Плекаймо образ столичного міста
Ігор Гирич
Нотатки на берегах києвознавчих публікацій
Публікації, обговорювані в цьому огляді:
Вечерський В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К.: НДІТІАМ – Головархітектура, 2003. – 560 с.: іл.
Галайба В. Храми св. Миколая в Києві. – К.: Бібліотека українця, 2002. – 64 с.: іл.
Друг О., Малаков Д. Особняки Києва. – К.: Кий, 2004. – 823 с.: іл.
Кальницький М., Малаков Д., Юркова О. Нариси з історії Києва. – К.: Генеза, 2002. – 384 с.: іл.
Ковалинський В. Київські мініатюри. – К.: Літопис, 2002. -Кн.1. – 320 с.: іл.; Київська книжкова фабрика, 2003. – Кн.2. -412 с.: іл.
Він же. Семья Терещенко. – К.: Преса України, 2003. – 388 с.: іл.
Плотнікова І. Прогулянки старим Подолом. – К.: Кий, 2003. -266 с.: іл.
Пономаренко Л., Різник О. Київ: Короткий топонімічний довідник. – К.: Павлім, 2003. – 123 с.
Стріха М. Київ моєї пам’яті й надії // Українське слово. – 2003. – Ч. 40. – 2-8 жовт. – С.15; Ч.41. – 9-15 жовт. – С.14; Ч. 42. – 16-22 жовт. – С.12; 4.43. – 23-29 жовт. – С.14.
Що вкладається в поняття києвознавство? На наш погляд, це не просто опис подій, які відбувалися в місті. Бо інакше будь-яка наукова студія, де згадувався Київ, ставала б києвознавчою. Читачів передусім цікавить образ міста, поданий на об’єктному (ландшафт, будівлі, вулиці, монументи тощо) і суб’єктному (городяни, їхні звичаї та побут) рівнях. Безперечно, києвознавство є міждисциплінарною галуззю знання. На цьому терені, як правило, досягає найбільших висот багатодисциплі-нарник, гуманітарний ерудит. Приміром, М.Максимович був ботаніком, фольклористом, літературознавцем та істориком; В.Антонович – археологом, археографом, нумізматом, а насамперед істориком широкого засягу; М.Петров – літературознавцем, музейником, мистецтвознавцем, істориком культури й знавцем історичної топографії; І.Каманін -архівістом, археографом і палеографом. Зрештою й Федір Ернст був не лише істориком архітектури.
І ще одне міркування. Література з історії Києва, зазвичай віддзеркалює відповідне кожній історичній добі, за якої живе той чи той автор, уявлення про ідеальне місто над Дніпром.
З книжок-провідників для прочан Київ від княжої доби до нового часу поставав найперше як святе місто. Для загалу літераторів і читачів Київ ХІ-ХІХ століть – це передусім місто святих подвижників, це образ святого місця, східнослов’янського Єрусалима, втілення українсько-руського граду Божого на землі.
А що найсвятішим місцем була Лавра, то і в системі вартостей саме вона сприймалася як символ Києва. З Лаврою пов’язувалися й святі місця Старого міста – Десятинна церква, Софія і Михайлівський монастир. Тому, властиво, не побачимо принципової різниці між Києво-Печерським патериком, описом святинь Самуїла Миславського і численними довідничками для прочан пізніших часів.
У XIX – на початку XX століття з’являються й інші перспективи. Секуляризація свідомості зумовила творення світського образу Києва. Уже в працях М.Берлинського й Є.Болховітінова він починає поставати як столичне княже місто. Середина – друга половина XIX століття утверджують елемент секу-лярності й раціоналізму. Але що споріднює народний путівник М.Сементовського й наукові києвознавчі праці М.Петрова, С.Голубєва та В.Іконникова? Вони бачать ідеальний Київ у гармонії з природою, у симбіозі рукотворної стихії з довколишнім ландшафтом. Київ 10 – 13 століть відкривався як Антлантида. Києвознавці почали за „Повістю минулих літ” та іншими літописами відтворювати топоніміку княжого міста, шукати топографічних прив’язок до тодішніх вулиць і майданів. Для них Київ майбутній мав генетичне продовжувати традицію релігійно-світського центру східної слов’янщини.
З активізацією праці Археографічної комісії, появою „Київської старовини” в істориків нової генерації – В.Антоновича, І.Каманіна, ОЛевицького, О.Андрієвського виникає інтерес до Києва литовсько-польської періоду, а надто часів козацько-гетьманської держави. Звідси випливає й зацікавлення бароковим Києвом, шедеврами архітектури й мистецтва виідеалізуваної мазепинської доби.
У перші десятиріччя XX століття українські історики й дослідники культури, почавши з путівника В.Шероцького „Киев” (1917 p.), книжки розвідок „Київ та його околиця в історії та пам’ятках” (1926 p.), “Провідника” (1930 р.) за редакцією Ф.Ернста, „Київських збірників історії і археології…” (1931 p.), уперше всеосяжно подали візію українського Києва, визначили ключові події та культурно-мистецькі віхи його історії. Для М.Грушевського, Ф.Ернста, В.Базилевича, М.Зерова, В.Петрова Київ саме за доби козаччини пережив свій культурний розквіт, саме козацьке бароко є найхарактернішим виразом духу міста. Не випадково під впливом цієї історіософської опінії архітекти Д. Дяченко й О. Вербицький створюють нову українську архітектуру Києва в барокових рисах (комплекс споруд сільськогосподарської академії, будинок залізничного вокзалу та ін.).
