Архіви свідчать:
Михайло Сергійович Грушевський

Ігор Гирич

20 січня 1953 року до будинка софійської бурси, де на той час розміщувався Центральний державний історичний архів УРСР у м.Києві, підійшла жінка похилого віку, надзвичайно змученого вигляду. Вся її зовнішність свідчила про тяжку боротьбу із обставинами життя, – проте ніхто, очевидно, не здогадувався ані про глибину, ані про міру тих випробувань, котрі випали на її долю і вік. То була Ольга Олександрівна Грушевська, дружина відомого у [19]20-30-х роках історика Олександра Сергійовича Грушевського, брата видатного політичного діяча, великого історика України Михайла Сергійовича Грушевського. Ольгою Олександрівною архівові було запропоновано прийняти на зберігання матеріали родини Грушевських. Документи на протязі довгого часу цькування цієї родини переховувалися у невеличкому будиночку, де колись мешкала сім’я, по вулиці Паньківській, 9 (Халтуріна), проте події і обставини таки змусили передати документи, не дивлячись на очевидний ризик, до державного архіву. Архівістами того часу, сучасними патріархами архівної справи Іваном Лукичем Бутичем та Людмилою Андріївною Проценко (акт прийому підписали начальник відділу давніх актів архіву Майборода С. і охоронець фондів Ревнівцева В.) ці безцінні матеріали сім’ї були прийняті до архіву, описані і покладені на відкрите (!) зберігання, в умовах котрого вони збереглися до нащих днів.

Від того часу над архівом, як і над усією українською культурою, пронеслися бурі [19]60-х років, коли з архіву був звільнений, а пізніше ув’язнений до таборів ГУЛАГ’у співробітник архіву, видатний поет сучасності Василь Стус, коли відбулися погроми 1972 року і сталися страшні пожежі академічної бібліотеки та споруд Видубецького монастиря, коли зазнали звільнень Іван Лукич і Людмила Андріївна – навіть тоді, коли керівні місця у національних скарбницях пам’яті посіли російськомовні манкурти – навіть тоді документи фонду були відкриті для широкого читача. Проте, такого за рідким виключенням не знаходилось…

Ми маємо себе вважати щасливим поколінням, котрому належить відкрити, хоч і дуже пізно, велику спадщину великого Михайла Грушевського. Це необхідно зробити для усвідомлення себе як нації, як народу і зрозуміння свого шляху.

Фонд 1235 історичного архіву, Грушевські – історики, філологи – відображує життя кількох поколінь родини Грушевських, починаючи з родоводу Сергія Федоровича Грушевського, батька великого історика, людини для свого часу надзвичайно освіченої, автора шкільного підручника “Первая учебная книга церковнославянского языка”, яка витримала безліч видань; на честь його було назване початкове училище на Подолі по вулиці Вишгородській. Листи Сергія Федоровича до сина, а також листи Глафіри Захарівни, матері, – родинні, щирі свідчення перших кроків становлення історика як особи. Яскравими джерелами, які передають цей процес, є цікаві щоденникові записи Михайла Сергійовича часів навчання у Тифліській гімназії та студій у Київському університеті.

Але найбільш цікавою і змістовною є частина фонду з матеріалами наукової, політичної, публіцистичної, викладацької діяльності Грушевського, котрі безпосередньо є свідченнями великої праці вченого. Загальна кількість справ, які належать особисто історику 905 одиниць [1]. Не зважаючи на великий відсоток збережених документів, вони відображують лише чверть наукового доробку автора, загальна кількість публікацій котрого становить близько двох тисяч позицій.

Найбільш об’ємним серед цих джерел є листування Грушевського з видатними діячами науки, політики, культури, освіти; зокрема збереглися листи представників усіх політичних течій, які існували на Україні на початку XX сторіччя. Фонд містить значну кількість чернеток, гранок, копій документів до видання “Жерел з історії України”, рукописів історичних праць академіка і найбільш відомої “Історії України-Руси”.

Більша частина загальної кількості матеріалів (виключаючи листування) була надрукована за життя вченого і склала золотий фоцд української історичної науки, котрий попри всі тяжкі випробування політичним невіглаством і войовничим неуцтвом сьогодні є рятівним дороговказом у історичних питаннях: хто ми? куди йдемо?

