Третій період.
Хвороба Франка, кінець старої «фамілії»
Ігор Гирич
В останній рік існування старої «фамілії» Франко продовжував виконувати інтелектуальні замовлення Грушевського в справах, що мали ключове звучання у громадському житті України. У червні 1906 р. він написав статтю для петербурзького «Украинского вестника» про австрійську політику [121].
У січні 1907 р., у період поборення Грушевським наддніпрянського партикуляризму, коли Б. Грінченко і С. Єфремов видавали у Києві на противагу ЛНВ свій журнал «Нова громада», Франко в оглядах літературного життя для «Ради» піддавав критиці цей журнал, що стало однією з причин остаточного розриву київського критика з М. Грушевським і його «Вісником». У відповідь С. Єфремов написав критичний огляд на «Вісник» у «Киевских вестях» [122]. Реакція С. Єфремова свідчила, що він сприйняв статтю Франка як висловлення думок Грушевського. Думається, для таких висновків були причини [123].
Того ж року, у лютому, Франко захищав Грушевського як головного редактора перед нападками І. Нечуя-Левицького за, на його погляд, мовно-літературні недоліки в редагуванні «Вісника» й інших видань НТШ. Проблема ця мала виключну вагу для української справи. Йшлося про загальноукраїнський характер правопису видань Грушевського, на що не погоджувалися старогромадівці в особі В. Науменка, який ініціював публікацію розлогої статті І. Нечуя в «Україні». Франкові не хотілося реагувати на неї:
«Статтю Нечуя в «Україні» прочитав, та вона зовсім глупа, без елементарних понять про історію, яка навіть по-штубацьки не розрізняє язика від правопису. Що з таким чоловіком говорити? Те що ви сказали в «Раді», було найрозумніше» [124].
Але Грушевський наполіг, і Франко пише рецензію. У квітні рецензію читали «соборно», разом з професором Є.Чикаленко, С.Єфремов і Ф.Матушевський і просили доопрацювати рецензію додатковим фактажем. І про це просив Грушевський [125]. Навряд чи Франко був у захваті від цього. Половина травня наступного місяця пішла на переробку статті [126]. Власне такі приклади і давали підстави Франкові твердити про «визиск» його Грушевським.
Були у Франка й статті суто пропагандивного, як сказали б сьогодні, «рекламного» характеру. Це – рецензії і огляди «замовного» типу на німецькомовну «Історію України» і збірник публіцистичних статей [127]. Такі матеріали для Грушевського у різні часи готували всі його учні: С. Томашівський, І. Кревецький, І. Джиджора, М. Залізняк. На сторінках «Записок» і «Вісника» вони анотовували праці Грушевського або періодичні видання, у яких професор брав участь. У 1906 р. Франко робить огляд публікацій «Украинского вестника», що виходив у Петербурзі й був рупором української фракції у російській Державній Думі, де в кожному числі друкувалися статті М. Грушевського. 90% обсягу Франко присвятив тлумаченню, в панегіричному дусі, думок Грушевського [128].
Проте часи спільної культурно-політичної акції Франка–Грушевського у 1906–1907 роках добігали кінця. Здоров’я Франка підупадало, працездатність нижчала, зростала взаємна недовіра, а іноді й скрита відраза учених один до одного. Доливала оливи до вогню Ольга Франко (Хоружинська), яка була постійною антагоністкою родини Грушевських і не раз влаштовувала бучні з’ясування стосунків на побутовому ґрунті.
Ще у 1907 р. Грушевський іноді повертався до колишньої практики спільного обговорення з Франком та Гнатюком або Томашівським своїх писань. Приміром, у листопаді 1907 р., коли стосунки між обома вченими надзвичайно загострилися через справу друку «Історії літератури» Франка, Грушевський запрошував останнього й Томашівського прослухати відповідь на критику проф. Мільковичем німецькомовного видання «Історії України». Читання тривало три дні, і результати Грушевського цілком задовільнили. Він набрався до свого твору додаткової поваги [129].