Проте наступали 1930-ті й суспільству було накинуто більшовицьке розуміння „соціалістичного Києва”, що передбачало беззастережне нищення святого міста. „Старушка-набожка” (В.Маяковський) мала назавжди зникнути, піти в непам’ять, а натомість зродитися пролетарська столиця УСРР – замість дзвіниць і золотих бань міську домінанту повинні були творити заводські димарі й адміністративні монстри. Уявлення про ідеальний образ цього майбутнього міста давав, зокрема, журнал „Соціалістичний Київ”.
Майже до кінця радянського періоду в путівниках і наукових працях Київ поставав у механістичному зображенні, без видимого реального образу. Ідеологічні чинники робили все, аби пересічний мешканець забув навіть місця, де колись стояли київські святині. Лише святкування примарного 1500-річчя дало низку книжок, де кияни змогли побачити старовинні плани й іконографію зруйнованого в 1930-ті роки міста.
З першими роками Незалежності пов’язаний новий етап у києвознавстві. Ринула ціла злива публікацій різного рівня й вартості. Назагал запанувала тенденція протилежного до попереднього періоду кшталту – до безкритичного змальовування, а зчаста й суцільного звеличування всього, що було до 1917 року. Смаковано принади колоніального міста, акцент покладано на сформованому за часів Російської імперії архітектурному середовищі цивільних будівлях космополітичних форм, культових спорудах у псевдовізантійському й псевдомосковському стилях, „казенній церковщині”, серед якої губилися рештки українського барокового Києва. На п’єдестали висаджувано київських діячів з-поміж зайшлого, напливового елементу – безвідносно до того, як вони ставилися до землі й місцевих людей, серед яких жили. Власне виформовувано позірний „імперсько-культурний” маєстат Києва за Романових. Таким робом у сприйманні пересічного споживача києвознавчої продукції цього гатунку Київ М.Булгакова мав набагато привабливішу ауру, ніж Київ М.Грушевського – російський Київ знову святкував перемогу над Києвом українським.
Чи змінилася ця ситуація нині? Чи є якийсь поступ у справі культурного відвоювання українського Києва? Які ідеологічні тенденції простежуються в києвознавчій літературі останніх років? Які теми й проблеми привертають увагу сучасних дослідників Києва? На ці та інші питання спробуємо знайти відповіді, оглянувши помітні києвознавчі публікації 2002 – 2004 років. Почнемо з праці широкого, всеукраїнського охоплення матеріалу, у якій, проте, чільне місце відведено київській проблематиці. Це – „Спадщина містобудування України”. Її автор Віктор Вечерський належить до провідних українських істориків архітектури, водночас він і практик пам’яткоохоронної діяльності.
Його грунтовна монографія є працею підсумковою. Тексти становлять близько половини обсягу книжки, решта – ілюстрації: репродукції мап XVII -XIX століть, світлини знищених варварськими діями більшовицької влади архітектурних об’єктів, панорамні знімки міських краєвидів.
Кожний розділ – це передусім спроба подати архітектурний образ певного населеного місця, висловити міркування стосовно збереження для нащадків притаманних йому своєрідності й неповторності, викласти концептуальний погляд на будівельну практику в районах історичної забудови.
У розділі про Київ (с.129 – 137) автор окреслює традиційний обрис міста, що зберігався до початку XIX століття, розповідає про виконання київською архітектурою функції „Небесного Єрусалима”, віддавна визначеною українською історично-культурною традицією. Відзначається, що обсягово-просто-рове формування міста спиралося на неповторний ландшафт. Зоровий образ Києва творили передусім монастирі. Цікаві й міркування В.Вечерського про зміну в кінці XVII – на початку XVIII століття ролі дзвіниць – з підрядної до домінантовизначальної.
Архітектуру Києва XIX століття дослідник характеризує як провінційну. Водночас позитивно відгукується про спроби розроблення українського модерну в цивільному будівництві початку XX століття видатними архітектами й теоретиками мистецтва ГЛукомським, В.Кричевським і Д.Дяченком.
Проаналізовано й сучасні проблеми збереження архітектурного середовища. Розглядаючи змістове наповнення поняття „фонова забудова”, автор праці схиляється до думки не вважати її за таку, що заслуговує лише на часткове збереження. Це пекуча проблема у зв’язку з теперішнім будівельним бумом у середмісті Києва, коли принципи відтворення пам’ятки підміняються незграбною імітацією „під старовину”. Згадаймо бодай таке неподобство, як перебудова нафтовою корпорацією „Лукойл” будинку книгарні „Київської старовини” на колишній Безаківській вулиці. До ошатного класицистичного особняка зламу ХІХ-ХХ століть додали два поверхи постсовківської „краси”. Автор відчуває цю проблему, він розповідає про суцільну „мансардизацію” старого Києва. Проте наявна досі невизначеність із заходами щодо захисту рядової забудови сторічної давності призводить до таких казусів, як нарощування поверхів, добудова вуличних тамбурів до крамниць на першому поверсі, скління балконів у модернових будинках, що в Києві набрало форм справжньої пошесті. І головне – немає кому спинити цю вакханалію „поліпшення” архітектури мешканцями й орендарями будинків київського центру.
