Перший період взаємин.
Від радикалізму до народовства
Ігор Гирич
У перший період на стосунки між обома представниками національного громадського життя по різні береги Збруча впливали почасти незалежні від них політичні обставини. Обидва належали до протиборчих сторін. Грушевський – до табору «барвінщуків», консерваторів-народовців, а Франко був драгоманівцем і радикалом. Тому приїзд першого до Львова сприймався Франком передусім як значне підсилення народовської партії. В листах до Драгоманова він досить неприхильно відгукується про Грушевського як про національного діяча, критикує його як письменника. На цікавість М. Драгоманова, кого він матиме проти себе в якості опонента, І. Франко 9 серпня 1894 р. :
«Про Грушевського я не знаю багато. Він дебютував у нашій літературі декількома новелами з підписом Михайло Заволока і навіть написав був роман [насправді повість, яка за життя Грушевського так і не була видана. – І. Г.] «Свої й чужі» – річ зовсім слабу. Щодо політичних поглядів, він, здається барвінщанин, і отсе недавно, восени минувшого чи весною сього року, коли Барвінський їздив на Україну, щоб збирати підписи людей, похваляючих його політику, а порицаючих Романчука, в числі тих підписів був і його підпис» [10].
Про кандидування М. Грушевського на кафедру до Львівського університету І. Франко знав заздалегідь, про що повідомляв М. Драгоманова ще в середині січня 1893 р. Тоді якраз в «Ділі» з’явилася глава його кандидатської праці з історії Київської землі. Франкове зауваження щодо М. Грушевського в цьому листі так само витримано в неприхильному тоні, що викликано було, очевидно, загальною неприхильністю Михайла Петровича до табору О. Барвінського – В. Антоновича [11]. З присмаком негативної оцінки пише про Грушевського Франко й в кінці 1894 року, згадуючи М. Драгоманову виступ М. Грушевського на похороні О. Огоновського [12].
Грушевський також мав ставитися до І. Франка стримано, бо мав від очільників Старої громади О. Кониського й В. Антоновича команду остерігатися «Рудого» (псевдо Франка) як людини, яка може зіпсувати увесь лад в справі польсько-українського порозуміння і яка є ледь чи не найбільшим ворогом О. Барвінського – лідера усіх галицьких українців. Судячи з листів М. Грушевського до О. Кониського і В. Антоновича [13], на початках своєї громадської діяльності в Галичині М. Грушевський тримався настанов ідейних керівників київської Громади на додержання спільного фронту наддніпрянських громадівців і галицьких народовців, проте вже досить скоро, розібравшись у львівських обставинах, він здійснює політичну переорієнтацію, намагаючись, злучившися з радикалами, перетягнути на бік скасування угодовського курсу стосовно поляків і більшої частини народовців. Це Грушевському незабаром вдається, а в особі І. Франка він одержує на галицькому терені найбільшу творчу силу.
Цікаво, що спроби знайти порозуміння з радикалами М. Грушевський робив ще до офіційного початку викладів на Львівському університеті, тобто за часів, коли його сприймали ще твердим «барвінщуком». Від початку Грушевський в політиці пропонував центризм, працюючи на полівіння соціальної програми народовців. Це, власне, був курс на тримання середньої лінії між позиціями Барвінського і Драгоманова. Ще взимку 1894 р. він намагався переконати О. Барвінського шукати порозуміння з драгоманівцями І. Франком і М. Павликом, але одержав від голови народовців відсіч. О. Барвінський писав, що стоїть
«принципіально при тім, що з радикалами нашими, так як вони ведуть лише агітаційну політику, при тім стараються всюди ділати на розбиття народовців, безглядно нападають на наші товариства (доволі згадати про напасти Драгоманова, Франка і Павлика на тов[ариство] Шевченка) до того поставили собі метою підорвати всяку віру між народом, а довести до повного безвір’я (а простий народ без усякої віри – се ж завірюха!), – годі в’язатися в яку-небудь спілку, хоч би союзної лівиці» [14].
Так само О. Барвінський відмовлявся на прохання М. Грушевського допомогти І. Франкові в справі професорування у львівському університеті. «Виймати каштани з жару для радикалів» він відмовився [15].
Думки про об’єднання радикалів з народовцями постали у М. Грушевського після його поїздки до Чернівців, а можливо, й від перших львівських вражень. Принаймні на Буковині він мав з цієї проблеми розмову із С. Смаль-Стоцьким – лідером буковинських народовців, і той згодився з думкою М. Грушевського, що змовницька тактика О. Барвінського (позалаштункових переговорів з окремими особами) позбавляє українську справу можливості спертися на широкі маси нової генерації українців. С.Смаль-Стоцький писав М. Грушевському: «Барвінському треба доконечно вийти з потаємного закутка, треба поставити наші змагання ясно перед людей, бо тільки тим чином громада побільшає і скріпиться» [16]. Отже, виходить, для М. Грушевського саме І. Франко – головний радикал, був тою ключовою фігурою, за допомогою якої він хотів поставити культурно-громадську справу на широкий ґрунт. На Буковині у своїй промові М. Грушевський закликав «коломийських радикалів» залишити свої скрайні змагання і протипопівські настрої й долучитися до народовців. Проте у доцільності такого сценарію подій С. Смаль-Стоцький сумнівався, вважаючи, що якщо радикали й наважаться пристати до народовців, то лише на позиціях, що їх відстоював Ю. Романчук, який напередодні розійшовся з О. Барвінським і посідав у питанні «нової ери» середню між радикалами і народовцями позицію [17], тобто – був природним союзником М. Грушевського.
