжка В.Кравченка про Д.Багалія, де боязка, обережна позиція Дмитра Івановича щодо української незалежності представлялася як зважена і твереза тактика справжнього федераліста. Протягом 1991 р. друкувалося до десятка публікацій О.Копиленка і його окрема книжка, у який М.Грушевський змальований як переконаний федераліст, національний реаліст, що завжди цінував державний союз України з Росією [42].

Проте і після грудня 1991 р. тривало трактування М.Грушевського як федераліста-народника в науковій і політичній сфері. Посткомуністичні історики [43] й далі свідомо формалізували складний процес розгортання української революції. Писав історик про утримування федеративного зв’язку з Росією, значить був переконаним федералістом, байдуже, що Грушевський змушений був враховувати суспільні настрої у Наддніпрянській Україні, і щоб підготувати позитивне сприйняття ідей незалежності, не відлякати від української справи всуціль зросійщене місто, підкреслювати свій автономізм.

Я.Дашкевич у свої трактовці постаті великого історика і громадського діяча намагається уникнути двох крайностей: затирати різницю між народництвом і державництвом – і представляти М.Грушевського як стовідсоткового державника, або за традицією вважати його народником і федералістом [44]. Останню позицію боронили історики марксистсько-ленінського вишколу, але й національний табор зберігав вірність В.Липинському-Д.Дорошенкові. Схоже і сьогодні таке становище займають приміром Я.Пеленський і Я.Грицак. Натомість Наталя Яковенко, зовсім на наш погляд неслушно, вважає ідеологію Грушевського підставою для більшовицької візії минулого у 1930-ті й пізніші роки, не роблячи різниці між національним і російським комунізмом, українським і європейським соціалізмом [45].

Позитивістом-народником вважав М.Грушевського О.Пріцак. Він залишав поза розглядом громадську працю М.Грушевського, зосереджуючися на його науковій методології і історіософії. О.Пріцак періодизує погляди Грушевського за пануючим методологічним чинником: до 1904 р. (викладів у Паризькій вільній російській школі) М.Грушевський був позитивістом, після того соціологом. Омелян Йосипович звертав увагу, як і І.Витанович, що періоди української державності лягли в основу періодизації «ІУР» [46].

Я.Дашкевич до старої полеміки додав свої цікаві й влучні спостереження. Як колись М.Драгоманов у своїй рецензії на статтю М.Грушевського «Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці» (1892) відзначав відсутність принципової різниці між державою і громадою (якщо остання живе автономним життям, то вона є такою самою державою, як князівство чи будь-яка інша територія під владою володаря), Ярослав Романович логічно зазначає – держава і територія, населена спорідненим етносом, – взаємопов’язані речі. Якщо предметом досліду М.Грушевського є не «Південно-Західна Росія», а Україна-Русь, то є підстави оцінювати Грушевського вже у 1890-ті роки націонал-державником.

Остаточній відхід Грушевського від народництва Я.Дашкевич датує виходом першого тому «ІУР» – 1898 р., а сам напрям, до якого належав історик від того часу і до кінця життя, Дашкевич класифікує як національно-державний.

Я.Дашкевич стверджує панування й на 1990-і роки примітивного розуміння поняття «народництва». Якщо народником був В.Антонович, то автоматично народником мав бути і М.Грушевський. І навпаки, якщо майже усіх його учнів ми відносимо до державницької школи, то яким чином вони могли ними стати без виховного впливу свого вчителя?

І практична (громадсько-політична) діяльність, на думку Я.Дашкевича, однозначно свідчить, що Грушевський «ніколи не був народником». Взагалі від В.Липинського і Ко Грушевського відрізняло хіба те, що останні аж надто часто згадували про українську державу і державність.

Це слушна думка. До 1917 р. ми взагалі маємо усі підстави зараховувати В.Липинського до історичної школи М.Грушевського. Сам В’ячеслав Казимирович у листах до львівського професора називав себе його учнем. У виданнях НТШ й ЛНВ були надруковані його найвідоміші речі. До революції В.Липинський визнавав ідейний провід М.Грушевського, ставлячи себе на правий фланг (представником римо-католиків) загальнодемократичного руху на чолі з головою НТШ.