На ці питання у процесі становлення української національної свідомості ще у XІX-на початку XX сторіччя давалися різноманітні відповіді поетами, письменниками, але наукове історичне дослідження, починаючи від географічних, соціально-політичних умов існування і закінчуючи побутово-психологічною характеристикою процесу розвитку народу, було зроблене лише М.С.Грушевським та його школою (без лапок). Це було вперше зроблено саме ним і його учнями такими як Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Іван Кревецький та іншими, чиї імена доведеться нам ще згадати. Саме Грушевський першим репрезентував історію України світові як історію народу, котрий достойний бути представленим серед сім’ї світових народів на рівні з рівними. Це вже потім, після його смерті, розгрому інституцій, створених ним – катедр і комісій Всеукраїнської Академії Наук – були закинуті (важко встановити скільки саме) “теорії” – “відрубності”, “єдиного потоку”, “націоналізму” і ще багатьох інших формулювань, за котрі вчений жодним словом багатьох своїх праць не відповідає.

Стосовно першої “теорії”, особливо щодо термінології, Грушевський зазначав:

Щоб скинути всяку неясність і двозначність, я буду уживати слово “руський”, в його історичнім значінню для означення полудневої україно-руської групи східно-слов’янської галузи й її історичних витворів – як староруська держава, культура і т.п.; групи північні називатиму білоруською і великоросійською, а для означення суми сих груп, усеї східнослов’янської галузи, (яку сучасні фільологи звуть звичайно “руською”) таки й буду уживати сеї назви: східнослов’янський” [2]

Таким чином, враховуючи дослідження лінгвістів того часу О.О.Потебні, П.І.Житецького, А.Є.Кримського, М.Ф.Сумцова, Грушевський вирізняє з історії східнослов’янського суспільства історію українського народу, зазначаючи, що його праця

має подати образ історичного розвою життя українсько-руського народа, що інакше зветься “малоруським”, “південно-руським”, просто “руським” або “русинським”, його старе історичне ім’я: Русь, Русин, русинський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєно великоруським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємицею. Коли в ХVII в. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити в уживання більше менше нові й штучні імена, з яких довго держався офіціально прийнятий термін “малороссийский”, “Малороссия”. [3]

Саме такий погляд вченого на історію і наукову термінологію був підкреслений і позитивно оцінений відомими прогресивними вченими, зокрема відомим істориком-археографом, енциклопедистом В.Н.Сторожевим:

Книгу Вашу [”Очерки истории украинского народа” – І.Г.] я прочитал внимательно и с удовольствием; считаю ее для нашей литературы весьма ценной… Вы пишете, что я “человек свободный от разных националистических предрассудков”. Это не совсем верно: Вы могли бы смело написать, что я горячий ненавистник этих предрассудков. Прочитав Вашу книгу, я не скажу, чтобы хоть одна страница ее была мне противна в силу своей тенденциозности. В Вашей книге есть лишь та “благородная доза тенденциозности”, которая красит всякую живую работу [4].

Проте, ще задовго до псевдонаукового створення і приписання Грушевському “теорій” виключності українського народу та інших, критика вченого вже велася відкрито від імені політичних ворогів, зокрема відомого редактора реакційної шовіністичної газети “Закон і правда” Юзефовича В.В. Справа 1907 року Київської палати цивільного суду, котра була почата за позвом М.С.Грушевського на Юзефовича за наклеп і образу, відобразила весь арсенал політичних прийомів, провокацій, необгрунтованих звинувачень правлячих російських адміністративних кіл:

…в нем нет самого главного достоинства ученого – любви к истине. Он – ученый муж с нахальной смелостью, не моргнув бровью, он извращает прямой смысл памятников, подтасовывает факты, присочиняет где нужно целые события, пользуясь для того каким-нибудь глухим намеком в источнике [?! – І.Г.], одним словом, вгоняет историю в рамки своих предвзятых политических вожделений.