„Пам’ятки України” (1999, ч. 1) вже писали про неприпустимість перетворення Києва на Мангеттен над Дніпром. Тим часом цей процес набуває дедалі лиховісніших масштабів. Ще якось можна погодитися з двома вежами хмарочосів на площі Лесі Українки: старого архітектурного середовища тут не було та й до того ж вони ніби продубльовують дві давні круглі вежі Нової Печерської фортеці, які стоять біля підніжжя нових гігантів. Принаймні в цьому ніби є якась ідея. А от як можна спокійно реагувати на висотку в районі Сінного базару (про це багато писав колишній головний архітект Києва Жариков), або на будинок на вулиці Вєтрова навпроти старого Ботанічного саду, чи вежу офісного центру ІСА на Шовковичній вулиці? Не кажучи вже про обурливий факт зведення ще однієї призми поблизу Миколаївських казарм у районі Арсенальської площі – ця озія зіпсує краєвид Києва з боку Задніпрянщини. А як можна миритися з бетонно-скляним одороблом поруч з будинком Центрального київського телеграфу на Володимирській? „Творчість” п. Бабушкіна й протегованих ним архітектів загрожує руйнуванням історичному середовищу української столиці, зокрема Європейському майданові й Парковій алеї.
Запевнення функціонерів Головкиївархітектури про те, що ми в нових будівлях матимемо новочасну, постмодерну архітектуру якось зовсім не заспокоюють, а радше лякають. Якщо під досягненнями розуміти мистецький рівень забудови Бессарабського кварталу, то стає просто сумно. Оглядаючи ще не завершені форми неправильного трикутника, зіпертого на споруду колишнього готелю „Палас”, з прикрістю доводиться констатувати абсолютну творчу імпотенцію сучасних київських архітектів. Куди їм змагатися з „провінціалами” В.Городецьким, П.Альошиним або О.Кобелевим. Замість декларованого постмодерну маємо еклектично закроєний витвір, у якому з подивом угадуєш риси католицького костелу. Дві фланківні вежі вздовж Великої Васильківської вулиці ніби позначають вхід до майбутнього „храму” торгівлі, південну частину будівлі увінчує неоковирна вежа – певно, над уявним вівтарем цієї наскільки претензійної, настільки ж незугарної будівлі. Залишається хіба втішати себе, що на цьому місці ми хоч не побачимо обіцяного небосяга більш ніж стометрової висоти.
Сучасні забудовники центру діють вправно й винахідливо, ведучи будівництво „косяків” XXI століття у дворах старої забудови. Не вільно порушувати стрій еклектико-модерних будинків, але ж, слава Богу, в запіллі місця вистачає! Так що про чергову вежу дізнаєшся несподівано, перебуваючи десь на віддалі, бо з вулиці „новотвір” неможливо завважити.
На наших очах протягом останніх років ми фактично втратили Київ кінця XIX – початку XX століття. Втратили безповоротно. Про це пише в серії статей в „Українському слові” відомий літератор і громадський діяч Максим Стріха, закликаючи спинити несамовитих забудовників. Звичайно, можна ще спробувати зберегти рештки недоруйнованого, а в перспективі дещо й виправити, здійснюючи принципову політику гнучкої (у розумінні стилізації) регенерації центральної забудови на підставі пошанування київських містобудівних традицій. Скажімо, на Софійському майдані під час наступного капітального ремонту дому поруч з почварним новотвором готелю „Софія”. Треба не вбирати його в модерне скло, а спробувати надати абрисів альошинського будинку в стилі українського модерну, який тут стояв напередодні революції.
Щоправда, все ж таки маємо в Києві й поодинокі зразки вдалої регенерації. Згадаймо, приміром, будинок поза червоною лінією на вулиці Олеся Гончара, ближче до площі Перемоги, що дуже нагадує славнозвісний дім „Ричарда Левове серце”. Зрештою, може, як не Київ, то хоч Львів чи Чернівці, зважаючи на сумний київський досвід, можна буде врятувати від новітнього вандалізму беручких попсуй-архітектів. На жаль, про ці проблеми В. Вечерський не згадує у своїй цікавій і потрібній монографії.
Найфундаментальнішою києвознавчою працею останніх років стала грубезна книжка науковців Музею історії Києва Ольги Друг і Дмитра Малакова „Особняки Києва”. Зроблена у формі каталогу, вона розповідає про майже всі найвідоміші родинні садиби-маєтки міста, що існували напередодні 1917 року. Книга зручна в користуванні й виконуватиме функцію довідника. Матеріал згруповано за географією розміщення будинків – на Липках, у Старому Києві, Подолі та околиці. Найдокладніше представлено перші дві міські дільниці, найменше відомостей зібрано про подільські особняки. У статтях багато уваги приділяється біографіям мешканців, тому цю книжку можна вважати не лише інформацією про історію і мистецьку вартість київських особняків, а своєрідним біографічним словником визначних київських домовласників. Про більшість з них читач узагалі може дізнатися лише зі сторінок цієї праці, що збільшує її довідкову вартість.