Я.Дашкевич поділяє думку Л.Винара [47], що свої висновки критики Грушевського засновували на єдиній статті в журналі «Борітеся-поборете». Метою цієї статті було, на думку Дашкевича, бажання М.Грушевського «у такий вульгаризаторський спосіб показати себе соціалістом-революціонером (але не народником) в історичній науці від початків своєї дослідницької діяльності» [48]. На нашу думку, основна ціль статті «Українська партія есерів та її завдання» – обгрунтування повороту в радянську Україну, а зовсім не виправдання бездержавності. Грушевський визначав тактику національної праці для лівого центру політичних сил. Він робив ставку на розкладання більшовицького режиму з середини, а для цього могли найкращим чином слугувати народництво – яке примиряло українців (що зазнали поразки у збройному протистоянні) з владою, яка в Україні представляла чужу (російську) державність. М.Грушевський фактично переконував нормально сприймати до часу існування під чужою державою, щоб без поспіху, поступово, мирним шляхом одержати власну державу, витіснивши з України державу російську.

Біда в тому, що М.Грушевський в умовах радянської цензури не міг дати відповідь закидам опонентів, і написати, що він не менший державник ніж його критики. По суті антидержавність М.Грушевського для Д.Дорошенка і його однодумців заключалася в тому, що він повернувся в Україну більшовицьку. Дійсно всі т.зв. історики-державники опинилися поза досяжністю Москви, але ж пізніше визнані державницькими істориками – О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, П.Курінний, В.Дубровський, Л.Окіншевич у 1920-30-ті роки разом з Грушевським працювали на підрадянській Україні.

Я.Дашкевич відзначає невдалу для Грушевського стилізацію думки у цій сумнозвісній статті, що дало можливість його опонентам вхопитися за сказане, й підкинуло аргументи для критики М.Грушевського як антидержавника. Якщо стосуватися до методології досліду, вважає Я.Дашкевич, то позитивіст М.Грушевський ніяк не міг бути народником. Народництво – це романтичний етап історіографії.

Висновки Я.Дашкевича з даної проблеми є такими: 1) М.Грушевський є родоначальником національно-демократичного напряму; 2) його учні представляли консервативне відгалуження цього напряму; 3) між учнями і М.Грушевським були деякі ідеологічні, а не методологічні розходження; 4) історикам радянської школи вигідно тримати М.Грушевського в «клітці» народництва, бо сучасним політикам (на 1996 р.) він потрібний як народник; 5) незалежно від остаточного з’ясування, ким все ж таки був Грушевський – народником або державником, – він залишається найвидатнішим істориком понад усіма напрямами.

З деяким думками Я.Дашкевича щодо М.Грушевського можна подискутувати. Наприклад, важко погодитися з твердженням Ярослава Романовича, що Грушевський не був історіософом, бо як «позитивіст відкидав будь-яку філософію історії». Насправді історіософського навіть в позитивістичній «ІУР» є дуже багато. О.Пріцак у своєму відомому вступі до останнього перевидання великої «Історії» Грушевського наводить десятки цитат концептуально-інтерпретаційного характеру, які варто визначати як саме історіосфські візії великого історика. Я.Дашкевич згадує лише три історіософського плану спеціальні роботи М.Грушевського (інавгураційна лекція у львівському університеті, вступ до «ІУР» і знаменита «Звичайна схема…»). Але ж лише в збірнику з слов’янознавства В.Ламанського було надруковано три статі (крім «Звичайної схеми..», ще про староруську етнографію й доісторичну археологію, які можна вважати вступом до національної етнології й археології) [49]. Теоретико-концептуальною є книжка Грушевського «Генетична соціологія. Первісне громадянство» – український аналог Енгельсової «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1921). Зовсім не фактографічними за завданням є «З історії релігійної думки» й популярні нариси української історії «Очерк истории украинского народа» та «Ілюстрована історія України». До історіософського характеру робіт варто відносити й дуже багату історико-політичну публіцистику М.Грушевського, вінцем якої була книжка «На порозі нової України» (1918). Як безперечно історіософські треба сприймати чудові біографічні нариси М.Грушевського про найбільших українських концептуалістів ХІХ ст.: М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова. Отже історіософських праць Грушевського можна назбирати на декілька грубезних томів. На наш погляд українська історіографія має не так багато такого калібру історіософів, як М.Грушевський.

Непереконливо звучить пояснення Я.Дашкевича, що Грушевський не маніфестував своєї належності до нового – національно-державного напряму, бо не хотів вразити свого вчителя В.Антоновича. Насправді Грушевський маніфестував свої історіософські розходження з вчителем й у рецензіях за життя В.Антоновича й у меморіального характеру в статтях після смерті Володимира Боніфатійовича. Зрештою досить докладно критику М.Грушевського щодо народництва В.Антоновича висловив С.Томашівський у своїй праці «Володимир Антонович: його діяльність на полі історичної науки» (1906). Фактично цю працю С.Томашівський писав на замовлення М.Грушевського, а кожна висловлена теза була опробована під час консультацій на помешканні львівського професора. До речі, основним закидом Грушевського на адресу свого вчителя якраз і була недостатня увага й нехтування українських національно-державних змагань [50].