Саме це місце у звинуваченні вченого абсолютно співпадає з усіма пізнішими закидами, коли замість аргументів і конкретних наукових прикладів наводилося наступне:

Однако же г.Грушевский стремится в Киев не для того только, чтобы довольствоваться ролью профессора и ученого. Ведь он, по признанию подобострастно льстящих ему украиноманов [тут і далі виділення І.Г.] – глава украинского народа, бесспорный президент будущей украинской республики. Следовательно его положение обязывает его к политической агитации. И вот, усевшись на кафедре, он и занимается не наукой и преподаванием, а улавливанием молодежи в сети украиноманской политики – той самой, братоубийственной, зверской политики, какую можно себе представить… Итак, что же приобретет Киевский университет в лице г.Грушевского в случае избрания его на кафедру русской истории? Злобного политикана, врага России и союзника иных ее врагов, профессора, разучившегося говорить по-русски, ученого, делавшего из науки орудие украиноманской политической нелепицы. [5]

Архіви засвідчили також безпосереднє ставлення органів царської влади до особи професора, яскравим публіцистичним виразником котрих у пресі був Юзефович. Записка начальника Київського губернського жандармського управління з оглядом революційного і громадського руху і настроїв населення у Києві на 15 червня 1915 року у розділі “Украинское сепаратистское движение “мазепинство” відзначає, що

идейным руководителем “мазепинства” в малорусских губерниях является бывший профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский, арестованный в Киеве 28.Х 1914 г., немедленно по прибытии из-за границы и ныне высланный под частный надзор полиции в Симбирск. [6]

Така поліцейська “дискусія” з науковими ідеями і поглядами Грушевського була далеко не всім російським суспільством сприйнята із схваленням. Відомий російський філолог, академік, найвидатніший дослідник давньоруських літописів О.О.Шахматов у листі до Михайла Сергійовича на заслання писав:

Свое пребывание в Симбирске вы, вероятно, используете для научной работы. Не время ли подумать о русском переводе Вашего великого украинского труда? Если бы Вам понадобились книги. Академия, вероятно, пойдет Вам навстречу, … при помощи нашего Августейшего президента Вы могли бы получить в Симбирск свою львовскую библиотеку и свои рукописи. [7]

Тим часом, коли листи друзів і однодумців вченого були сповнені глибокої шани і турботи про перебіг подій життя вченого, –

Вы, конечно, поверите мне, когда я говорю с восторгом о Вашем, теперь могу сказать нашем, обществе. Мое русское сердце бьется с гордостью при мысли о том, какое великое научное дело совершено при скудных средствах и стесненных обстоятельствах нашими собратьями, руководимыми Вами в зарубежном Львове. Я часто говорю, что деятельности Товариства может позавидовать любая академия. [8]

- тим часом аркуші справи жандармського управління переповнювалися потоком донесень “осведомительной” інформації, котру на протязі довгого часу збирала “охранка”. Анонімний доповідач, котрий був при Грушевському і мав можливість цитувати його щоденник повідомляв:

Осторожность профессора Грушевского в личных сношениях во время пребывания в России отпадала с переездом его в пределы Галиции. Здесь он не стеснялся входить в самое тесное общение с деятелями революционной эмиграции, как-то: Николаем Железняком, Михаилом Ильиным (Осоргин), Владимиром Дорошенко и др., а также с закордонными “украинцами” Олесницким, Цыгельским… Благодаря близкости к этим политическим деятелям Грушевский мог отметить в своих дневниках выработанную ими в согласии с австро-германскими государственными людьми, программу действий в отношении осуществления способов отторжения от России части ее коренной территории. В дневниках значится: “…при будущей войне, Австрия должна иметь в виду, что война будет вестись на украинской территории”… Таким образом профессор Грушевский продолжает развивать вопрос об автономиях окраин, которые еще 10 лет тому назад [мається на увазі революція 1905 р. – І.Г.], в дни смуты и умственного угара самоопределившихся слоев интеллигенции, был решен отрицательно, как несовместимый с жизненными интересами России. [9]

Життєві інтереси Росії, як вбачали діячі охранки, порушувались не тільки в щоденникових записах Грушевського. Вся його діяльність, особливо видавнича, після перенесення до Києва “Літературно-наукового вісника” (редакція розташовувалася на вул.Прорізній 20) була під спеціальним наглядом губернатора, котрий “ввиду вредного и тенденциозного его направления… с целью поднять агитацию против единства малороссов с русским народом” [10] у 1907 р. видав наказ “о приостановлении”.