Влітку 1907 р. розпочалася історія з «Історією української літератури» І. Франка, яка планувалася у виданнях НТШ, але так і не була цілком за життя Франка надрукована. Ще на початку серпня того року Франко запропонував Грушевському до видання цю працю, на що професор погодився і «роздумував» над планом такого видання [130]. 18 жовтня 1907 р. Франко реферував свою історію літератури на засіданні філологічної секції в присутності М. Грушевського [131]. А вже в листопаді по Львову поповзли поголоски, що Грушевський відібрав у Франка редакцію ЛНВ і не хоче друкувати його «Історію української літератури», задемонструвавши явну неувагу при її реферуванні в Товаристві. Казав це В. Щурат в редакції «Діла», а переповідав Грушевському І. Джиджора [132]. Те, що інформація виходила від самого Франка, можна майже не сумніватися, бо через дев’ять днів по цьому Іван Якович пише листа Є. Трегубову, в якому повторює ці ж звинувачення:
«Може, я сам дурію, а може, взагалі помиляюся в своїх догадках, хоч вони опираються на фактах. Проф. Грушевський належав до тих, що найбільше заохочували мене взятися до праці над представленням повної картини нашої літератури. В тім напрямі я з напруженням своїх сил та серед дуже важких обставин, про які не потребую Вам говорити, працював отсе 10 літ у «Л-н. віснику» і «Записках НТШ»…
Я працював одним тягом понад силу пересічної людини, поки моя сила не вичерпалася і я не став таким полуідіотом, як тепер, коли я стратив пам’ять, коли притупився мій зір і слух, заломалася моя енергія. Признаюся Вам [–] я покладав деякі надії на свою «Історію укр. літератури», та тут стрінуло мене щось таке, чого я зовсім не надіявся: проф. Грушевський нараз із великого прихильника і протектора моєї праці зробився її завзятим ворогом. Зразу він домагався, щоб я друкував її в «Л.-н. віснику», та коли я звернув його увагу на те, що праця занадто простора і для читачів ЛНВ може бути нецікава, він замовчав, але робив усе можливе, щоб пересікти мені всяку можність її опублікування….
Сеї осені я предложив філологічній секції НТШ конспект своєї праці; всі дуже одобряли, що така праця нарешті написана, та прийшов проф. Грушевський, який навіть не слухав мого конспекту, і сказав, що всі секційні видання заповнені вже на пару літ, а окремого видання для «Історії літератури» Товариство робити не може… Чи він зразу признав мене божевільним, що вхопився за діло, до якого зовсім нездібний, чи йому заздро, щоб я не зробив конкуренції його «Історії» – се було б таке низьке почування, що я й не смію і підсувати його такому чоловікові, – а проте я зі своєю працею стою у дурнях і лише дразню цікавість тих, що допитуються у мене про неї.
…Завдяки тому, що ЛНВ перенесено до Києва і цілим ділом орудує проф. Грушевський, моє дотеперішнє редакторство (разом з пенсією по 200 корон на місяць) зробилося фікцією, і я попросив Грушевського звільнити мене з неї. Він радо згодився, і я тепер, не хотячи вішати зуби на кілок, мусив впрошуватися в співробітника «Діла»» [133].
Видавнича Спілка під командою Грушевського так само відмовила давати гроші на друк. Франко просив Є. Трегубова поклопотатися про надрукування праці у Києві.
Через півмісяця з аналогічним проханням І. Франко звертається до Ф. Вовка про надрукування його книжки у Петербурзі. Про Грушевського у листі до Вовка Франко писав значно обережніше, з належним респектом:
«Розуміється, що в усій праці мені присвічувала ідея самостійності й оригінальності нашої культури, і я надіюся, що моя «Історія укр. літератури» стане гідно обік «Історії України» Грушевського, тільки з тою різницею, що написана живо» [134].
У постскриптумі цього листа Франко пише, що Грушевський дізнався про переговори Франка з Вовком і що наполягає друкувати «Історію літератури» у ЛНВ, бо про це навіть була інформація для громадськості у газеті «Діло». Проте Франко не вірить обіцянкам Грушевського і все одно хоче друкувати книжку у Петербурзі. А позаяк навколо Грушевського багато довірених людей, просив Вовка не зберігати цього листа, а спалити (sic!). Здається вже у цьому випадку ми маємо до діла справу з проявами його душевної хвороби. Достатньо помітний брак логіки, наявна манія буцімто недоброзичливості Грушевського, демонізація його образу. Як же обстояла проблема по суті? Чи була сама праця на той момент взагалі готова до друку?
