Завдання, що ставив М.Грушевський перед рецензійним жанром
Ігор Гирич
Становище рецензійного жанру в російській та європейській історичних науках не було таким занедбаним, як сьогодні в українській історіографії. Як правило, кожен науковець-початківець починав свій творчий шлях з рецензування робіт знаних істориків, з фіксації бібліографічної продукції зі свого фаху. Не існувало жодної, бодай трохи вартісної праці, яка б не була рецензована в науковому журналі.
Написання рецензій до 1917 р. заохочувалося й тодішньою культурою наукових періодичних видань. Історичні журнали в Росії та Австро-Угорщині пильно стежили за всією науковою книжковою продукцією і тримали цілий штат позаредакційних рецензентів, яким давали замовлення на бібліографічне оцінювання усіх книжок з історії. Оскільки публікації в журналах були гонорарними, рецензування приносило історикам певний заробіток, що додатково спонукало до праці в цьому жанрі багатьох істориків. Тому не випадково, що в бібліографіях праць істориків дореволюційного періоду на рецензії припадає до половини, а то й значно більше, всієї наукової продукції.
До рецензування редактори часописів і керівництво наукових установ намагалися залучати першорядних фахівців. Цей жанр наукової творчості ніколи не сприймався як другосортний. Петербурзька академія наук заснувала спеціальну Уварівську премію для визначних творів з історії, а для її отримання слід було одержати позитивну рецензію визначного фахівця з певної проблеми. Іноді такі рецензії перетворювалися на самостійні розлогі дослідження – як, приміром, у М.Дашкевича на книгу М.Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» [Дашкевич Н.П. Отзыв о сочинении г.Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». – СПб., 1888. – 265 с.; Його ж. Отзыв о сочинении г.Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия / / Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова. – СПб., 1888. – 375 с.].
М.Грушевський був вихований в атмосфері поваги до рецензійного жанру і розпочинав свою наукову кар’єру також як рецензент історичних часописів. В часи його молодості зразковим періодичним виданням з рубрикою «Рецензії та бібліографія» була «Киевская старина». Але першою школою національного рецензійного жанру стала львівська «Правда», де були надруковані найцікавіші з ідеологічного і змістовного боку рецензії молодого історика.
По-справжньому його талант рецензента розкрився в «Записках НТШ». У цьому журналі М.Грушевський створив рецензійний відділ, який започаткував українську рецензійну школу. До неї увійшли всі найбільші українські історики кінця XIX – початку XX ст. М.Грушевського можна вважати творцем національної школи рецензування наукової продукції. На жаль, з прикрістю можна ствердити, що після його відходу українська історіографія не спромоглася в жодному наступному виданні, починаючи від 1930-х років, не лише перевершити, а хоча б наблизитися до рівня рецензійного відділу «Записок НТШ». Поруч можна поставити хіба «Книгар» В. Королева-Старого і М.Зерова (1917 – 1920) та «Україну» І.Борщака (1949 – 1953). Сучасні українські історичні журнали, ті ж таки «Записки НТШ», «Український історик» та «Український історичний журнал», не ведуть свою рецензійну рубрику на рівні періодичних видань, що редагував М.Грушевський. Він розробив і запровадив у «Записках» шість типів рецензійної продукції [Спроба класифікації наша (І.Г.).] (сьогодні у кращому випадку практикують два-три):
1. Рецензійна стаття. Дискусійна студія з приводу висловленої іншим поважним автором історіографічної думки, яка має полемічний характер.
2. Проблемно-рецензійна стаття. Рецензія на низку публікацій одного автора або кількох авторів з якоїсь проблеми, що носить не стільки дискусійний, скільки підсумовуючий характер.
3. Оглядова рецензія. Рецензійна стаття на групу авторів чи публікацій в одному друкованому органі з певного питання, більш описового, ніж критичного характеру.
4. Звичайна рецензія. Рецензія на одну працю одного автора, що носить не полемічний, а інформаційний характер.
5. Вибірково-оглядова рецензія. Рецензія на окремі публікації, що мають українознавчий інтерес, у наукових збірниках, періодичних журналах і газетах описового характеру.
6. Замітка. Бібліографічний анотаційний опис, завданням якого є довести до відома читача факт виходу нової книги або статті.
Згідно з градацією відбувалось і вміщення рецензій у «Записках». Перший, найвищий тип рецензій розміщувався в рубриці «Наукові статті» поряд зі статтями дослідницького характеру. Частіше другий і третій, а іноді й перший об’єднувала третя за значенням рубрика журналу «Наукова хроніка». Рецензії четвертого – шостого типів публікувалися в четвертій рубриці «Бібліографія (рецензії, справоздання)».