Драгоманівцем М.Грушевський став лише на еміграції, після 1919 року, а на початку ХХ ст. він досить активно й цілеспрямовано поборював космополітичний вплив ідеології М.Драгоманова на галицьке і наддніпрянське суспільства. Він робив це не лише особисто, але й намовляючи до цього колишнього драгоманівця Івана Франка [51]. Захоплюватися М.Драгомановим Грушевський став лише тоді, коли ідеологія М.Драгоманова давала в руки зброю для виправдання співпраці з більшовиками, для відірвання від російських комуністів українських націонал-комуністів, і за допомогою останніх в умовах ворожої державності будувати соціалістичну незалежну Україну [52].

У передмові до листів К.Студинського Я.Дашкевич пише про антигаличанство Грушевського – цілком незаслужений закид. У статті про народництво і державництво Михайла Сергійовича Я.Дашкевич ближчий до істини, коли пише, що М.Грушевський поборював галицький партикуляризм. Отже він критикував галицький сепаратизм через своє соборництво, а не через галицькофобію. До речі, одночасно він критикував і наддніпрянський партикуляризм С.Єфремова та Б.Грінченка, через що останні вважали Грушевського галичанином. Навпаки Грушевський був щирий «галицькофіл». У статті «О любви к Отечеству и национальной гордости» (1907), говорячи про тривалий і непроминальний позитивний вплив Галичини, «ар’єргарду українського життя» для Східної України, Грушевський писав:

«Галичина має більше, спеціальне значення: української землі, національно розвиненої, супроти інших українських земель, національно не розвинених… Галичина будитиме національну совість у української суспільності Росії, буде пригадувати їй, що вона ще не перескочила сього бар’єра і не може, [не] справившися з національним питанням, свобідно і успішно ладнати свої відносини культурні, політичні, економічні» [53].

Отже не можна судити про ставлення М.Грушевського до Галичини лише на підставі збірника статей «Наша політика».

Я.Дашкевич вважає, що М.Грушевський невдало висвітлив постать Б.Хмельницького. Проте до Б.Хмельницького у різні часи, коли перед Грушевським стояли відмінні суспільно-політичні завдання, ставився по-різному. Панегірично в кінці ХІХ – початку ХХ ст. («Хмельницький і Хмельниччина», 1898 та науково-популярних нарисах), критично в останньому томі «ІУР».

Не були теплими стосунки М.Грушевського з К.Студинським за дореволюційні часи. У 1900-х Кирило Йосипович хитався між «старою фамілією» М.Грушевського і опозицією, часто голосуючи по стороні останньої. Ситуація різко помінялася, коли К.Студинський став після опозиціонерів С.Томашівського й В.Щурата головою НТШ.

Варто обговорити й гадки Я.Дашкевича щодо теми «Грушевський і УАН». Дійсно М.Грушевський виводив УАН від структур НТШ-УНТ, а не від гетьманського указу. Чи була це «амбіційність в гіршому розумінні»? Навряд чи так. Національна академія наук була ним фактично створена задовго до 1918 р. Проблема була лише з її легітимацією на державному рівні, чого М.Грушевський просто фізично не встиг зробити, бо займався державним будівництвом як голова Центральної Ради. І розпач Грушевського, що він не став першим президентом УАН можна й варто зрозуміти, на це, відверто кажучи, заслуговував лише він один. Коли А.Кримський – С.Єфремов почали обмежувати Грушевського у фінансуванні його структур, той згадав про УНТ та її традиції. Конфлікт Грушевського з першими двома варто розглядати крізь призму уможливлення розгортання праці в галузі історії, які допомагали здійснювати М.Грушевському націонал-комуністи. Нехай навіть робилося це коштом сварки між двома центрами української науки. За допомогою М.Скрипника, Ю.Озерського, М.Левицького М.Грушевський зумів зробити кількісно більше справ ніж Філологічна секція, тому рація в діях Грушевського, принаймні часткова, була [54].

У критиці особистих якостей М.Грушевського Ярослав Дашкевич повторює традиційні інвективи щодо характеру голови НТШ: амбіційність, авторитарність, конфліктність, злопам’ятність. Звичайно ці якості у Грушевського були, але наскільки вони допомагали або заважали справі – це ще питання. Людині ініціативній, працелюбній, організованій для досягнення мети – навіть у науково-організаційній сфері, необхідно було мати і амбіції, авторитарність й конфліктність, аби змусити працювати інших. Ось тільки мало підстав вважати М.Грушевського злопам’ятним. Зрештою, навіть пам’ять С.Томашівського – «юди-предателя» (визначення М.Грушевського у листі до К.Студинського)– академік вшанував на Історичній секції у 1930 р.

