Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Двосічний меч антисемітизму

Ігор Гирич

Українці і українські євреї у добі формування новітніх національно-державних ідей

Українці – антисеміти. Ця образлива наличка тяжіє над нами принаймні протягом усього останнього століття (не беремо до уваги часи Хмельниччини). Під антисемітизм огульно підшивають діяльність Симона Петлюри і вояків УНР, національно-визвольний рух часів Другої світової війни з ОУН і УПА та зрештою і на саму українську державність теперішнього часу накидають зловісну машкару юдофільства. У Франції, Іспанії, країнах Бенілюксу останніми роками палають синагоги, в сучасній Росії антисемітські висловлювання і дії допускають члени парламенту та низка громадських організацій, нарешті Німеччина, що спричинилася до Голокосту 1939-1945 років, має чимало реваншистських організацій фашистського штибу.

Та при всьому цьому ці країни у міжнародній думці не вважаються антисемітськими державами. Україна ж чомусь раз-по-раз вигулькує у західній пресі, працях політологів та суспільствознавців, як держава, в якій титульний етнос має патологічну схильність до ксенофобії по відношенню до євреїв. Чому таке відбувається? Які корені таких негативних стереотипів щодо України? Хто завинив у цих упередженнях, чи наші «недоброзичливці», чи дійсно є в нас якась особлива зоологічна ненависть до чужого, і провина в таких некорисних поглядах лежить суто на українській стороні?

І ніби про це написано тонни різної літератури, а питання на диво лишається не лише нерозв’язаним, але й речево не поставлена для наукового з`ясування. Зовсім не претендуючи на всеохопне висвітлення проблеми, яка для свого висвітлення вимагає тисячі томів наукових досліджень, спробуємо тезово висловити кілька міркувань, щодо стійкості стереотипу про український антисемітизм, що ґрунтуються на історії українсько-єврейських стосунків часів доби постання модерних націй.

Апелювання до минулого при вирішення завдань сьогочасного

Постання інтелектуальної еліти і як такого українського руху в часи Кирило-Мефодіївського братства поставив питання про взаємини з іншими націями, що населяли Україну. Одною з найчисельніших після росіян і поляків була єврейська громада. Перший суспільно-політичний журнал українців «Основа» присвятив українсько-єврейським стосункам не одне своє число. Дискусія велася з єврейським російськомовним журналом «Сіон». З українського боку участь брали головні речники українського національного інтересу П.Куліш і М.Костомаров. Українці відстоювали право українського етносу мати титульний характер в Україні і визнання цього факту єврейською громадою та підпорядкування підтримці прагнень українців на відродження єврейською громадою в Україні.

Проте тоді конструктивного діалогу на рівні еліт не вийшло. Сама суперечка велася з позиції сили і власної національної правди, а апеляція велася в дискурсі історичних образ у минулому, а не пошуку компромісу на майбутнє. Євреї згадували єврейські погроми за часів гетьмана Хмельницького та втрати єврейської людності у добі козаччини й гайдамаччини у 17 – 18 ст., українці згадували про лихварський бізнес євреїв і фінансові визиски автохтонного українського населення., євреї про вирізання євреїв козаками. Жодна зі сторін стояла на своєму. Кожна сторона у теперішньому і майбутньому бачила лише сумні сторони давно пережитого часу. На жаль ця повчальна дискусія в цілому обсязі не перевидана, хоч це пропонував вже років десять тому зробити канадсько-український історик Р.Сербин.

Провідники українського руху не змогли знайти відповідної тональності і не намагалися зацікавити місцеве єврейство тодішніми плюсами, яке може дати українське відродження для єврейського народу. М.Костомаров, як у пізніші часи справи Бейліса І.Сікорський, серйозно вірив у ритуальні вбивства євреями християн-українців, пишучи про це статті у «Киевской старине» про «жидотрєпаніє» на Лівобережній Україні в другій половині ХУІІІ, посилаючися на судові процеси щодо цього в судових книгах Гетьманщини. Негативізм щодо євреїв він мав й на побутовому рівні. Про що залишилося чимало згадок в його різноманітних мемуарних записках.