Безперечно, М.Грушевський не був першовідкривачем рецензійного жанру в світовій історіографії. Він лише використовував досвід чільних історіографів. Проте саме М.Грушевський поставив рецензування в українській історіографії на рівень світових зразків, чим засвідчив і високий європейський рівень української історичної науки.
М.Грушевський дивився на рецензію не стільки як на звичайне запровадження до українського наукового обігу нових видань і досліджень, скільки як на лабораторію власної історіографічної думки. В рецензіях він відточував дослідницькі підходи, що згодом застосовувалися в «Історії України-Руси» або знаходили свій розвиток у спеціальних історичних студіях. Не випадково в передмові до шостого тому праць М.Грушевського левову частку передмови Я.Дашкевич відвів саме проблематиці читання, власне, обсягові наукових зацікавлень М.Грушевського, що знайшло відображення в його рецензіях [Дашкевич Я. Михайло Грушевський наприкінці XIX ст. // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 6. – Львів, 2004. – С. IV-XII.].
У цьому ж шостому томі 50-томника окремий розділ був присвячений саме рецензійним статтям – найвищому ступеневі рецензій, коли рецензована праця є лише приводом для проголошення рецензентом власної думки з того чи іншого питання. Так, значення самостійних студій мають праці М.Грушевського, що формально є рецензійними статтями: «Нововидані пам’ятки давнього письменства руського», «Нові розвідки з історії Давньої Русі» та «Примітки до історії козаччини з поводу книжки: «Бесіди про часи козацькі на Україні» [В.Антоновича]» [Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т 6. – Львів, 2004. – С. 495-533, 558-568.].
Дійсно, важко іноді розрізнити в творчості М.Грушевського рецензію і статтю студійного (короткого) жанру. Так, додаток М.Грушевського до рецензії В.Липинського на «Історію України» М.Аркаса був друкований у другому томі публіцистичної серії 50-томного видання. Формально то була нібито й рецензія, але, з іншого боку, в ній були висловлені думки загальнішого характеру про науково-популярну літературу з історії, що виходили далеко за межі звичайної рецензії. Таких прикладів можна наводити багато.
Середній обсяг звичайної рецензії становив приблизно 2000 знаків, і, звісно, місця на докладніше анотування змісту книги автор не мав. Головним для М.Грушевського було вказати один-два найважливіших висновки праці, що стосувалися українознавчих проблем. Його короткі рецензії є радше оцінковими анотаціями, констатацією того, має чи не має наукову вагу та чи інша публікація. Іноді рецензія – це лише нагода висловити кілька характеристик з приводу помилкових, на думку рецензента, положень у рецензованій статті.
Не занурюючися глибоко в проблему «М.Грушевський як рецензент», що заслуговує окремого монографічного дослідження, спробуємо лише узагальнено згрупувати ті завдання історіографічного і суспільно-політичного плану, які ставив історик перед рецензійним жанром.
Крім звичайної мети – ознайомлення українських істориків з новими творами істориків національної та зарубіжних історіографій, М.Грушевський переслідував принаймні п’ять фундаментальних завдань, що мали як наукове звучання, так і громадсько-політичне спрямування.
1. М.Грушевського цікавила рецепція української проблематики в творах російської, польської та інших європейських історіографій. Історик не випускав з поля зору всі найважливіші праці широкого спектра українознавчої проблематики, – чи то археологія, мовознавство, соціологія, суспільствознавство, чи праці з давньої, середньовічної та нової історії Європи. Львівський професор намагався навіть незначні відкриття істориків сусідніх історіографій залучити для використання українською історіографією.
Наприклад, думки, висловлені в рецензіях на книжки Дюркгайма, Леві-Брюля або інших історіософів, згодом були в концентрованому вигляді підсумовані в праці «Генетична соціологія. Первісне громадянство». Рецензійні екскурси праць про давню та середньовічну історію України входили до відповідних томів «Історії України-Руси».
2. М.Грушевський, рецензуючи праці російських, польських істориків та істориків інших країн, домагався визнання постулатів української національної схеми історії, пропонував та утверджував українське розуміння історичного процесу на теренах України в рамках національної історіографічної схеми. Бо вислідом визнання окремішнього історичного процесу в Україні було й визнання для царської адміністрації підставовості тогочасних аспірацій українського визвольного руху.