Примітки

21. Біблографічний покажчик «Михайло Грушевський – перший президент України, академік. Біобібліографія (1885-2000) / упор.Б.Грановський (К.,2001) фіксує одиннацять бібліографічних позицій. Назвемо лише ті, які безпосередньо стосуються постаті М.Грушевського:

Дашкевич Я. За науковим кермом: М.Грушевський – творець української національної науки // Дзвін.-1991.-№9.-С.137-140:

Його ж. Михайло Грушевський і початки організації української науки // Вісник АН УРСР.-1991.-№9.-С.52-60;

Його ж. М.Грушевський – творець концепції української національної науки // НТШ і українське національне відродження: доповіді, повідомлення, матеріали Першої наук. сесії НТШ.- Львів,1992.-С.65-71;

Його ж. Найвидатніший український історик // Слово і час.-1991.-№9.-С.18-24;

Його ж. Про М.Грушевського: Доповідь львівського історика на засіданні т-ва «Спадщина» у грудні 1988 р.// Зустрічі (Варшава).-1989.-№19.-С.188-197 (шкода, враховуючи її суспільне значення, що цієї доповіді ми не друкуємо в цьому збірнику);

Його ж. Хто такий Михайло Грушевський // Україна: наука і культура.- К.,1989.-Вип.23.-С.192-201.

22. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна.-1988.-21 липня.-С.7;

Грушевський М. Спомини / підготовка тексту і коментар С.Білоконя // Київ.- 1988 – 1989, 1992; №9-12, 8-11,2-3.

23. Дашкевич Я….

24. Дашкевич Я….

25. Дашкевич Я….

Про Грушевського, як цілком вправного політика пише у своїх числених публікаціях на цю тему Л.Винар (Див. напр. Винар Л. Українська Центральна Рада і відродження української державності // Державний центр УНР в екзилі.- К.,1993.-С.51-63.

26. Мартос Б. М.С.Грушевський: яким я його знав //Український історик.-1966.-Ч.1-2.-С.73-81;

Його ж. Перші кроки Центральної Ради // Там само.-1973.-Ч.3-4.С.99-112.

27. Див. Гирич І. Листи М.Грушевського до В.Кузіва // Український історик.-1995.-Ч.1-2(124-127).-С.199-203. Про це В.Кузів пише й у своїх спогадах про відвідини М.Грушевського у Києві.

28. Ефремов С. На страже национального достоинства // Украинская жизнь.-1916.-№12.-С….(є передрук в «українському історику»).

29. ЦДІАУК.-Ф.1235.-Оп.1.-Спр.25.-Арк.90. (запис від 18 серпня 1905 р.)

30. Див. Грушевський М.. Твори у 50-и томах.- Львів, 2005.-Т.2.-С.61-65, 176-182, 189-198,223-230, 243-250

31. Там само.-С.41.

32. Див. Грушевський М. Національні моменти в аграрному питанні // Там само.-Львів, 2002.-Т.1.-С.453-455.

33. Див. напр. Жук А. З культурного життя на Радянський Україні // Об’єднання.-Відень.-1924.-Кн.1.-С.61-73 (Гирич І. У тіні В.Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація.-2002.-№3 (24).-С.29-30)

34. Я. Грицак ставив на карб М.Грушевському змарнування шансу стати українським Т.Масариком (Грицак Я. Реабілітація М.Грушевського і легітимація номенклатури: «Партія влади» платить Грушевському за те, що він озброїв її інтелектуально й уможливив політично // День.-1996.-№12.-28 жовтня.-С.6.

35. Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // Український історик.- 1964.-Ч.2-3.-С.1-6;

Його ж. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) // Там само.- 1966.-Ч.1-2 (9-10).-С.6-14.

36. Стахів М. Чому М.Грушевський повернувся в 1924 році до Києва? (Жмут фактів і уривок зі спогадів) // Записки НТШ.-Т.194.-Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто.-С.109-147. М.Стахів писав, що під великим секретом М.Грушевський йому відкрив свій головний мотив повороту:

«Я на 51 % рішився вертатися до Києва, бо я глибоко переконаний, що там незабаром буде революція і що я там, у тій ситуації, буду конечно потрібний… Це правда, що по досвіді українських повстань у 1921 році… ледве чи можна сподіватися скорого вибуху великого повстання. Принаймні не за того покоління, яке це повстання робило, або яке було свідомим свідком цих повстань. Але все одно, підростає нове покоління, яке в цих повстаннях бачило не так криваву трагедію, як приманливу романтику. Тому за декілька років революційна ситуація наросте знову напевно. (Там само.-С.137-138).