Разом з тим і єврейство практично зовсім не виявило свого найменшого зацікавлення проявами тодішнього українського руху. Якщо у поляків ми спостерігаємо українську школу в польськім письменстві, тенденції козакофільської романтики в літературі, появу міфу Люблинської унії – як золотого часу польсько-українського порозуміння, в єврейському інтелектуальному середовищі, законсервованому в релігійно-містичному іудаїзмі, не знайшлося постатей типу М.Чайковського, Т.Падури, Ю.Словацького, які стали предтечами хлопоманського українофільства й ідейного переходу в лави українського руху таких уроджених поляків як П.Свінціцький, В.Антонович і Т.Рильський. Поляки в часах повстань 1830 та 1863 років шукали в боротьбі з російським царатом спільника в особі українців.

Герметичність середовища, як причина фанатичної ксенофобії

В традиційній спільноті, де існувало соціально-станове розмежування за етнічною ознакою апріорі був закладений вибуховий механізм народного антагонізму. Якщо селяни – це передусім українці, торгівці і лихварі – євреї, ремісники – німці, землевласники – поляки, то військовий конфлікт рано чи пізно мусів в такому суспільстві відбутися і мати яскраво національне забарвлення. Ситуація в суспільному устрої в Україні принципово мало змінилися за 300 років. І в середині ХІХ ст. стан речей у станово-етнічні взаєминах мало чім відрізнялися від ХІУ-ХУІІ ст.

Етноси мешкали в цей період замкненими громадами, мало сполучними між собою. Існували вони за законами випрацюваними ще середньовічними юридиками. Єврейська громада в містах і містечках управлялася за своїми законами і зовсім не сполучалася на рівні суспільного життя з такими ж українськими і польськими громадами. Кагал утримував кожну окрему одиницю від розчинення серед інших національних спільнот. Для єврея – його єврейська громада – гетто в українському містечку була екстериторіальною. Це була держава Ізраїль в мініатюрі. Світ іудеїв і не іудеїв був досить різко розмежованим.

Ставлення євреїв на сильнішого і нехтування слабшим

З початку модерного часу, за доби посиленої індустріалізації кагал неминуче починає розпадатися і євреї активно розчинятися в тому національному середовищі, де їх застали новітні часи. Найактивніші і поступовіші, залишаючи традиційне середовище проживання намагаюлися щонайшвидше адаптуватися до панівної культури і національності. Спочатку вони мімікріюють до панівних імперських націй: німців, французів, англійців, австрійців, росіян. В умовах постання національного питання в Східній Європі, євреї, відчуваючи потугу нових сил, швидко переорієнтовуються і стають вже чехами, поляками, угорцями, хорватами. Про цю тенденцію дуже влучно підмічав лідер підросійського сіонізму В.Жаботинський. Український рух мало імпонував євреям. І їх можна зрозуміти. Він не відзначався політичною і суспільною потугою, сталістю, дисциплінованістю, могутньою культурною складовою.

Цікаво порівняти це із серединою ХУІІ ст. Коли козаччина стала могутньою силою, і українці створили свою квазі-державу Гетьманщину, євреї попри масові погроми від козаків, також долучилися до війни з Польщею на стороні українців. 10 процентів козацької старшини мало єврейське походження (Герцики, Маркевичі, Новицькі та ін.). А Герцики стали ще визначними меценатами української православної культури. Павло Герцик, полтавський полковник збудував Всіхсвятську церкву на Ближніх Печерах Києво-Печерської лаври. Члени цієї родини складали козацький генералітет у часи Мазепи і були найвідданішими автономістами-самостійниками, більше ніж переважна частина старшини з природніх українців. Вони пішли у першу українську політичну еміграцію і втратили можливість робити кар’єру в Російській державі, як це зробили Скоропадські, Апостоли, Галагани та ін.

У ХІХ ст. євреї намагалися також мало відрізнятися на мовному рівні від автохтонів. Євген Чикаленко згадував, що єврейське населення Анан`єва на Херсонщині (тепер Одещини) ще у 1870-ті роки поголовно розмовляло українською, як переважною мовою того регіону, але вже за десять років першими опанувало російську, що почала витісняти народні мову з 1880-х.