«Нарис історії української літератури» побачив світло денне у виданні Української видавничої спілки, що видавала й ЛНВ. Повністю «Історія української літератури» надрукована вже після смерті Франка у 40-ому томі п’ятдесятитомного зібрання творів як незакінчена праця. Упорядники відзначають незакінчені фрази і речення в тексті, але тим не менше вони її друкують, бо і в такому вигляді вона має неабияку наукову вартість. Отже, чи не тому її і не друкував Грушевський? Коли б він не хотів цього робити з заздрощів, як вважав Франко, то чому видрукував у «Записках НТШ» у 1909 р. її вступну частину? [135]
Очевидним є те, що М. Грушевський не спішив з друком «Історії літератури» з причин її невідповідного наукового рівня, викликаного хворобою І. Франка. Останній «продавив» її друк у М. Грушевського, «шантажуючи» можливою публікацією за межами НТШ. Володимир Дорошенко датує відхід І. Франка від співпраці в ЛНВ 1910 роком і пояснює його образою на М. Грушевського за невидрук «Нарису» на сторінках «Вісника», хоч ця ж річ вже мала вийти окремим виданням у Видавничій Спілці. «А згодом він іще більше розгнівався на Грушевського за вміщену в ЛНВ мою рецензію [136] на його «Нарис», – писав В. Дорошенко [137]. Франко вважав, що саме М. Грушевський намовив В. Дорошенка до негативного відгуку. Але це було не так. Далі у цій же статті-спогаді В. Дорошенко зазначав:
«Навпаки, [М. Грушевський] свідомий усіх хиб цієї безперечно слабої речі, на якій виразно позначилася хвороба її славетного автора, просив він мене, щоб я озивався про неї якомога лагідніше. Я так і зробив, але все ж не догодив Франкові, який прилюдно нарікав, що, мовляв, обидва Дорошенки «зрицькали» його «Нарис», бо й Дмитро Дорошенко був тоді надрукував свою рецензію на Франкову книгу в «Раді» й також лагідно, але без суперлятивів оцінив її» [138].
Ці рецензії й ображене самолюбство І. Франка, на думку В. Дорошенка, стали причиною співробітництва Івана Яковича в газеті «Діло» та його негативних відгуків на «Історію України-Руси», що були вийшли окремим виданням під заголовком «Причинки до «Історії України-Руси».
Навряд чи є серйозні підстави для тверджень деяких дослідників [139], які спираються на враження уже хворого І. Франка, про те, ніби М. Грушевський не давав ходу «Історії літератури» свого наукового побратима через побоювання конкуренції його «Історії літератури». Якщо в справі з «Історією України» М. Аркаса М. Грушевський вже мав розпочату популярну «Ілюстровану історію», то про «Історію української літератури» він лише мав неясні плани, здійснені після визвольних змагань 1917–1921 рр.
До справи видання своєї «Історії» поза Львовом Франко вертається ще раз в листі до Є. Трегубова в кінці грудня 1907 р. Доманицький повідомив Франка про нереальність друку в Петербурзі у Вовка. Іван Якович хотів би друкувати у Києві, але реальнішим було друкуватися все одно у Грушевського [140].
У листі до Грушевського на початку січня 1908 р. Франко, власне, підтверджує наш здогад, що його «Історія» ще не була на той момент написана. Він пише, що погодився з «офертою» Петербурга і згоджується на їхні умови, але «Історія літератури» вимагає ще ґрунтовної переробки і до друкування її не можна буде приступити так швидко. Франка мучили болі й нервові подразнення, тому він міг виконувати лише механічну роботу, а до розумової праці був нездалий. У кінці листа він пише Грушевському:
«А видання історії літератури не спішне для мене; поки не оброблю добре, не дам її з рук, то й петербуржцям можна буде відмовити» [141].