Те, що й І. Франко розумів необхідність утворення широкої бази для розгортання національного руху, визнавав і С. Смаль-Стоцький, відзначаючи його переміну у ставленні до власної наукової продукції: «Нарешті удостоївся я від Франка похвали за граматику – я, котрого він зрештою уважає трохи не ідіотом» [18]. Чернівецький університет був місцем, де І. Франко так само міг відбути свою габілітацію, а далі шукати місце на історико-філософському факультеті львівського університету. Цим шляхом прийшов до професури у Львові О. Колесса, який за час деканства С. Смаль-Стоцького у 1895 р. був габілітований на професора у Чернівецькому університеті, а згодом, по смерті О. Огоновського, перевівся до університету у Львові.
Професорування у Львові і кермування в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка вимагали від Грушевського, поза його бажанням, активно ангажуватися у галицьку політику. Наукові проблеми тоді тісно перепліталися з проблемами суспільно-політичними. Товариство було у вузькому сенсі науковим органом народовців. Тому будь-який співробітник НТШ мав, на думку очільників народовців, поділяти політичну програму народовців. Між тим здібніші працівники, а передусім І. Франко, були, як правило, на боці молодих радикалів, і тому Грушевському йшлося, аби притягнути нові сили для наукової праці, про узгіднення політичного курсу тієї політичної сили, яка стояла за закликанням його на університетську катедру.
Влити радикалів у народовську партію йому не вдалося. Проти цього був О. Барвінський і головний промотор І. Франка – М. Драгоманов. М. Грушевський тоді намагався вплинути на В. Антоновича й О. Кониського, аби знайти з боку киян підтримку у справі реформування галицької політики, і перш за все знайти можливість тиску на О. Барвінського осіб, які власне й організували польсько-українську угоду 1894 р. з Києва.
Розуміючи необхідність компромісу між крайніми становищами, М. Грушевський почав схилятися до групи Ю. Романчука. Але співчуття у О. Кониського своїм планам він не одержав. У жовтні перед Загальними зборами НТШ О. Кониський закликав до продовженння лінії О. Барвінського. Він не вірив у щирість Ю. Романчука й боявся спілки останнього з В. Шухевичем та союзу того з І. Франком [19].
Через місяць О. Кониський знову вертається до пропозиції М. Грушевського робити ставку на союз Ю. Романчука, І. Франка, М. Павлика, замість підтримувати чистих народовців О. Барвінського. Цю візію М. Грушевського він знову відкидає:
«Знаєте мою думку про потребу опозиції – розумно-реальної, але ж з ким її робити? Чи не з Шумилом [Павликом] або з Рижим [Франком], з людьми, у котрих і на макове зерно нема щирости? Я певен, що оті, що прохали Вас стать на чолі – ніщо більш як Юліанові [Романчукові] заходи… Перед виборами йому треба повалити Ратая [Барвінського]. От він під впливом чисто егоїстичних рахунків і кинувся через таких підступних людей як Шумило і Рижий – «позискати» Вас… Ні! Нехай без нас» [20].
О. Кониський був переконаним супротивником І. Франка, вважаючи, що саме завдяки О. Барвінському, завдяки домовленостям з поляками, галицькі українці за чотири роки добилися більше, ніж за останні 35 без «нової ери». Франкові ж як людині й діячеві він не вірив.
«Я йому ні в чому не йму віри, – писав Олександр Якович в листі до М. Грушевського. – Сила фактів довела, що се людина цілком неморальна, завсегди вдатна зрадити, «предать и продать», і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги» [21].
О. Кониський мав власний досвід взаємин з Франком, коли у 1880-ті роки перебував у Львові й редагував «Правду». У його оцінці Івана Яковича багато особистого й не цілком об’єктивного, це оцінки людини в звичайному, однолінійному дискурсі.
Йшлося, очевидно, про особливу Франкову вдачу, тримання його зосібна в галицькому суспільному житті й систематичні переміни у відносинах з різними очільниками цього життя. Будучи ревним прихильником М. Драгоманова, по смерті останнього він розчарувався у багатьох ідеях першого українського політика європейського зразка. Зв’язавши себе різними домовленостями з антагоністами М. Драгоманова, лідерами київської громади В. Антоновичем і О. Кониським, І. Франко, зрештою, псує стосунки й з ними. Недовгою була й спілка з Ю. Романчуком, що скінчилася відомим віршем «Сідоглавому». Довголітня дружба з М. Павликом завершилася також довголітньою ворожнечею і взаємними нападками. Та, власне, й тривала дружба з Грушевським закінчилася розривом й публічними випадами І. Франка проти голови НТШ.
