Чого хочуть колесниченки і їм подібні,
нападаючи на українські підручники з історії

Ігор Гирич

Відповідь на черговий пасквіль в газеті «Сегодня» від 18 грудня 2006 р. («Уроки лицемерия для «маленьких украинцев»)

Утворення української державності, скинення пут меншовартості з простої української людини було великим психологічним зламом у нашому суспільстві. Сподіватися, що цей злам буде до вподоби усім мешканцям сучасної України – принаймні, наївно. Занадто багато зацікавлених у тому, щоб у нас зберігався статус кво на момент 1991 р. До 2004 р. політичні чинники, зорієнтовані на реставраційні настрої й відродження нового СРСР під іншим соусом, не звертали особливої уваги на підручники. Війну з ними вели лише комуністи, й, на щастя, без успіху. Але помаранчеві події показали, що в Україні, попри економічно-соціальні негаразди, тотальну експансію сусідньої держави в культурному просторі України, підросло покоління, вільне від «песького обов’язку» супроти Москви, для якого дорога українська ідентичність й власна держава. Звідки з’явилися ці молоді патріоти, які майже не читають українських газет, журналів і книжок (через їхню майже цілковиту відсутність), які слухають ФМ-радіо (де панує російська попса і тюремна романтика), які дивляться в кінотеатрах дубльовані російською фільми, які ходять у переважно пост-совкові школи, де також панує усе російськомовне ?

І попри це молодь встала горою на підтримку українського та ще й перемогла на додаткових виборах у більшості регіонів. А сталося це, на наше глибоке переконання, саме завдяки нинішньому українському підручнику з історії. І це чудово усвідомили недоброзичливці (м’яко кажучи) України. І тепер при потуранні і свідомому сприянні віце-прем’єра Д.Табачника і йому подібних розгорнули шалену кампанію по дискредитації й обливанню брудом тієї сфери культури, де Україна за 15 років дійсно досягла відчутного успіху. У хід йдуть всі можливі й доступні заходи: підтасовка фактів, підлі інсинуації, пересмикування, відверта брехня. А у підсумку ці люди, які в Україні все активніше намагаються розіграти карту п’ятої колони, хочуть, щоб наші підручники у висвітленні подій нічим не відрізнялися від російських. Їхні волання про ксенофобію, націоналізм й нетерпимість в сучасних українських підручниках є нічим іншим як закликом до повернення «добрих» часів чорносотенного великодержавництва й політично-культурного панування усього російського.

Пасажи п.Колесниченка в розперезаній від українофобської істерії газеті «Сегодня», вражають своєю якоюсь просто маніакальною люттю й упередженим україножерством в стилі Пуришкевича-Жириновського. Курс на бачення власної історії українським поглядом атестується автором як «реализация политических установок временщиков и заведомой фальсификацией реального исторического пришлого». Психологи кажуть: «Шукай істини в оговорках». І Колесниченку у кожному абзаці їх виказує з повною відвертістю. Якщо український погляд є «временщичеством», то Колесниченку ходить про те, щоб повернувся старий господар дум і душ «маленьких українцев» – господар-росіянин. Він пише, що у нас в підручниках не історія України, а історія українців, а вже через чотири стовпчика протирічить сам собі, коли каже що в дев’ятому класі національно-визвольному руху присвячено 18 параграфів з 62. Так де ж тут переважна більшість тексту? В тексті Турченка і Мороко якраз переважають загальнополітичні питання, розгляд економіки й культури, де про представників російської нації в ділянці науки, мистецтва і літератури йдеться не менше, ніж про українських діячів.

Пан Колесниченко звинувачує наші підручники у творенні міфологем («не того, что реально было в истории нашего народа, а того что хотелось бы видеть в нашем прошлом»). Автор далі лякає читача знайомими з часів комуністичної пропаганди ярликами, ніби наші підручники ведуть до національної нетерпимості, ксенофобії, антисемітизму й навіть расизму та фашизму. Що має на увазі автор, стає зрозумілим з перерахування «величайших трагедій». Він визнає ними винищення євреїв і циган, Хатинь, загиблих в концтаборах. Але не вважає вселюдською трагедією голод українських селян, терор проти інтелігенції та усіх верств населення, що не піддавалися швидкій комунізації, масові депортації т.зв. куркулів і західних українців, вивезення сотен тисяч кримських татар, німців, чехів та ін. народів до Сибіру і Казахстану. Однобокість і відсутність об’єктивності важко не побачити. А між тим навіть в абсолютних цифрах цей другий список трагедій переважає: якщо в голокості загинуло 6 млн євреїв, то від голоду і репресій у 1920-х 1930-х роках загинуло не менше 10 млн українців. Якщо ж додати втрати українського населення у роки Другої світової війни, то цих втрат буде може у тричі більше. Але головна «фішка» у тому, що наші підручники пишуть і про голокост і про голод, про втрати від фашистів і від більшовиків. Тому питання до Колесниченка: «хто творить міфи, він і його симпатики, чи нинішні автори підручників?» Зрештою питання риторичне, бо якраз таку історію, яку він пропонує, і варто кваліфікувати як людиноненависництво. Бо за його спотвореною логікою одні нації є вищими і кращими за інші. І це дійсно скидається на расизм.