Реакція Грушевського на сепаратні дії в справі надрукування «Історії української літератури» Франка була достатньо болісною. Грушевський образився, бо, гадаємо, у нього не було в думках не друкувати цю працю Франка. У кінці листопада професор мав балачку про це з Томашівським і останній «пацифікував, треба мовляв пробачити», не брати Франкові за зле [142]. Та Грушевський трактував проблему серйозніше. Він навіть домігся від Франка підписати спільну заяву про відсутність претензій письменника до нього особисто і неправдивість поширюваних чуток. Франко таку заяву підписав і вона була друкована в «Ділі». Пізніше Франко пояснював появу цієї спільної заяви так само пресією Грушевського, якій він не мав сили опиратися. Якщо Томашівський вважав за потрібне погодитися на друк праці Франка в Петербурзі, то Грушевський на це не приставав. Напевно, він розумів, що такий друк неприхильно відбився б на авторитеті Товариства [143].
З кінця 1907 року Франко все далі відходить від Грушевського. Він не прийшов з Гнатюком на мовну комісію і секцію 27 листопада [144]. На засіданні управи (виділу) Франко і Гнатюк поставили на голосування виключення О. Барвінського з Товариства за статті І. Верхратського в «Руслані», спрямовані проти Товариства. Робилося це, очевидно, за бажанням Грушевського. Але коли Михайло Сергійович виїхав на довше до Києва, у Товаристві «пішла депресія», яку найбільше виявив Франко [145]. Франко і Гнатюк вирішили поновити О. Барвінського у товаристві. Та після повернення до Львова Грушевський наполіг рішення щодо Барвінського не скасовувати. Франка на цьому засіданні управи НТШ не було [146]. У цей же час, схоже, Грушевський зменшив платню Франкові, хоч останній сподівався на збереження старого заробітку [147].
У стані роздратованості на Грушевського Франко пише листа до письменниці Н. Кибальчич, яка скаржилася, що їй відмовлено у друці повісті в ЛНВ.
«Я мав розмову з проф. Грушевським про редагування «Вісника» в р. 1908 і про прямо скандальні речі, які друкувалися там протягом цілого року [дуже нагадує ця фраза рецензію С. Єфремова річної давності. – І. Г.], та він на своє оправдання знає тілько одно сказати, що ліпших йому не присилають. Не знаю, які твори Ви посилали йому, але все-таки думаю, що гірших від того, що там друкували Леся Українка, Хоткевич і оба Грушевські Ви не могли написати» [виділено жирним – І. Г.] [148].
Та невже Н. Кибальчич була рівною за талантом Лесі Українці або Гнатові Хоткевичеві?
Після цього приявно далася взнаки Франкова хвороба. Ще в кінці січня він зліг з нирками, а у першій декаді березня поїхав на лікування до Ліпіка (Хорватія) [149].
Володимир Дорошенко також датує зрушення в характері Франка та його творчості початком 1908 р.
«З санаторію в Ліпіку, – писав В. Дорошенко, – вернувся він зламаний фізично і душевно, але організм його був такий міцний, що страшна недуга, яка інших відразу нищила, не могла подолати його, й розбитий нею велетень жив і працював ще цілих вісім років. Але це вже не був той Франко, що створив «Мойсея» й інші перлини української літератури. На жаль, перебута хороба полишила глибокі сліди на його душі, а це не могло не відбитися на його творчості… його творча сила, така колись могутня, виявилася тепер лише у кількості продрукованих речей, а не в їх якості, зате заволоділа ним страшенна, чисто хороблива амбіція, якої давніше й сліду не було. Запанувало бажання визначитися, жадання, щоб твори його хвалили. В парі з тим щораз більше проявлялася нехіть до інших письменників, як можливих конкурентів, якась теж хороблива заздрість, вічне побоювання, що його не цінять, маловажать. Здавалося, всі ті негативні сили, що дрімали десь на дні душі, у підсвідомості, що їх не пускав наверх його здоровий, сильний, здисциплінований культурою дух, тепер сплили на поверхню» [150]
У квітні Грушевський вирішив написати статтю про хворобу Франка [151], щоб не було зайвих чуток. Насправді ж – очевидно для того, щоб не дуже йняли віри оповідям Франка про його взаємини з Грушевським і справи в Товаристві. Через місяць І. Франко повернувся до Львова, але хвороба прогресувала, вчений перебував у львівській лікарні. Відвідини Франка Грушевський зафіксував у щоденнику:
«З Моч[ульським] і Гнатюком був у Франка – в його келії. Прийняв радо і був досить притомний, тільки зрідка збивав ся на свої ідеї – що його «Іст[орії] літератури» Драгоманов дав одбігу, що мав «глас» про віднайденнє ріжних рукописей, м.ин. Рогатинця» [152].