Рецензії М.Грушевського варто співставляти з тогочасною його публіцистикою, історичними студіями і листуванням з чільними науковцями Петербурга й Москви, Кракова, Праги, Берліна й Відня. Багаторічна співпраця з О.Шахматовим, понад десяток прорецензованих праць останнього, за думкою львівського професора, мала переконати найбільшого російського фахівця з давньоруських літописів у слушності погляду української історіографії на існування етнічних розбіжностей між давньоруськими племенами і відповідність тогочасних кордонів розселення українців та росіян з існуючими на XIX ст. Після тривалої полеміки кінця XIX-початку XX ст. О.Шахматов згодився визнати належність племені сіверян до південноруського (українського) ареалу розселення давньоруських племен. Рецензіями на мовознавчі праці видатного хорватського славіста В.Ягича М.Грушевський добивався визнання останнім існування не просто українського діалекту, а повноцінної, рівнозначної з російською, української мови. Цього остаточно досягти не вдалося, але збільшити проукраїнські симпатії у В.Ягича після майже десятиліття наукового спілкування з ним історикові поталанило. Це можна сказати і стосовно іншого відомого славіста й слов’янофіла О.Погодіна, який, на відміну від інших російських славістів-централістів, визнавав українців за молоду слов’янську націю. Взаємними рецензіями з польським істориком О.Брікнером вдалося досягти прихильного ставлення останнього до української схеми історичного процесу. Найяскравіший приклад – визнання російським істориком О.Пресняковим української схеми давньоруської історії під впливом праць М.Грушевського.
3. У рецензіях М.Грушевський опробовував провідні концептуальні думки, які згодом в остаточному вигляді викристалізовувалися у фундаментальних працях, передусім в «Історії України-Руси».
Добре відомо, що думки, які пізніше знайшли своє відображення у «Звичайній схемі руської історії…», М.Грушевський спершу опробував у рецензіях на праці російських істориків – авторів загальних курсів з російської історії П.Мілюкова, В.Сторожева, М.Загоскіна та ін. [Схоже, М. Грушевський не надавав великого значення своїй статті «Звичайна схема руської історії…», що зробила історіографічний переворот. Про неї немає безпосередньої згадки в щоденнику історика, хоча ним і фіксувалося написання усіх більш-менш значних студій. Стаття М.Грушевського зі збірника під редакцією В.Ламанського 1904 р. була написана протягом кількох днів ще в 1903 р. Згадка про це є в листі В.Ламанського до М.Грушевського від 24 червня 1903 p., коли домовлялися про мову статей українських істориків. Про одержання рукописів трьох статей зі Львова В.Ламанський писав М.Грушевському 28 січня 1904 р. Магістральні думки М.Грушевський вже висловив у рецензіях, і йому лише залишалося їх чіткіше озвучити в окремій статті. (Див.: Гирич І. Михайло Грушевський в 1904 1905 роках (за його щоденником) // Український історик. – 2007 – 2008. -Ч. 3-4 (175-176)/1-2 (177-178). – С. 206-207).] Загалом таких прикладів можна було б навести десятки. Так, своє ставлення до постаті І.Мазепи М.Грушевський спочатку висловив у рецензії на популярну книжку Ф.Уманця, а згодом відшліфував у працях «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України» та статтях «Шведсько-український союз 1708 р.» і «Богданівство і мазепинство».
4. Завдяки рецензіям на українські за походженням їх авторів, але «малоросійські» за концептуальними підходами праці М.Грушевський досягав поступового збільшення лав українських істориків-наддніпрянців, які переходили на рейки національної історіографії під впливом праць М.Грушевського та його львівської школи.
Так сталося, наприклад, з М.Василенком, який спершу поділяв кадетську централістичну візію української історії П.Мілюкова, а згодом визнав національну схему історії М.Грушевського і став її активним пропагандистом. М.Грушевський «українізовував» харківських істориків і передусім їх лідера Д.Багалія, сприяв наверненню до української історіографії представників школи лівобережних істориків О.Лазаревського, зокрема найталановитішого її члена В.Модзалевського.
5. Проводячи принципову й безкомпромісну полеміку з російськими і польськими істориками великодержавного спрямування, М.Грушевський встановлював тематичні й проблемні кордони між історіографіями, сприяв популяризації історіографічної проблематики, чим допомагав вирішенню українського питання на політичному рівні.
Характеристичними в цьому зв’язку є рецензії М.Грушевського на праці Т.Флоринського, Ю.Кулаковського, В.Іконникова, І.Філевича, Ф.Равіти-Гавронського. Для популяризації українського бачення історії серед російських кіл і в Європі М.Грушевський активно сприяв рецензуванню власних праць українською, російською та іншими європейськими мовами.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. VII – XII.