Євреї воліли по-старому домовлятися з поляками і росіянами в України, як панівними цивілізаційними силами. Вони визнавали російське державне право на володіння під російською Україною. І навіть змусили українців відмовитися від традиційної назви єврейського населення –«жиди». Неприродність цього національного імені відчували й М.Грушевський і А.Кримський, але перший скорився, якщо так хочуть самі євреї для досягнення українсько-єврейської згоди, зрештою й «українці» – нова національна самоназва). В національному імені «жид» вони вбачали образу. Саме у такому семантичному забарвленні воно вживалося серед росіян. Хоч українці, як мешканці Речі Посполитої звикли до неї як цілком природної. Полякам таких вимог євреї не виставляли, бо визнавали їхнє природне право на «Історичну Польщу». Цікаво, що Є.Чикаленко і члени редакції «Ради» намагалися перебороти ці упередження. Вживаючи «жид» у позитивному контексті, натомість «євреями» називаючи національних перевертнів-русифікаторів.

Як тільки український рух почав вибиватися в силу, ситуація в українсько-єврейських почала мінятися на краще. Особливо помітна різниця ставлення євреїв до українського питання в Галичині. Там не лише вони підтримали ЗУНР, але й навіть виставили в УГА двотисячний Жидівський курінь. І все ж в цілому не лише у ХІХ ст., але й протягом ХХ ст. серйозної ставки на ідею української держави єврейська еліта в Україні на жаль не зробила. Хоч опосередковано це було й виною самих українців, які мало робили спроб, щоб максимально зацікавити українством евреїв в Україні.

Дискримінаційні закони Російської імперії щодо євреїв (смуга осілості, заборони на освіту, займання адміністративних посад тощо), робили цю націю найбільш схильною до революційного опору царату. Усі радикальні партії всеросійського характеру: меншовики, більшовики, есери переважно складалися з осіб єврейської національності. Але з другого боку і ліберальні партії мали чималий відсоток євреїв. Русифікуючись самі такі євреї ставали речниками русифікації і для українців. Взагалі «інородці» ставали одними з найбільших поборювачів різноманітних «націоналізмів». Згадаймо німця П.Струве, грузіна Й.Сталіна. Євреї, що залишили свою національність і само ідентифікувалися як росіяни в цьому напрямі теж вели перед і проявляли почасти незавіуальоване українофобство.

Євреї зробили значний культурний внесок в російську культуру, стали класиками її літератури (Й.Мандельштам, Б.Пастернак, Й.Бродський). Попри державний гніт, громадська думка Росії була цілковито на їхній стороні (не рахуймо чорносотенні організації, які були в меншості). Засвоювала вона і багато негативних стереотипів відносно до українців, яке мало зросійщене єврейство. Можна сказати, що культурні досягнення підросійського єврейства було куди більшим за українців. Приміром на початку минулого століття у Російській імперії була видана кільканадцятитомна «Еврейская енциклопедія», багато проілюстрована, що поліграфічно вигравала навіть перед енциклопедією «Брокгауз і Ефрон». Українці ж і то лише перед самою революцією спромоглися на два томи популярної негаслової енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Пошук українсько-єврейського порозуміння напередодні української революції

Окремі представники єврейської інтелігенції, що вже стала частиною всеросійського культурного проекту, частково підтримала український рух. Вже в Київській громаді 1860-1870-х років було чимало євреїв, які були до того ж самовідданими прихильниками української культурної окремішності і фактично першими ідейними самостійниками поруч з В.Антоновичем і О.Кониським. Вільгельм Беренштам був горячим українцем за політичним вибором. За українофільство висилався за межі України, змушений був два десятиріччя працювати в Петербурзі, але в кінці життя повернувся в Україну й знову став членом Старої Громади, був найсумліннішим відвідувачем її засідань. Фінансово громаді багато допомагав інший її член банкір Всеволод Рубінштейн.