Останнім часом побачила світ низка чергових робіт Віталія Ковалинського. Нині він один з найавторитетніших дослідників минулого Києва. Приємно зазначити, що на відміну від “Меценатов Києва” (див. рец. у „Пам’ятках України”, 1997, ч. 3) „Київські мініатюри” видано українською мовою, і це спростовує фальшивий стереотип про нібито неможливість знайти спонсорів для україномовної книжки. Упевнений, це нове видання матиме чимало вдячних читачів, і не лише в столиці. Заслуговує на схвалення й те, що автор вписує історію міста на межі двох століть у природний контекст національної історії і культури.
„Київські мініатюри” являють собою окремі документальні нариси про маловідомі сторінки київської історії і побуту, пам’ятки, життя цікавих киян. У першій книжці йдеться про Кловський палац (вельми актуальний матеріал з огляду на недавнє відібрання Верховним судом для своїх потреб у Музею історії Києва цієї першорядної пам’яткової будівлі); першу Володимирську церкву; знамените київське сухе варення; ремісничий цех срібників; історію спорудження Інституту шляхетних^дівчат; ювелірну фабрику київського Фаберже Иосифа Маршака (на місці теперішнього будинку УНІАН); кам’яні сходи між сучасним театром ім. І.Франка й будинком Городецького на Липках; панораму „Голгофа”; спроби встановлення перед революцією пам’ятника Т.Шевченкові; проект підземного тунелю для київської залізниці, що міг випередити в часі будівництво лондонського метрополітену; реакцію робітників на більшовицьке порядкування в Києві; київський фунікулер та інші проекти механічних підіймачів від рівня Дніпра на Старе місто, Печерськ і Липки; заборону в 1919 році X. Раковським і М.Щорсом їздити жінкам на автах – задля ощадження пального; долю Володимирського собору в перші десятиріччя більшовицької влади.
Друга книжка „Київських мініатюр” містить менше нарисів, але вони обсяжніші. У них розповідається про київські лазні й в’язниці; Царський палац на Липках до його відбудови за Олександра II; купецьку родину Слинків; киянку Десницьку – принцесу Сіаму; пам’ятники Леніну в Києві.
Власне обидві книжки (тим часом побачила світ третя. – Ред.) складаються зі студій, написаних на основі архівних документів. Нині в цьому річищі працюють небагато істориків-краєзнавців – М.Рибаков, М.Кальницький, Д.Малаков, М.Дегтярьов, Р.Лякіна та ще деякі інші. В. Ковалинський, пишучи, наприклад, про Кловський палац, широко використовує фонд Києво-Печерської лаври (ЦДІАУК, ф. № 128), про київські будинки XIX століття – фонди Київської міської управи (ДАК, ф. 163) і Київського військового, Подільського й Волинського генерал-губернатора (ЦДІА УК, ф. 533).
Автор здебільшого не обмежується розповіддю з визначеної теми, а й широко подає контекст історичних подій і біографії пов’язаних з ними людей. Так, самостійне значення має нововиявлений матеріал про життя й діяльність будівничого Кловського палацу Степана Ковніра. Дослідникові вдалося простежити останні роки життя видатного майстра XVIII століття.
В.Ковалинський один з перших звернув увагу на київські родини XIX – початку XX століття в культурному й суспільно-політичному зв’язку, на чужо-рідність більшості з них українській національній стихії, що фатально позначилося на вислідах Визвольних змагань 1917-1921 років.
Родина Слинків (первісно, очевидно, Слиньків – характеристична переробка прізвища!) належала до числа тих типових київських родин – економічних господарів міста, які представляли панівні київські ідеологічні настрої та політичні уподобання. Вони з’явилися в місті в другій половині XIX століття, оселившись на Андріївському узвозі в садибі Міхала Грабовського – залюбленого в Україну польського письменника, романтика, людини, що справила великий вплив на формування Пантелеймона Куліша.
Прагматичні Слинки усю свою життєву енергію спрямували на спорудження прибуткових будинків у різних частинах київського центру, заокруглення своєї земельної власності в місті, будучи при цьому завжди в згоді з російською владою. Як щирі „самоотвєрженниє малороси”, вони не цуралися й громадської праці, але лише в офіціозних установах. Тож цілком логічним зрештою виглядає те, що Андрій Петрович Слинко надав приміщення у своєму прибутковому будинку на Великій Васильківській, №14 Клубові російських націоналістів. Мабуть, не випадковим збігом обставин пояснюється й замешкання в будинку Слинків на Андріївському узвозі, 34 журналіста-україножера Анатолія Савенка.
Принагідно висловлю припущення (про це В.Ковалинський не пише) щодо співпраці А.Слинка з відомим російським архітектом М. Артиновим, який на початку XX століття прикрашав київські будинки баньками й дашками в московському стилі (два з них – на Андріївському узвозі та Караваєв-ській площі належали Слинкам).
Книжка „Семья Терещенко” того ж автора, очевидно, нині найбільша праця біографічно-генеалогічного характеру про одну з найбагатших родин кінця XIX – початку XX століття, яка до того ж уславилася широкою доброчинною діяльністю, зокрема в Києві, й колекціонерством (у зв’язку з цим, зазначимо принагідне, сучасний Київський музей російського мистецтва по праву мав би називатися Музеєм мистецтв ім. Терещенків або ж Терещенківською галереєю). Видання цінне й ілюстративним матеріалом, тут репродуковано понад сто рідкісних світлин з авторової збірки.