Де, в якому підручнику написано про перевагу українців над росіянами ?! Колесниченко цього не вказує, і зрозуміло чому, бо таких цитат він не знайде в жодному з кількох десятків підручників. Що розуміє автор під «националистическими воззрениями», теж залишається на совісті п.Колесниченка. Зрештою, про яку совість може йтися, якщо людина свідомо спотворює минуле України на догоду тим, хто мріє про розчленування країни, про те, щоб в України було якомога менше українців, а краще щоб їх взагалі не було.

Колесниченко відверто й цинічно бреше, коли порівнює арійську теорію фашистів з національним дискурсом сучасних українських підручників. Та усі підручники у будь-якій країні пишуться з позицій національного дискурсу: й у Польщі й у Німеччині й передусім у Росії. Сьогодні не складає труду відкрити підручники видавництва, скажімо, «Вестермарк» або «Дрофа», щоб переконатися в цьому. Чи може російські підручники так само фашистські? Автор кількаразово згадує про світовий досвід, то раджу йому подивитися російські підручники (за його логікою, очевидно бездоганні) – чи є в них хоч одним реченням згадки про українські етнічні землі Кубані, Вороніжчини, Стародубщини. Чи пишеться щось про татарську державність у Казані, чи позитивно оцінена там Монгольська держава, землі якої на 90% входять до території Російської Федерації. А як оцінена античеченська діяльність російської державної машини протягом ХІХ-ХХ ст.? Та у порівнянні з російським підручниками українські – це просто верх толеранції і національної поваги.

Позиція безперервності історичного процесса на окремо взятій території – загальна світова практика. Про це очевидно не знає Колесниченко. Історія Франції включає й історію римської Галлії, хоч етнічно гали мали стільки ж спільного з французами, як анти з українцями. Франкську історію спільно вивчають і німці і французи, так само як давньоруську історію – українці, росіяни і білоруси. Людина є суспільним продуктом, і вивчати її у відриві від цього суспільства не дозволяє собі будь яка європейська історіографія в ділянці творення підручників.

В кожній європейській країні живуть представники багатьох націй. Україна тут не є ніяким виключенням. У Німеччині тільки турок і колишніх югославів є кілька мільйонів, але у німецьких підручниках інтегрованого рівня історії Балкан присвячено мінімальне місце. Німецький регіоналізм куди більше розгалужений за український, він мав куди більш вагоме позитивне значення для країни, яка ще до ХІХ ст. мала майже 300 державних утворень. Тому кожна земля має свій підручник, але кожний з них написаний з позицій всенімецького державного інтересу. І це логічно, країна далі крокує як фактично унітарна держава, бо земельний устрій має передусім адміністративне, а не державно-національне забарвлення.

Нікому у важкому сні не присниться звинуватити європейські або російські підручники в націоналізмі, що робить Колесниченко по відношенню до українських підручників. І це зрозуміло чому. Ген національної вищості «історичних» народів міцно сидить в Колесниченковій голові. «Як це так ! Українці дозволяють собі оцінювати себе з паритетних позицій, ставити себе на одну дошку з росіянами або німцями?» Саме це міркування народило на світ потворний ідеологічний покруч «український буржуазний націоналіст». І цю пережовану жуйку Колесниченко знову витягає на світло денне, аби загнати цього міфічного «націоналіста» у стан «нормальних росіян».

Можливо Колесниченкові хотілося, аби знову, як у радянські часи, зі сторінок підручників були вилучені усі ті місця, де українсько-російські взаємини не виглядають райдужно. Але ж це якраз і є спотворенням минулого, з яким ніби воює автор. Читаючи статтю Колесниченка, безкритичний споживач інформації зробить висновок, що українські підручники жах які антиросійські, що для росіян не знаходиться жодного позитивного слова. В реаліях все навпаки. Коли порахувати позитиви і негативи, то у кількісному відношенні вималюється паритетність. Приміром, не заперечується корисність впливу російської культури у ХІХ ст., коли засновувалися університети в Києві, Харкові, Одесі; підкреслюється, що Україна була одним з центрів розвитку російської науки, що у нас працювали й грек Куїнджі й росіянин І.Рєпін.