Це була перша зафіксована Грушевським у щоденнику згадка про галюцинації Франка. Протягом двох років, до 1910 р., їх було до десятка. Подаємо їх за хронологічним порядком:
«Пополуднї зайшов по мене Моч[ульський] і пішли разом до Франка… Дуже баламутив – оповідав про візії «Конашевича» – на Сагайдачного, Хмельницького – з бородою, про єзуїтські засїдки на нього, про дом, що не дають спокою» (31.05.1908);
«Фр[анко] мав тепер нову idée fixe: він Leonardo Полют, його батько Роберто Б., його рідна сестра Клео де Мерод, до 5 лїт жив в Неаполї, потім на кайманї подорожував через океан і кайман вивіз його на верх Гімалая. Се оповідав менї в недїлю» (2.06.1908);
«Нинї був у Фр[анка] – але він досить маячив (м. ин. оповідав про Антонїя, що жив в ІХ в. і з Кирилом був у Грегольницї)» (22.06.1908)» [153].
З 29 червня 1908 р. Франко вже вдома, але хворобливі візії його не полишають. Одна з фантазій його дуже нагадують хворобу головного героя з роману Т. Манна «Доктор Фаустус»:
«Приходив зрана др. Франко, говорив досить розсудно, тільки як заходила мова про його слабість, він загадково усміхав ся і казав, що хороба його не натуральна, а демонічна, і що ніхто не пійме віри, як би він оповів про неї» [154].
Майже аналогічні сумні враження від хворого І. Франка залишилися й у В. Дорошенка. У своїй статті-спогаді про ЛНВ він писав:
«Франкові раз у раз увижалися різні галюцинації, йому здавалося, що з ним говорять невидимі духи, і він, балакаючи з вами, все мав насторожений вигляд, до чогось ніби прислухаючись. Це прислухався він до розмови з ним духів. І тепер серед аргументів, що ними він боронив чи заперечував якусь думку, не раз можна було почути від нього, що до цього дійшов він надприродним шляхом. Повідали про це йому духи.
Такий аргумент траплявся звичайно несподівано для оточення: говорить чоловік до речі, логічно аргументує, розумно і враз – посилається на невидиму силу. Духи, звичайно, докучали Франкові, не даючи йому ні на хвилину спокою… Особливо давався йому взнаки дух Драгоманова. Він сильно мучив Франка за те, що той виступив був проти свого вчителя. Отже, при розмові з Франком і в зносинах з ним треба було завжди бути обережним, щоб не вразити його хору душу. А це очевидно робило взаємини з ним для людини нормальної дуже отяжливими» [155].
Грушевський, порадившись з М. Мочульським і В. Козловським, вирішив скликати лікарський консиліум. Франко погодився, але при цьому продовжував «баламутити»: казав, що його обкрадає Мочульський, що його кличуть до Відня в справі пенсії [156]. Консиліум відбувся у першій декаді грудня 1908 р., і про його результати М. Грушевський записав таке:
«Кобринський здавав справу з консіліума (недїльного) у Франка. Фр[анко] зачаїв ся, держав ся дуже підозріливо, казав, що зовсім здоров, нїчого не бракує. Кобр[инський] і Малїшевський признали, що треба його лишити як єсть, добре б було більше влади, але Фр[анко]ва не позволяє, а її теж не можна силоміць забрати» [157].