Якщо про Артемія Терещенка та його дітей Миколу, Федора, а також онуків Івана Миколайовича, Олександра Миколайовича, Варвару Миколаївну й Федора Федоровича відомо вже чимало, то про наступні покоління, які опинилися на еміграції, відомостей було обмаль. Хіба згадували Михайла Івановича Терещенка – міністра Тимчасового уряду. Тим часом рід мав у Європі багато відгалужень, і деякі з Терещенків зробили там доволі успішну кар’єру.
На прикладі козацько-міщанського роду Терещенків бачимо вкрай негативні наслідки для України імперської політики Росії, яка робила все, аби денаціоналізувати українську еліту, відсікти її від власного народу. Якби в мільйонерів землевласників і цукрозаводчиків Терещенків лишилися українські національні почуття, важко було б навіть уявити, скільки коштів могло дістати від них національне відродження початку XX століття, якщо стільки для нього спромігся дати, маючи фактично одну цукроварню, В.Симиренко, теж козацький нащадок. Автор узагалі оминає тему національно-культурного вибору Терещенків.
З огляду на послідовну проросійськість Терещенків була, певно, логіка писати книжку про них, як це й зробив автор, російською мовою. Хоч їхнє українське походження й значною мірою терен діяльності, як і логіка, сказати б, утвердження мовно-культурної справедливості, спонукали все-таки, на нашу думку, до вибору мови української.
Крім того, доводиться шкодувати – і це вада всіх трьох книжок В.Ковалинського, що їм бракує принаймні побіжного історіографічного екскурсу, де було б згадано публікації попередників. Так, про
Степана Ковніра на матеріалах архіву Києво-Печерської лаври писав ще в 1959 році С.Крижицький, зокрема й про будівництво Кловського палацу. Автобіографію С. Ковніра опубліковано в „Записках НТШ”. Про Терещенків останнім часом написано десятки робіт з використанням їхнього родинного фонду (Ф.830) з ЦДІА України в Києві. Автор чогось зовсім не згадує й двох збірників документів про Т.Шевченка, що з’явилися на початку 1960-х років. А тим часом у них надруковано кількадесят документів про спроби встановити напередодні Першої світової війни пам’ятник Т.Шевченкові в Києві, конкурси на найкращий проект тощо. Використання їх дало б змогу точніше окреслити, що, власне, не брак доброго проекту, а передусім небажання антиукраїнських кіл ушановувати „мазепин-ця” завадило тоді здійсненню задуму. Справі „випихання” майбутнього пам’ятника за межі історичного центру міста присвятило себе Київське військово-історичне товариство (див. ф.1196 у ЦДІАУКу, не використаний В.Ковалинським). Натомість було запропоновано авантурний проект „Исторического пути”, який лихоманково розробили місцеві українофоби. Щоб захопити місце на Михайлівському майдані, там звели монумент княгині Ользі. Загалом за шість років тяганини з пам’ятником Шевченкові в Києві встигли поставити, крім згаданого монумента княгині Ользі, ще й пам’ятники Олександрові II та П.Столипіну (цей надзвичайно швидко – через рік по його смерті). Автор „Київських мініатюр” випустив з уваги той факт, що більшість членів міської думи виступила проти встановлення пам’ятника Т.Шевченкові, вбачаючи тут „україноманську інтригу”, тож не в мистецьких хибах проектів треба шукати справжніх причин краху ідеї, а в тогочасному київському суспільно-політичному підсонні.
Книжки В.Ковалинського рясно ілюстровані раритетними знімками. Щоправда, у зв’язку з цим вкралися й деякі неточності. Так, на с.151 „Київських мініатюр” (кн. 1) замість будинку ювелірної фабрики Маршака помилково вміщено зображення будинку навпроти, де пізніше постав дім Слов’янського (тут тепер готель „Дніпро”). На с.209 фігурує не М.Бойчук, як зазначено в текстівці, а художник М. Бурачек.
Виданий торік топонімічний довідничок Л.Пономаренко й О.Різника – давно очікувана книжка для широкого загалу. Він важливий передусім тим, що дає фактично незаступиму інформацію, яку годі знайти в інших енциклопедичних виданнях. Тут міститься тлумачення близько 250 київських топонімів, причому йдеться не лише про знайомі більшості макротопоніми – Старе місто, Поділ, Печерськ, Лук’янівка тощо. Основна частина матеріалу стосується мікротопонімічних об’єктів, таких як Хрести, Фузики, Шполянка, Бегічева Гора, Дача Бернера, Коноплянка, Костопальня, Кристерова Гірка. Пересічному киянинові ці назви місцевостей нічого не говорять.
Описи включають насамперед відомості про походження назви топонімічного об’єкта, його топографічні межі, суміжні топонімічні об’єкти. Далі коротко викладається історія побутування назви. Шкода, що немає наукових відсилань до джерел, і це відразу обмежує коло користувачів довідника лише аматорами історії.
Подано назви як історичних місцевостей, так і сучасних житлових масивів, проте переважають топоніми XIX – початку XX століття. Складність авторського завдання полягала в тому, що багато топонімів реально вже не існують у пам’яті киян. З топонімів києворуської доби залишилися назви лише великих топонімічних осередків (Копирів Кінець, Дорогожичі, Поділ і т.ін.). Пішло в небуття безліч топонімів, серед них навіть згадувані в „Повісті минулих літ”, приміром, Новий Ярославів двір або двір Коснячка, про місцезнаходження яких сперечаються археологи. Л.Пономаренко й О.Різник також залишили їх поза рамками своєї праці.