І тут мав рацію О. Кониський, що причина була не стільки у Франкові, скільки в особливостях суспільного клімату, який плодив один особистісно-громадський конфлікт за другим, побільшуючи до безкінечності мікроворогування однієї постаті проти другої, що коренилися в ображених амбіціях й марнославстві. При чому часто-густо недавні друзі й колеги ставали затятими опонентами й навпаки. Проти О. Барвінського ворогував В. Шухевич, хоч обоє належали до однієї партії. У свою чергу, В. Шухевич спочатку прихильно ставився до М. Грушевського, а потім став його найзапеклішим опозиціонером. К. Студинський, навпаки, на початку ХХ ст. опонував М. Грушевському, а у 1920-х роках зробився йому найщирішим приятелем. Прикладів можна наводити безліч. Свідчать вони більше про те, що годі у цих взаємних звинуваченнях дошукатися абсолютної рації однієї чи другої сторони.
У питанні обрання на кафедру мови до Львівського університету О. Кониський, на відміну від О. Барвінського, підтримував опінію М. Грушевського [22]. Та й сам новоспечений професор намагався мати в особі І. Франка свого університетського колегу. У кінці 1894 р. М. Грушевського, разом з двома польськими професорами Каліною і Пілятом, ректор Бобжинський включив до габілітаційної комісії в справі іспиту І. Франка. Польські професори повели обструкцію українського літератора, виказавши ректорові, що не в змозі через некомпетентність оцінити рівень наукової підготовки кандидата на посаду. М. Грушевський таку готовність відразу висловив [23]. Та попри нібито вдалий початок габілітаційної компанії у середині 1895 р. стало відомо, що освітнє міністерство у Відні не затвердить І. Франка навіть на доцента.
Настійливих порад старших товаришів Грушевський не дослухався. Він діяв за власним планом. Кращого співробітника для НТШ, ніж І. Франко, годі було відшукати у Львові. Тому, коли відбулася рокіровка на владному олімпі в Товаристві у 1897 р. і Барвінський поступився місцем голови Грушевському, Михайло Сергійович ужив усіх заходів, аби перетягти Франка на постійну посаду в НТШ. Благо, випадок допоміг. Франко розсварився з поляками статтею в газеті «Zeit» про А. Міцкевича як «поета зради» і залишився без стабільних засобів для існування. З приводу жалів на поляків через нападки на І. Франка і бажання нового голови бачити підпис Франка серед членів Товариства на відозві, що закликала до збору коштів на НТШ, О. Кониський не підтримав свого учня. Він написав, що такого типу очорнительного твору очікував від Франка. Так, поляки поступили «по-грубіянські», але заплатили його ж Франковими «грішми».
«Я згоден, – писав Перебендя [Кониський], – що в годину поривання роспуки (значить в психозі) все те можна сказати, може й написати, але се тількі сума всего того, що Франко писав про русинів часточками за всі 20 р[оків]. Значить, се не психоз. Се просто шило вилізло з мішка. Я гадаю, що се ще не край, буде ще щось!» [24]
Грушевський не погодився з присудом О. Кониського. «Ви занадто вже нападаєте на Франка, я з ним в Товаристві маю діло вже третій рік і ще не разу не посварився», – відповів у листі історик [25]. Та певну рацію з приводу нестабільного психічного стану І. Франка, схоже, О. Кониський мав, коли взяти до уваги дальший розвиток взаємин Грушевського і Франка.
Примітки
10. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 49. – К., 1986. – С.508.
11. Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 49. – К., 1986. – С. 376 ().
12. Там само.– .
13. Бурлака Г. Листи М. Грушевського до О. Кониського // Український історик. – 1994. – Ч. 1–4. – С. 117–134;
Ситник О. Листи В. Антоновича до М. Грушевського // Український історик. – 1991–1992, 1993. – Ч. 3–4, 1–4 (110–115). – С. 396–411; Ч. 1–4 (116–119). – С. 157–169.
14. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 335. – С. 1–4 (лист О. Барвінського від 24.02.1894).
15. Там само.
16. Там само. – Спр. 754. – Арк. 3.
17. Там само. – Спр. 754. – Арк. 3 (лист С. Смаль-Стоцького від 15.02.1895).
18. Там само. – Арк. 4.
19. Листування Михайла Грушевського… – Т. 3. – С. 80 ( лист від 11.10.1894).
20. Там само. – С. 86 (лист від 4.12. за ст. ст. 1894).
21. Там само. – С. 92 (лист від 24(12).12.1894).
22. Там само. – С. 90 (лист від 21(9).12.1894).
23. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 11 ().
24. Листування Михайла Грушевського. – Т. 3. – С. 159 (лист від 25(13).05.1897).
25. Там само. – Т. 1.– С. 66 (лист від 29.05.1897).