Вся наукова, так як і політична діяльність Грушевського того часу була спрямована до єдиної мети – української державності і грунтувалась, не дивлячись на всі життєві і політичні колізії, на аналізі реальних історичних обставин з урахуванням особливостей рушійних сил історичних подій і в тому числі класових. Заперечення класової структури українського суспільства, приписуване Грушевському як постулат на протязі майже п’ятидесяти років, легко перекреслюється впевненим його свідченням:

…рухомою силою сього великого перевороту [мається на увазі Визвольна війна 1648-1654 рр. – І.Г.] була продиктована соціально-економічними умовами боротьба за визволенне українських мас, – під проводом старшинської верхівки, що в сім менті формувалася в певну суспільну верству з ріжнородних суспільних елементів. Клясові інтереси сеї нової верстви стара історіографія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас… Очевидно, тепер і факти і соціально-історичний досвід вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу, і після того як так довго скупляла на собі увагу політика старшини, її стратегія і дипльоматія, – мусимо шукати того, що досі більше постулірувалося ніж вияснялося – становище і роля соціальних низів, що кермувалися старшинськими верхами, й іноді слухняно йшли за ними, а іншими часами силкувалися знайти власну дорогу і покермувати подіями з свого становища. Основним завданнєм моїм і мусіло бути дослідження саме ролі їх у сім великім зломі українського життя. [11]

Також класичне звинувачення історика у пропаганді націоналістичної виключності і проповіді націоналізму виглядає сьогодні подібно попередньому “постулатові” фальсифікацією, оскільки історична критика вченим середньовічної державно-бюрократичної системи Московської держави феодальної доби хибно репрезентована як відношення вченого взагалі до російського народу, але натомість було декларовано:

В фокусі панорами стоїть великий політичний переворот: перехід України з-під влади Польської Річипосполитої “під високу руку” Московського царя і він переносить центр політичної ваги в Східній Європі з Польщі на Москву, дає могутній імпульс європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи і т.д. Се те, що інтересує в сих подіях “всесвітнього історика” і не може не захоплювати нас. [12]

Проте критиків-сучасників Грушевського захоплювало інше – “мазепинство”:

Шевченко возбуждает к восстанию и вполне определенно высказывает свою надежду, что Малороссия освободится от неволи и будет самостоятельной. Разве приведенные мною слова поэта Шевченка (“Встане Україна і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти”) не дышат стремлением к свободо, к сепаратизму? Конечно да и другого кроме утвердительного ответа и быть не может. [13]

Ось таким чином, зазначені синонімічними поняття свободи і сепаратизму глибоко вкорінені у бюрократичній свідомості тогочасного правлячого апарату, насаджені у підсвідомість народу, дісталися нам у спадок разом з бюрократичними імперськими свободами, так схожими на свободи імперії сталінщини і пізніших часів. Не диво, що доповіді начальника ГЖУ 1914 року схожі на сучасні повідомлення на шпальтах деяких газет:

За последнее время украинцы особенно сильно будируют общество, устраивая чествования памяти украинских поэтов, организуя групповые поездки на могилы выдающихся украинских общественных деятелей и писателей, украшая свои клубы украинскими национальными флагами, посылая венки с украинскими двухцветными лентами на похороны лиц, отличившихся даже не украинским, а только оппозиционным к русскому правительству направлением.

Повернення Михаила Сергійовича Грушевського на прохання радянського уряду на Україну в часи українізації досить активно підняло авторитет радянської влади на міжнародній арені. Допоки була можливість повнокровної праці історика (з 1924 по 1929 рік), ним були написані 4, 5, 6 томи “Історії української літератури”, 9-й (у двох частинах), 10-й (перша частина) томи “Історії України-Руси”, кілька сот статей, рецензій, відредаговано 43 томи видань “України”, 6 книжек “За сто літ”, біля 10 томів записок історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук.