Від початку 1909 р. Грушевський став з побільшеною підозрою ставитися до творів Франка, написаних у цей час. Через це, можливо, він перестав приймати до друку деякі його переклади, на що Франко скаржився розпорядникові книгарні Товариства А. Дермалю [158]. І скоро його думка, що неадекватність поведінки Франка відіб’ється й на його творах, підтвердилася. У липні 1909 р. Франко запропонував на засіданні секції НТШ для друку в «Записках» невидану поему А. Міцкевича. Коли Грушевський запитав, звідки він знає, що це рукопис А. Міцкевича, Франко відповів, що «Міцкевич сам прийшов і сказав» [159]. Грушевський доручив Томашівському і Мочульському провести наукову експертизу писання Франка і можливістю друку «невиданої поеми Міцкевича» [лапки Грушевського. – І. Г.] [160]. Вислід експертизи М. Мочульського був невтішним для Франка:
«В п’ятницю дістав я від др.Томашівського драму, якій др. Франко дав заголовок «Wielka utrata» і вступну статтю до неї, написану рівно ж др. Франком, – писав Мочульський в листі до Грушевського. – Зараз прочитав я статтю та перший «widok» з драми і кілька сцен з другого «widoku» і се вповні вистарчає мені, щоб виробити собі суд, чи Міцкевич автор сеї драми чи ні. Стаття Франка зробила на мене прикре враження. Аж не хочеться вірити, що її писав чоловік з такою залізною логікою, як др. Франко! На ній дається пізнати упадок його духових сил. І коли зіставити сю статтю з недавно друкованими його статтями – то упадок дуже значний….Загалом стаття, як вже видно з моїх виписків, майже на кождім кроці грішить браком логіки, написана хаотично, без зв’язи й плану. Часом проявляється в ній огник свідомости, але блищить він лише хвильку й гасне» [161].
Поему псевдо-Міцкевича І. Франко все ж таки, попри безумовне попередження у помилковості приписування її класику польського письменства, видав на початку 1914 р. за власний кошт у друкарні «Діло» [162], і викликав глузування й насмішки польських літераторів.
Грушевський намагався максимально уникнути суспільних розмов про незгоди між ним і Франком. Проте його спроби пом’якшити проблему не давали позитивних результатів. Скаржився Франко на Грушевського багатьом людям у Львові, Києві, Петербурзі. Чутки про несправедливість Грушевського щодо Франка ширилися з неймовірною швидкістю. Навесні 1909 р. у Києві Грушевський постійно натикався на розмови про ображеного на Товариство Франка. Приїхавши 2 квітня до контори ЛНВ на Прорізну, 20, Грушевський дізнався про несподіваний приїзд Франка й його дивну поведінку [163]. Наступного дня київські українці були під враженням Франка, коли бачили його на похороні П. Косача. Він знову привселюдно фантазував, що їде до Одеси «виручати якогось Федоровського замурованого тому 10 літ Комарем [М. Комаровим. – І. Г.] і Сашею [О. Грушевським. – І.Г.]» [164]. 4 квітня він знов був серед громади і справив сумне враження своїм станом. «Трегубов страшенно убитий, і остерігав, що Фр[анко] не добре до мене настроєний», – занотував у щоденнику М. Грушевський [165]. Приїзд Франка і його «бредні» неприємно настроїли професора і він навмисно 8 квітня пішов до Українського клубу, щоб публічно маніфестувати «свої дружелюбні відносини» до Франка. Але Франко, що мав там бути, не прийшов [166].
Схоже на те, що під час хвороби Франка Грушевський постійно чекав від нього якихось неприємностей. І вони час до часу траплялися.
«Малі неприємности знову – переслїдують на виїзднім, – записав професор за кілька день до від’їзду з Криворівні, – вночи просив ся ночувати Франко – Мільця думала, хлопець, і не прийняла; потім Волянський [криворівнянський парох. – І. Г.] написав, що до нього в полуднє прийшов сам Франко» [167].
Далі при такому здоров’ї працювати у керівних структурах НТШ Франко не міг. Грушевському це було неприємно, але він змушений був 1 травня 1909 р. вивести Франка, у його присутності, з дирекції Видавничої Спілки [168].