Майже не пояснюється й багата топоніміка XVIII століття. А проте джерел до реконструювання її є чимало, досить назвати архівні матеріали, що їх у десяти книжечках опублікував О.Андрієвський. Для прикладу згадаємо кілька тогочасних топонімів Скородум (фортечка на місці колишнього Купецького Саду – до речі, і цього топоніма автори не подають), Сад Кучинського (був на взгір’ї між верхньою і нижньою тариторіями фунікулера; цей топонім фіксує М.Закревський), Палац К.Розумовського на Перешийку, на місці теперішнього павільйону станції метро „Арсенальна” (“Перешийка” також не наведено в книжці, а це ж була складова Провалля). Варті згадки й Волоські слободи, що фігурують на планах Києва початку XVIII століття в районі будинку коменданта Вігеля на колишній Микільській вулиці.
Водночас варто пам’ятати, що це тільки короткий довідник, і його автори, звичайно, не мали на меті подати вичерпний перелік київських топонімів, розглядаючи свою працю лише як перший крок до майбутньої топонімічної енциклопедії.
Проте уточнення, а подеколи й виправлення потребують деякі зазначені в книжці межі топонімічних об’єктів і пояснення походження їхніх назв. Скажімо, автори обмежують Чоколівку зі сходу вулицею Донецькою. Але ж ця вулиця вважалася центральною в мікрорайоні, а приватна забудова ще в 1960-х роках фрагментарно доходила аж до теперішнього Чоколів-ського бульвару. Власне нинішній Першотравневий масив починався від сучасної площі Космонавтів, а територію між Донецькою вулицею і Чоколівським бульваром у перші повоєнні роки полонені німці забудували дво- і триповерховими будиночками в стилі „німецько-українського бароко”. Вживаний був серед мешканців Чоколівки й інший не згаданий мікротопонім – Вал (підвищення вздовж лінії залізниці між станціями Караваєві Дачі й Пост-Волинський).
Олександрівська слобідка, на нашу думку, дістала свою назву не від царя Олександра II – „визволителя”, а від імені дружини Миколи II Олександри Федорівни. Місцеві жителі не мали бажання, щоб слобідка ввійшла в межі Києва, й напередодні Першої світової війни зверталися навіть до влади з пропозицією про визнання їхнього поселення за окреме місто Олександрія.
Автори короткого довідника, фіксуючи народні назви деяких сучасних київських районів, пропонують їх для широкого вжитку. Однак, як на мене, не завжди слушно. Приміром, Турецьке містечко – стосовно мікрорайону для військовиків у районі летовища в Жулянах, де головною вулицею є Кадетський Гай.
Іншого характеру книжка Ірини Плотникової „Прогулянки старим Подолом”. Це добрий зразок екскурсійно-краєзнавчої літератури, якої наразі маємо ще замало. Очевидне досягнення авторки – створення цілісного образу подільських вулиць і мікротопонімічних об’єктів від найдавнішого часу до сьогодення. Тут, звичайно, не йшлося про наукові відкриття. І.Плотникова передусім намагалася дати читачеві пізнавально-художню картину Подолу, а ще створити в нього відповідний емоційний, душевний настрій перед зустріччю з цим давнім цікавим київським районом та його пам’ятками. І це їй удалося цілком.
Так само популяризаторську функцію виконує і книжечка Василя Галайби. Автор подає коротенькі відомості про всі київські храми та приділи в церквах з ім’ям св. Миколая. Виклад побудовано за групами: монастирські Миколаївські храми, парафіяльні церкви з тим самим ім’ям, домові Микільські церкви, цвинтарні церкви, каплички й вівтарі св.Миколая в київських храмах. На жаль, як це часто трапляється з популярною лектурою, ця книжечка також не вільна від низки неточностей і натяжок. Так, Троїцький Больницький монастир автор називає Миколаївським (від імені Миколи Святоші), але ця назва ніколи не була офіційною. На с. 8 місцезнаходження Микільсько-Йорданської церкви визначається на Пріорці (насправді це Плоська частина Подолу), дарма що та місцевість реально починається від Вишгородської вулиці, за залізничною колією, що йде на Петрівку. Далі В.Галайба розповідає про Микільсько-Йорданський жіночий монастир, а радше треба було в цьому разі вести мову про парафіяльну Микільську церкву княжих часів (її нещодавно розкопав М.Сагайдак) і Микільську церкву XIX століття, бо ж протягом більшого періоду свого існування монастир був відомий як Івано-Богословський. На с.12 автор пише про два Пустинно-Микільські монастирі: Малий і Великий. Насправді це були три території (крім згаданих, ще й Аскольдова могила) під спільним управлінням. На с.13 сказано, що архітект В.Ніколаєв надбудував дві бані над Військово-Микільським собором, хоча всі п’ять бань храм мав ще від першобудови, а реставрація, яку провів В.Ніколаєв, лише трохи змінила їхню конфігурацію. Тут-таки згадується про розширення Печерської фортеці в 1830-х роках, тимчасом як тоді йшло будівництво Нової Печерської фортеці.
Попри ці похибки маємо цікаву книжечку, яка доводить, що найпопулярнішим у Києві святим, якщо виходити з кількості присвячених йому храмів, був Миколай.