У 1928 році дочка Михайла Сергійовича Катерина Михайлівна у листі до Василя Кузіва писала:

Ми – наша родина, а зокрема батько, мусимо переконуватися все на ново, на власних особах. Та що робити – иншої України нема і треба приймати її з тими конкретними умовами, що в ній зложилися, коли хочеться працювати в ній і для неї. А мого враження, що всетаки українська справа використовує сі обставини що є. І український елемент, культура і самосвідомість національна зміцняються таки хоч і не блискучі на результати, але реальні і – головно хочу надіятися – тривкі. [14]

Не сказати тепер де могила Катерини Михайлівни – останній лист від матері до табора під Хабаровськом повернувся без отримання адресатом у 1940 році. Так само невідома могила брата Михайла Сергійовича Олександра, невідома – племінника, теж історика Сергія Вікторовича Шамрая, невідомі долі багатьох інших членів родини. Закатована і затаврована сім’я Грушевських на багато десятиліть була випечена із свідомості народу, а головну її особу – генія історії України – названо “заклятим ворогом українського, російського народів, буржуазним націоналістом”, котрий “всупереч історичній правді заперечував, що Київська Русь була спільною колискою російського, українського і білоруського народів” [15], а його роботи були “просякнуті настановою протиставлення України РСФСР, відриву України від СРСР” [16]. З цього приводу, за стіною фальші залишилися правдиві слова вченого у праці “Единство или распадение” (1906 р.), які при будь-якому тенденційному цитуванні говорять самі за себе:

Сохранить, или, вернее создать ее [России – І.Г.] единство можно лишь путем развития в ней внутреннего тяготения и сцепления, а оно может вырасти лишь из сознания, что принадлежность к государственному союзу дает слишком осязательные удобства, чтобы стоило рисковать ими и ставить на карту мирное течение жизни для достижения разрыва. Нужно немедля вступить на путь создания таких условий, которые бы дали возможность нестесняемого существования и развития национальных и областных частей государства.

Сьогодні ці рядки, написані Грушевським більше восьмидесяти років тому читаються як виборча програма демократичного депутата до справжніх Народних Рад, а критиканські зауваження сучасних опонентів – “в данном случае отмечена органически присущая Грушевскому склонность прибегать к неаргументированным вымыслам” [17] – тільки додають сучасного забарвлення цій довгій політичній дискусії. Безперечно, що своїм сучасним суперникам у передвиборчій боротьбі М.С.Грушевський сказав би: “Вся надія в нас, вся сила – в народі”.

Примітки

1. Більш детальний аналіз матеріалів фонду Грушевського див. Гирич І.Б. Фонд 1235 ЦДІА УРСР у м.Києві як джерело до вивчення біографії академіка М.С.Грушевського. – Архіви України, 1989 р., № 4, с. 53 – 63.

2. Історія України-Руси. – Льв., 1904 р., т. 1, с. 4.

3. Там же. – c. 1 – 2.

4. ЦДІА УРСР у м.Києві. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.775. – Арк.4 і зворот.

5. ЦДІА УРСР у м.Києві. – Ф.274. – Оп.4. – Спр.463. – С. 71 – 72.

6. Там же. – с. 73.

7. Там же. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.828. – Арк.34 і зворот.

8. О.О.Шахматов після обрання його дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка. – Там же. Арк.20 і зворот.

9. ЦДІА УРСР у м.Києві. – Ф.274. – Оп.4. – Спр.463. – С. 71.

10. Там же. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.20. Арк.3,4.

11. Історія України-Руси. – К., 1928 р., т. 9, с. 6.

12. Там же.

13. ЦДІА УРСР у м.Києві. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.1547.

14. ЦДІА УРСР у м.Києві. – Ф.1235. – Оп.1.- Спр.1012. – Арк.2.

15. Історія Української РСР. – К., 1955 р., с. 90.

16. Сенченко А. Блок націоналістичної контрреволюції і теоретичний фронт України. – Більшовик України, 1934 р., № 5-6, с. 38.

17. Сарбей В.Г. Очерки по методологии и историографии истории Украины. – К., 1989 г., с. 66.

Опубліковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 5 – 10.