Колесниченко вступає на дуже небезпечну стежку, коли намагається ототожнити російську державу і народ, чого собі зовсім не дозволяють робити українські підручники. Не про утиски українського народу з боку росіян, австрійців, угорців і поляків пишеться в підручниках. Такої дурниці не дозволяє собі жоден автор. Натомість говориться про утиски цих національних держав, які представляють ці державні нації. А це річ зовсім відмінна. А коли автор свідомо поєднує ці два абсолютно різні поняття, то якраз він, а не підручники розпалює національну ворожнечу. Зрештою, його стаття містить багато ознак саме такої протиправної дії.

Колесниченко у чотирьох стовпчиках в цілому невеликої статті демонструє рідкісну упередженість, яка так добре нагадує, говорячи його лексикою, «відрижку» чорносотенного великодержавного шовінізму, що просто диву даєшся. Він наводить порівняльну табличку з підручника для 8-го классу і бачить у ній злісний український націоналізм. Хіба Росія у ХVІІ ст. не була абсолютною монархією, а основою господарювання було не кріпосницьке господарство, а щось інше? Чи може російські міста мали Магдебурзьке право і були самоврядними?

Чому образою для росіян є твердження про замкнутість і суворість їхньої культури? Та цю ж саму тезу обстоюють нинішні російські патріоти – євразійці. У галузі культури вона була ізольована від Західної Європи; щоб подолати цю ізоляцію, російський уряд запрошував для викладання у Москву й Петербург українців Є.Славинецького, С.Полоцького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Д.Ростовського. Це загальновизнана істина, з якою не сперечаються й російські історики. Нехай Колесниченко почитає книгу К.Харламповича «Малороссийское влияние на российскую церковную жизнь», що вийшла в Казані в 1914 р.

Посада гетьмана була виборна, тому в умовному сенсі Україну можна вважати республікою. Кріпацтва в Україні не було. Міста мали магдебургію. Україна як частина Речі Посполитої була частиною Європи, люди вчилися в європейських університетах. Рівень освіти й науки був на порядок вищим за російський. Це є аксиомою, з якою нормальній людині важко сперечатися, й ображати це може хіба дійсно схибнуту на націоналізмі людину.

Не подобається Колесниченкові й висвітлення історії в 10 класі. Там написано, що Росія виношувала щодо України агресивні плани. А хіба не виношувала, і не лише по відношенню до України, але й балканських країн та Туреччини? Хай пан автор почитає спогади «об’єктивного» історика і державного діяка П.Мілюкова, як російські урядові кола в імперському засліпленні всерйоз мріяли про Боспор і Дарданели. Виявляється, уроку Кримської війни навіть таким розумним людям як П.Струве і П.Мілюков було мало.

Далі, щоб, спіймати українських авторів на необ’єктивності, Колесниченко каже, що у Турченка в підручнику не сказано про переслідування австрійцями москвофілів. Берем підручник Ф.Турченка 2001 року видання і на сторінці 18 бачимо цілу главу «Репресії проти мирного населення», присвячену цій проблемі. Але для більшої об’єктивності зазначимо Колесниченкові, що серед т.зв. «русофілов» більшість складали особи з частково виробленою українською свідомістю. До речі, жертвам концтабору Талергоф галицькі українці після війни поставили пам’ятник, отже про якесь невигідне умовчання фактів Колесниченкові немає підстав стверджувати.

Колесниченкові не подобається, що в підручниках згадана УПА, йому навіть здається, що кількісно про УПА написано стільки ж, скільки про Червону армію. Це знову неправда. У кращому разу національному руху опору присвячено третину підручника для 10-го класу. Натомість наголос зроблено саме на подіях на радянсько-німецькому фронті. І це чудово знає Колесниченко, бо критикує не стільки Турченка, скільки пропедевтичний підручник для 5-го класу Власова і Данилевської, який власне не є у повному сенсі підручником, а лише вступом до історії. І називається він «Оповідання з історії», тому і не має він перераховувати усіх битв Другої світової війни на території України.