Не випадково в жандармських звітах, можна прочитати, що українською справою займалися не стільки «природні малоросіяни», скільки євреї (серед громадівців було також багато німців, шведи, поляки, росіяни: І.Шраг, С.Ліндфорс, Т.Рильський, Б.Познанський. К.Михальчук, О.Русов). Жандарми не дуже силувалися робити в цьому питанні якісь національні розрізнення. Творцем концепту політичної нації – територіального патріотизму землі – був поляк В.Липинський. Цей концепт спрацював і відносно українських євреїв. Характерно, що саме «незовсім українці» були часто-густо найсвідомішими політичними українцями. Чи варто це вважати випадковістю? Мабуть, ні. До українства приходили через усвідомлення, а це могло ставатися з людьми, що мали добру освіту і займалися інтелектуальною працею. А до цього українці мали менший доступ, ніж інші, панівні нації.

Нове покоління вже політичних українців, а не українофілів, почало шукати домовленості з єврейством України про спільну політичну акцію і спільні дії на національне визволення. Перша суспільна стаття М.Грушевського у львівському журналі «Правда» у кінці 1880-х була присвячена «українським жидам» (він одним з перших вжив це поняття, що відкривало дорогу до включення єврейської складової до українського руху). Перша стаття українською мовою в російських «Киевских откликах» С.Єфремова стосувалася єврейських погромів російськими чорносотенцями у Києві 17 жовтня 1905 р. Поступові націонал-демократи намагалися привернути євреїв на сторону українських домагань і облишити російську орієнтацію.

Але була і протилежна думка, протиставити єврейство українству, залишити історичний статус-кво, продовжуватися варитися обом народам в різних, не пов`заних між собою, суспільних казанах. М.Міхновський – автор першої самостійницької програми надніпрянців, пропонував бачити в євреях громовідвід у українських політико-культурних негараздах теперішнього часу. Після Першої російської революції М.Міхновський радив українцям тримати спільний протиєврейський фронт з чорносотенцями П.Столипіна. Олена Пчілка цю ж тему проводила у своєму журналі «Рідний край». Вступала в полеміку з «вихрестом» професором-літературознавцем В.Перетцом, що намагався доказати корисність залучення єврейства до справи національного відродження. За що заслужила прозвище «Пчілка – баба з Перцем».

Є.Чикаленко намагався проводити в «Раді» прихильну єврейську опінію. Його навіть називали жартома «єврейським батьком», але розтопити атмосферу традиційної національної недовіри як з боку євреїв так і українців не вдалося. І в цьому була також короткозорість зросійщених євреїв. Усі майже київські газети ліберального напряму редагувалися євреями, які переважно неприхильно ставилися до ідеї літературного відродження серед українців, глузували з «Ради» та української мови. Самі зросійщені євреї ставали часто-густо найбільшими русифікаторами в Україіи

Сіонизм і українська соціал-демократія

Сіонізм – рух на будівництво єврейської держави на історичній батьківщині – був природнім союзником української соціал-демократії, яка одним з своїх завдань мала, будову власної держави. Зародився він у найблагодатнішій для євреїв країні Австро-Угрощині, а знайшов найбільше поширення в Росії, де євреям була утруднена кар`єра у політиці та вільних професіях. Цікаво, що лідер УСДРП Л.Юркевич, який хотів української незалежності, але був ортодоксальним марксистом і відстоював примат класового над національним, називав пропаганду ідеї самостійної України – українським сіонізмом.

Не випадково сіонізм в часи комуністичного тоталітаризму був найстрашнішим ярликом і стояв поруч з УБН – звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» Саме УСДРП наладнало співробітництво з єврейським партійним соціалістичним рухом, який в Україні мав, мабуть, більше поширення ніж український соціалістичний рух. В Києві та інших містах діяло більше різних варіацій єврейських соціалістичних партій, ніж українських.: Бунд, Поалей-Ціон, Серп та інші. Але для них цікавішими були російські соціал-демократи. РСДРП – імперська партія була соліднішою за малочисельну УСДРП. Натомість, Польська соціалістична партія (ППС) навпаки намагалося співпрацювати із РУП, УСП. Останнє вийшло взагалі з ППС і складалося з нащадків українізованої польської шляхти.