Як доказ своє передбачливості М.Грушевський, ніби-то, навів приклад із своїм поверненням у підросійську Україну у 1914 р.

37. Крупницький Б. Михайло Грушевський і його історична праця // Грушевський М. Історія України-Руси.- Нью-Йорк, 1954.- Т.І.- СХХІ.

38. Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського // Український історик. 1966.-Ч.1-2(9-10).-С.32-51.

39. Андрусяк Н. Михайло Грушевський як історик, народник і державник // Записки НТШ.-Т.194.-Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1978.-С.20

40. Стахів М. Матеріали про світогляд Грушевського. УІІІ. Що таке «історик-державник»? // Там само.-С.234-235.

41. Гирич І. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю М.Грушевського // Держави, суспільтва, культури. Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського.- Нью-Йорк, 2004.-С.387-398;

Його ж. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація.-2000.-№4.-С5-30.

42. Копиленко О. «Я був і зостаюся федералістом»: (Державно-правові погляди М.С.Грушевського) // Радянське право.- 1991.- №6.- С.49-52;

Його ж. «Українська ідея» М.Грушевського.-К.,1991.

43. Солдатенко В. Українська революція….;

Його ж. Внесок М.С.Грушевського в концепцію української революції // УІЖ.-1996.-№5.-С.3-27

44. Щось подібне спостерігаємо у візіях О.Оглоблина ідей М.Грушевського. Він так само відзначав державницькі інтенції великого історика, але вважав, що «дві основні ідеї керували Грушевським в його науковій роботі і в його громадсько-політичній діяльності… ідея народництва [і] ідея федералізму» (Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) // Український історик.-1966.-Ч.1-2(9-10).-С.9)

45. Яковенко Н. Вшанування Грушевського – підсвідома спроба захиститися від майбутнього // День.-1996.-№21.-20 листопада.-С.6;

Її ж. Історія пізнана і непізнана: Біда не в тому, що ми знову переписуємо свою історію, а в тому що робимо це безнадійно застарілими взірцями // День.-1996.-№3.-25 вересня.-С.6;

Її ж. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття.-К.,1997.-С.4

46. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси.-К.,1994.-Т.І.-С.LХХ.

47. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації.- Нью-Йорк-К.-Торонто, 1995.-С.87-88. Винар писав:

«Замість аналізувати історіографічні концепції Грушевського на основі його наукових історичних досліджень, його критики майже без винятку обгрунтовували свої аргументи публіцистичною статтею історика «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання, що з’явилася в другій половині 1920 р. (с.87).

48. Дашкевич Я….

49. «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи (10 с.), «Спірні питання староруської етнографії» (17 с.) й «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (7 с.). Як бачимо найвідоміша стаття М.Грушевського була найменшою за обсягом від двох інших не менш важливих у концептуальному відношенні, праць історика. На які, до речі, чомусь зовсім незаслужено мало звертали увагу сучасні історіографи.

50. Докладніше див. Гирич І. М.Грушевський та В.Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Академія пам’яті проф. Володимира Антоновича.- К.,1994.-С.133-160.

51. Гирич І. М.Грушевський і І.Франко: до історії взаємин // УІЖ.-2006. № 5.-С.42-48 («Чинник М.Драгоманова»)

52. Характеристично, що в риториці й М.Скрипника й О.Шумського й інших націонал-комуністів у 1920-ті роки постійно фігурував вираз «незалежна комуністична Україна». Під час поздоровлень М.Грушевського із шістдесятиріччям у 1926 р. подібну фразу вживав і П.Любченко.

53. Грушевський М. Твори у 50-и томах.-Львів, 2005.-Т.2.-С.34.

54. Докладніше див. Гирич І., Кіржаєв С. До історії Всеукраїнської академії наук: М.Грушевський і А.Кримський: (З приводу «Осібної гадки акад. М.С.Грушевського до протоколу Спільного зібрання УАН від 17.10.1927 р.») // Український археографічний щорічник.-К.,1992.-Вип.1.-С.332-351;

Гирич І. М.Грушевський і С.Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кін.ХІХ – 20-х рр.ХХ ст. // Український історик.-1996.-Ч.1-4(128-131).-С.142-187.