З радістю можемо констатувати й появу нарешті в потоці києвознавчої літератури видань, хай поки що і нечисленних, але багатонадійних у розумінні перспектив їхнього впливу, автори яких обрали за мету плекання образу українського Києва у свідомості молодого покоління. Докладніше розглянемо одне з таких видань. Це посібник для середньої школи „Нариси з історії Києва” М.Кальницького, Д.Малакова й О.Юркової. У ньому зроблено спробу подати систематичний погляд на місце Києва в українській історії. Історію Києва поділено на п’ять періодів згідно зі шкільною програмою. На кожний клас – від сьомого до одинадцятого – припадає по 32 нариси, у яких через розповідь про відмітний для певного періоду міський об’єкт, історичну подію чи життя визначного киянина висвітлюються ключові моменти київської минувшини.
Історію княжого Києва традиційно репрезентують Аскольдова могила, Десятинна церква, Софійський монастир, Києво-Печерська лавра й Золотоверхий Михайлівський монастир. Розказано про Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Антонія та Феодосія Печерських, Нестора Літописця.
Київ литовсько-польської й козацької доби представляють Києво-Поділ, братство й Києво-Могилянська академія, лаврська друкарня, парафіяльні церкви барокового стилю, Межигір’я й Китаїв, Андріївська церква й Марийський палац. З історичних осіб – князі Острозькі, гетьмани П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Мазепа, митрополити Петро Могила, Йов Борецький і Рафаїл Заборовський, філософ Г. Сковорода, художники батько й син Левицькі та будівничий І.Григорович-Барський.
Зрештою з вибором знакових місць і фігур важко не погодитися, хіба що можна пошкодувати, що не ввійшли до кола репрезентантів Києва найвизначніші кияни другої половини XVII – початку XVIII століття – церковний діяч і письменник-енциклопедист Дмитро Туптало та композитор Артемій Ведель.
Для нас найцікавіший вибір об’єктів і осіб, що характеризують XIX і початок XX століття – визначальний період, коли з матері городів руських Київ остаточно перетворився на українську столицю. І тут відкривається, на жаль, знайома картина: Київ імперський усе ж таки переважає Київ український. Автори намагалися поєднати одне з другим, через що в тексті посібника трапляються невідповідності концептуального характеру.
У книжці є розповідь про Т.Шевченка, проте залишилися поза увагою й Кирило-Мефодіївське братство, і великі Шевченкові товариші – Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш. Нема нарисів навіть про дві центральні постаті національного життя міста – Володимира Антоновича й Михайла Драгоманова, так само й про М.Максимовича, Т.Рильського, О.Кониського, Є.Чикаленка, С.Єфремова. Бракує матеріалів і про Стару громаду, діяльність хлопоманів, київський Археологічний з’їзд 1874 року, Південно-Західне географічне товариство, Українське наукове товариство в Києві, „Літературно-науковний вістник”, першу українську щоденну газету на підросійських теренах „Рада”.
Василь Симиренко згаданий у нарисі про доброчинність разом з Терещенками й Бродськими, хоч їх відрізняла одна істотна річ. За будівництво лікарень і нічліжок Терещенки й Бродські одержували від імперії нагороди, а за фінансування української преси В. Симиренко мав лише неприємності від поліції.
З тогочасних культурних явищ увагу приділено „Київській старовині”, яка була безумовно найкращим журналом дореволюційного Києва. Лишень важко погодитись, що найліпші часи цього видання були за редагування його В.Науменком. Гадаємо, вагоміше громадське звучання „Київська старовина” мала в 1880-х роках за редакторства Ф.Лебединцева й О.Лашкевича, коли напрям часопису визначав В.Антонович.
Зримий образ міста на зламі двох епох – це творіння його будівничих. Автори схарактеризували творчу діяльність Володимира Ніколаєва – єпархіального архітекта, впроваджувача псевдовізантійського еклектизму й Володислава Городецького – першорядного представника архітектурного модерну, що європеїзував архітектурне обличчя міста. Позаяк розповідь про чільного творця українського модерну Василя Кричевського вміщено в розділі про Київ 1920 -1930-х років, то архітектурна національна течія початку XX століття виявилася не означеною, а можна було б дати нарис, скажімо, про Павла Альошина (його лише згадано в розділі про кооперативне будівництво перших радянських років).
Схематично представлено київську промисловість. Наголос зроблено на заводах-гігантах – „Південноросійському”, Гретера й Криванека, „Арсеналі”, а також залізничних майстернях. Але в Києві тоді переважали малі й середні підприємства, такі як млин Бродського, броварні Марра й Шульца, тютюнові фабрики братів Когенів, спиртово-дріжджевий завод Чоколова, цегельні Бернера, Суботіна й Зайцева, будівельний підряд Гінзбурга, ювелірна фабрика Маршака, друкарні й палітурні Кульженків, Корчак-Новицького тощо. Київ, на щастя, так і не став пролетарським містом.