Але вже УСДРП мало в своїх рядах чимало українців єврейського походження: М.Гехтер був визначним публіцистом «Ради», О.Гермайзе – член Центральної Ради, визначний дослідник українського революційного руху та РУПу зокрема, права рука М.Грушевського в Історичній секції ВУАН. Тоді нарешті єврейська інтелігенція звернула увагу на українську культуру. Л.Ідзон став одним з перших дослідників творчості В.Винниченка. Українці-соціалісти переступили через національні упередження. Дружиною того ж таки В.Винниченка стала єврейка Р.Ліфшиц, яка свідомо обрала собі в чоловіки українського письменника, вивчила українську мову, а після смерті чоловіка беззавітно зберігала його спадщину і дбала про світлу його пам`ять.

Саме УСДРП ініціювало кооптацію до ЦР представників єврейських партій, залучило єврейських політиків до праці в Генеральному секретаріаті. Євреї були як правило міністрами фінансів в численних урядах УНР.

Вибір єврейства на користь комуністів

І все ж і у цій історичній ситуації міцного політичного українсько-єврейського союзу на умовах визнання української державності при запевненні найширших прав для єврейської автономії, не вийшло. Знов перемогла ставка на сильнішого. Гору бравла гравітація на тоталітарний та деспотичний більшовизм, з його ставкою на «безродний космополітизм» й світову революцію. Євреї у масі своїй були спокушені роллю лідера нової політичної еліти в червоній імперії. І це при тому, що та імперія вимагала відмовитися від власного національного – іудейської релігії, мови та навіть національної самоідентифікації. Єврейські комуністи міняли свої прізвища на російські псевдоніми.

Лідери РСДРП переважно за місцем народження були українцями: Л.Троцький (Бронштейн) з Миколаївщини (його близький родич – Ю. Семковський – відомий філософ став академіком ВУАН і прихильником української культури, писав багато українською), Г.Зінов’єв (Аппельбаум-Радомисльський) з прізвище видно походив з північної Київщини, С.Урицький був сином Черкаського купця другої гільдії. Євреї за маятниковим принципом (нас визискували, то тепер ми відіграємося на інших) масово наводнили ЧК, загони особливого призначення – каральні загони для боротьби з українським селянством. Цим лише підігріваючи затихлий вже ніби побутовий антисемітизм. Політично єврейство ніби виграло тактично, але програло у стратегічному вимірі.

УНР давало євреям права, небачені в конституціях інших держав: персональну автономію, підпорядкування власному єврейському міністерству при об’єднаному міністерстві національних відносин (для трьох головних спільнот України – росіян, поляків та євреїв). Це була своєрідна данина часам кагалу, коли євреїв судило само єврейська громада, а не міська чи шляхетська влада поляків чи українців. Ідиш визнавася однією з державних мов України, підтримку одержували все єврейські культурні ініціативи – театр, школа, література. Проте, що означали обіцянки сторони, що програла у військових змаганнях з росіянами. За С.Петлюри Пінхус Красний був на державній службі, а за більшовиків він вже поливав брудом ту владу, якій служив. Андрій Ніковський писав у «Новій Раді».

Як єврейська молодь стрілала в спину вояків УНР з вікон київських будинків. Збільшовичений єврейський Поділ намагався штурмом взяти Центральну Раду. Усе це не збільшувало довіру між народами, а лише викликало «симетричні» дії. Хто був головною рушійною силою у війні проти селянства Холодного Яру та інших регіонів Україні? На жаль відсоток єврейства серед садистичного ЧеКа аж зашкалював. Тому згадувати про сумнозвісний Проскурівський єврейський погром армії УНР варто на тлі обопільних етнічних зачисток. Тривала війна. Навіть демократичне США чинить неподобства на національному грунті в Іраку і Афганістані.

Проте ставка на сильного обернулася великою трагедією для єврейського народу. Ще в часи українізації єврейська культурна справа одержала великій імпульс. При ВУАН діяв кабінет єврейської культури, Жидівська архівна комісія, Єврейський театр у Києві і навіть цирк. Було шість єврейських шкіл, більше ніж польських, і майже стільки скільки російських. Потужно себе проявила художна література на ідиші. Євреї активно потоком пішли працювати в українську культуру, ставали українськими письменниками. Жінки-єврейки ставали дружинами класиків української літератури. Чомусь зараз згадується Раїса Троянкер незвичайний талант поезії розстріляного відродження, що писала дивовижні українські вірші.