Біда історії як науки в тому, що кожен вважає себе фахівцем і достатньо підготовленим в науковому сенсі, щоб вказувати, як треба писати цю історію. Математикам і фізикам легше, їх не вчать різні невігласи, як і що трактувати. Профанам здається – якщо знайти якусь цитату з джерела, яка відповідає їхній концепції, то цього вже цілком достатньо, щоб звинуватити усіх незгодних в фальсіфікуваннях історії. Ці люди не розуміють що таке критика джерел навіть на звичайному позитивістичному рівні. Застосовуючи історично-порівняльний метод, більшість дослідників Переяславської угоди 1654 р. від кін. ХІХ ст. розглядають її як мілітарний союз між Росією та Україною, а зовсім не як «здійснення віковічних прагнень українського народу до злиття з братнім російським народом» згідно до сумнозвісних тез КПРС до 300-річчя Переяслава (1954). Раджу Колесниченкові почитати дослідження російських професорів права В.Сергєєвича, барона Нольде та Розенфельда (українських істориків В.Липинського, М.Грушевського, О.Оглоблина не раджу, бо на усе українське у Колесниченка ідіосинкразія). Б.Хмельницький не лише сам присягав, але й вимагав присяги від московського царя, отже козаки дивилися на цю угоду, як на акт рівноправних партнерів. Березневі статті 1654 р. – це була узгоджена українська позиція при домовленості з московським царем, яку той схвалив. А слова Б.Хмельницького щодо московського царя варто розуміти в контексті часу: від 1648 до 1657 р. подібні речі Хмельницький казав і писав й Турецькому султану, й польському та шведському королю.

Насамкінець, Колесниченко пропонує розробити нову концепцію викладання історії, запросити незаангажованих авторів й оголосити відкритий конкурс. Складається враження, ніби Колесниченко впав на нашу грішну землю з Місяця, бо не знає, що в Україні в останні п’ятнадцять років підручники не писав хіба що не лінивий. Їхніми авторами Були професори з усіх університетських міст, і передусім Сходу України, академічні вчені, вчителі київських, львівських і донецьких шкіл. Про яких наближених до «імператора» йдеться? У нас, слава Богу, не радянський час, і не відмовляють нікому з бажаючих. А відкрити конкурси проводять уже третій рік. Так що не треба гупати у відкриті двері. Кого Колесниченко вважає ксенофобами: киян академіка В.Смолія, профессора С.Кульчицького чи Ю.Шаповала, проф. Степанкова з Кам’янця, донеччан професорів Р.Ляха та Н.Темірову, проф. Г.Швидько з Дніпропетровська ? А може треба у своєму оці «бревно» відшукати? Не діяти за принципом злодія, який кричить: «Держите вора»?

А тепер щодо т.зв. нових-старих підходів п.Колесниченка, до яких міфів й легенд він закликає:

1. Він хоче повернення до радянського історіописання, яке виховувало патріотів «єдиної неділимої». Йому йдеться про формування спільного свідомісного поля українця, у якому українське має бути тотожнє російському. Саме це на його думку є «здоровим патріотизмом».

2. Ідеал Колесниченка – безбатченківство, байдужість до свого, космополітизм, при якому немає місця для українського.

3. Як крок для звуження впливу національного чинника, він пропонує регіоналізувати підручник, щоб Донецьк вчився за одними підручниками, а Центр і Захід – за іншими. Саме він закликає до розчленування України, українофобії й національній нетерпимості, а не нинішні підручники.

4. Він фактично заперечує існування українського етносу від князівських часів, чим закликає до повернення тези про «колиску трьох братніх народів».

5. Теза про пріоритет людських цінностей над цінностями держави блюзнірські підміняє поняття. Якщо сучасному школяреві не будуть важливими цінності української держави, тоді автоматично цінними стають пріоритети держав сусідніх.

6. Недостатньо зрілий стан української культури Колесниченко пропонує законсервувати аби нав’язати передусім російські культурні цінності.

Я далекий від думки про бездоганність наших підручників. Більше того, вважаю за необхідне їхню модернізацію. І з концептуального боку вони вимагають певної доробки. Приміром, українське не має обмежуватися лише територією України. Події української історії відбувалися і в Москві, і Петербурзі, і у Варшаві, і у Відні. Необхідно засвоювати й історію іншонаціональних державних формацій, таких як Річ Посполита чи Російська імперія. Треба більше місця присвятити т.зв. щоденній або побутовій історії. Але при цьому ми не маємо права відмовлятися від фундаментальних засад сучасного українського підручникотворення, яке грунтується на національній схемі історіографії. Ми повинні вільно дискутувати, але робити це у спокійній атмосфері з відповідною мірою толеранції, якої зовсім не дотримується п.Колесниченко. Він з гідним подиву лицемірством ллє крокодилячі сльози, звертаючися до «истинних патриотов» «отдать всего себя на алтарь Отечества». Якого «отечества»? Того що починається за Хутором Михайлівським? Повторюючи «подвиг» Іскри і Кочубея, такі колесниченки намагаються ще й собі заробити тридцять срібляників на продажі з усім вмістом гаряче любленої Малоросії. Воїстину: «не так воріженьки, як добрії люди».

Опубліковано : Історія України. – 2007. – Лютий. – № 5 (501). – С. 18-21.