Університет св.Володимира репрезентований у посібнику київською медичною школою. Дуже шкода, що автори оминули увагою гуманітарну науку, її школи та осередки: документалістську школу істориків (М.Максимович, М.Іванишев, В. Антонович, Д.Багалій, М.Грушевський, Н.Молчановський, М.Дашкевич, О.Левицький та ін.), школу істориків литовсько-руського права (М.Владимирський-Буданов, М.Василенко, О.Малиновський, М.Максимейко та ін.), Археографічну комісію, Центральний архів давніх актів та Історичне товариство Нестора-Літописця (В.Іконников, О.Лазаревський, І.Каманін), історико-літера-турну школу В.Перетца (А.Лобода, М.Гудзій, М.Зеров), школу М.Довнара-Запольського (О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Ф.Ернст, Б.Крупницький). Варто було принаймні згадати, що в університеті навчалися Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Ейхельман, О.Бочковський, С.Гіляров.
Гроно діячів Української революції представлено в посібнику М.Грушевським і В.Винниченком. На наш погляд, її мав би репрезентувати Симон Петлюра – справді героїчна постать усієї доби Визвольних змагань.
Абсолютно невдалий авторський прийом – це розповідь про Українську революцію через її сприймання українофобом М.Булгаковим. Імперській людині в Києві залишилася незрозумілою й ворожою боротьба українців за незалежність, для письменника з психологією обивателя усі тодішні київські політичні події, що сягали історичного рівня, видавалися лише таким собі калейдоскопом зміни влад, чимось не надто серйозним, позбавленим начебто внутрішнього змісту й логіки. І цей настрій, таке настановлення безкритично передається сучасному молодому читачеві
Розповідаючи про національні громади міста, автори не акцентують, що українці становили в ньому меншину. На 1917 рік їх було ледве 16,4 % (для порівняння: росіян – 50%, євреїв – 18,6%, поляків -9%). А коли до того ж подивитися ще й на соціальну структуру української спільноти Києва, то виявиться, що господарів і людей вільних професій -соціальної верхівки міста – серед українців було тільки 15% (серед євреїв – 41%), а основну масу становили робітники, службовці й прислуга. Тож стає зрозумілим, як мало українці впливали на політичне, економічне й культурне життя міста [див.: Боровський М. Національно-соціальні перегрупування людності міста Києва в пореволюційних часах (1917-1923) // Київ та його околиця в історії та пам’ятках.- К., 1926. – С. 432, 448]. Про це треба казати, бо і в цьому полягає одна з причин поразки Визвольних змагань 1917-1921 років.
З-поміж національних громад окремі розділи присвячено єврейській і чеській, а от чогось про польську, дуже впливову в певні періоди, є лише кілька побіжних згадок. Тому читачеві залишиться невідомим, скажімо, той факт, що на середину XIX століття Київ був значною мірою польськокультурним і польськомовним, що поляки в той час переважали в місцевому університетському середовищі (майже тисяча студентів) тощо.
При висвітленні політичних питань недоцільно було, на нашу думку, окремий нарис присвячувати більшовицьким керівникам Києва Я.Гамарникові, П.Любченку, П.Постишеву, а поготів залишати на розсуд учнів визначення, ким вони були – „полум’яними революціонерами”, „маріонетками Кремля” чи „катами України”.
У розділі про Українську академію наук повторюється хибне твердження прихильників концепції УАН за В.Вернадським, що нібито М.Грушевський хотів бачити УАН недержавним громадським об’єднанням учених на кшталт НТШ. Насправді йшлося про зовсім інше. Академіками мали стати визначні вчені, які активно підтримували ідею державної незалежності й зарекомендували себе передусім як українські науковці. УАН за М.Грушевським безперечно мала бути державною інституцією, а за В.Вер-надським – регіональним відгалуженням Російської академії наук. Не названо справжніх творців Академії як національної інституції, які протистояли поглядам В.Вернадського, – А.Кримського і С.Єфремова.
Вченим – репрезентантом Академії наук автори вибрали О.Богомольця. Але ж він належав до кола наділених особливою довірою радянської влади науковців, руками яких нищено стару ВУАН і розбудовувано нову, підрежимну АН УРСР. Українську академічну науку цього періоду мала б представляти інша постать, приміром, той-таки А.Кримський або М.Кравчук.
Назагал тексти справляють нерівне враження. Більшість нарисів написані сухо, занадто формалізовано. Книжка скидається радше на енциклопедичний довідник, ніж на навчальне видання для дітей. Здається, авторам здебільшого вдалися розповіді про „другорядні” події й об’єкти. Цікавіше читаються й краще сприймаються розділи, де є зорове відчуття об’єкта, виявляється емоційний підтекст, простежується вихід на сучасне міське життя. У зв’язку з цим хочеться виокремити нариси про Воскресенську церкву на Подолі, німецьку окупацію 1941 – 1943 років, школу В.Дурдуківського, родину Кричевських. Деякі з нарисів узагалі містять нову інформацію, їх з користю для себе прочитає й доросла людина.
Посібник істотно доповнюють доладно дібрані ілюстрації. Це в наших виданнях буває не часто.
Оглянуті публікації засвідчують виразну тенденцію в києвознавчій літературі останнього часу до урізноманітнення тематики й форми подачі матеріалу, грунтовності його опрацювання. Дедалі глибше осягається минуле українського Києва. Це видається особливо важливим і потрібним на тлі цьогорічних подій Помаранчевої революції, коли вперше в новітній історії Київ спромігся змобілізувати національну потугу й цілком виконав своє історичне призначення як визначальний всеукраїнський політичний центр, столиця держави.
Опубліковано: Пам’ятки України, 2004 р., № 4, с. 130 – 138.