Але все це було зліквідовано, як комуністи почали викорінювати «український буржуазний націоналізм». А закінчилося все після Другої світової війни масовим нищенням усього єврейського, як «безродного космополітизму».

Антисемітизм як голобля, якою комунізм бив незгодних

Для будь-якої тоталітарної сили політикою виживання є розпалювання національної ворожнечі, нацьковування одного етносу на другий – вірмен на азербайджанців, поляків на українців, євреїв і українців один проти одного. Витягаються негативний фактаж, благо він є, і монтується у певну систему, яка ніби неспростовно доводить «зоологічний антисемітизм» петлюрівців – читай усього українського. Переконання світової громадськості в українському антисемітизмі – добре розрахований удар по домаганням українців своєї держави.

На це російсько-більшовицька червона державна машина не жаліла будь-яких фінансових витрат, і на диво домагалася свого. С.Петлюра – друг єврейського народа став для світової громадської думки примітивним юдофілом, хоч не мав жодного відношення до єврейських погромів та навіть карав за них. Агент ГПУ-ЧК Шварцбарт був не лише не покараний, а ще й виправданий французьким судом. Антисемітизм і українофобія,

Пізніше совєтський ідеологічний апарат, звинувачував УПА в колабораціонізмі та нищенні євреїв, щоб зпаплюжити українську державну ідею. І не в тому річ, що не було випадків юдофобії серед військовиків доби визвольних змагань чи повстанців часів Другої світової. Вони були. Просто не варто жахливі випадки терору за етнічною ознакою вважати сутнісним явищем українського національного руху. А саме цього й добивалися співробітники відповідних відомств СССР.

Безрідний глобалізм чи співпраця національних культур.

Доля українського селянства – солі землі української, до болі співзвучна з долею єврейського народу в Україні, єврейських українців. Одні й другі були тотально винищені голодоморами, висилками, енкаведістськими переслідуваннями, масовими репресіями. Сьогодні, стоячі на єврейських цвинтарях Богуслава, Сатанова, Підгайців, розглядаючи епітафії і мистецьке різьблення на евріті на тисячах нагробків, бачачи зарослі й закинуті величезні ренесансні синагоги у Жовкві, Дубно, Луцьку тих же Підгайцях і Сатанові уявляєш собі, яку культурну традицію втратила українська земля, мабуть безповоротно. Україна дала світовій єврейській культурі Р.Шолом-Алейхема, Голду Меїр, багатьох Нобелевських лауреатів у фізиці. Ще в 1960-х єврейське населення Києва складало від 200 – до 400 тисяч. Г.Снєгірьов пише як єврейська культура, фольклор були частиною міського ландшафту. Киянину не треба було пояснювати переклад на українську слова «мішігене».

Хто виграв від спрощення національного пейзажу? Хіба лише ті, які стремлять до подальшого знеособлення, на шляху до висот людського прогресу. Але поглинання ніби менш успішних, ніколи не збагачувало людську цивілізацію. Лише навпаки, збіднювало, схематизувало. деградувало «великі» нації.

Не варто показувати пальцем один на одного і шукати винних у тих обопільних національних трагедіях, що були в минулому. Не варто й намагатися не бачити власних помилок в випадках нетолерантного ставлення один до одного. Ну, був в програмі ОУН у часи А.Гітлера пасаж про боротьбу з «Жидо-комуною». Але треба розуміти історичні реалії часу, намагання тодішнього проводу української політичної сили пристосуватися до періоду «Нового порядку» в Європі. Не повинні ми і євреїв звинувачувати у наличці УБН, хоч персонально вони до неї долучилися цілком приявно. Згадаймо лишень Л.Кагановича. Нас не повинно ділити минуле, щоб ми разом співіснували і співробітничали у майбутньому.

Опубліковано: , 15.04.2012 р.