Грушевський не приймав цілковито звинувачень на свою адресу в сенсі будь-якого затискування Франка. Грушевський відразу реагував, коли хтось з літераторів сприймав чутки за реальність і друкував щось, що відповідало настроям Франка. Так, Г. Хоткевич допустився в своєму огляді докорів на адресу редакції ЛНВ і здійснив «іконографічне писання з нагоди його Франка в терновім вінці», професор відразу вийшов на розмову з автором і висловив своє незадоволення. Та «убідити» Г. Хоткевича Грушевському не вдалося [169]. Перший мав на Грушевського й свої жалі, тому очевидно, солідаризувався з Франком.
Франко, маючи велику родину, постійно потребував грошей. У цей час він двох синів учив в університеті, а третього й доньку в гімназії. Від НТШ він щомісячно одержував 200 кор. платні. Гонорарів після 1907 р. було дуже мало. Йому залишалося нарікати на Товариство й Грушевського передусім за зменшення сімейних доходів. Якимсь чином брак гонорарних заробітків Франко хотів надолужити за рахунок передруків своїх старих праць. З пропозиціями передруків він від початку до кінця весни 1910 р. кількаразово звертався до Грушевського, пропонуючи перевидати «Пам’ятки української мови» з додатком нових своїх публікацій. Грушевський змушений був відмовляти через брак коштів [170].
Але він, все ж таки, дбав про стабільне матеріальне забезпечення Франка, наскільки це дозволяли можливості бюджету Товариства і підконтрольних професорові інших фінансових структур. Він не кривив душею, коли писав до десятиріччя смерті Франка, що
«ми [а власне передусім сам М. Грушевський. – І. Г.] його прихильники, поставили пунктом чести не дати йому впасти в біду і упокоритися перед людьми, які, очевидно, прагли його пониження. Франко не мусив іти до них [польського і українського народовського громадянства. – І. Г.] на поклін. Навпаки, від сього часу [1897 р. – І. Г.] і до смерти він мав змогу працювати виключно для українського народу, на українській мові» [171].
У жовтні 1906 р. на скарги Франка про неплату йому грошей з Видавничої Спілки Грушевський «з огляду на його потребу» запропонував кошти з інших джерел [172]. 8 жовтня 1908 р. управа Товариства ухвалила з подачі Грушевського 1000 кор. для Франка [173]. В кінці квітня 1909 р. на Загальних зборах НТШ, очевидно, з ініціативи М. Грушевського, Борковський мав зробити внесення на дожиттєву ренту Франкові [174]. Справа пенсії для Франка піднімалася й на засіданні Товариства у червні 1909 р. [175] Зрештою, навіть під час відомого внутрішнього конфлікту 1913 р., що призвів до резиґнації М. Грушевського з головування у Товаристві, професор знаходить час, щоб умовити своїх прихильників у конфлікті будь-що знайти грошей для Франка – «хоч позичити, а виплатити 400 р.» [176] Тим часом з «Дністра» він дістав суму на своє конто у цьому страховому товаристві. Це було відповіддю на останній, принаймні опублікований, лист Франка від 24 листопада 1913 р. Цікаво, що ці 400 р., які Франко потребував на одне «літературне підприємство» [177], Іван Якович витратив якраз на видання псевдо-Міцкевичевої поеми.
Попри хворобу Франко ще вряди-годи писав дещо для «Записок НТШ» і «Вісника». Хоч тепер з 1908 р. зустрічався з Грушевським значно рідше. Став частіше заходити до львівського закладу Брайтмаєра на пиво [178]. Про ці зміни у поведінці письменника зазначив у щоденнику Грушевський.
Іноді до Франка поверталося просвітлення. Він робив нормальні доповіді на засіданнях Товариства, писав цілком розумні невеличкі статейки і переклади з чужих літератур. У грудні на засіданні Археографічної комісії і секції Франко читав «не інтересну», але читав гучно, свою статтю до «Записок», «взагалї робить лїпше вражіннє; тільки що схуд» [179]. Через тиждень на секції Франко читав іншу статтю теж, на думку Грушевського, «не цікаву», але «здраву» [180]. У березні 1910 р. Франко приносив до Грушевського переклад Малеагра для «Вісника» і «не баламутив». Та все ж йому докучали й далі галюцинації (голоси), що не давали працювати [181]. Духова хвороба впливала на увесь організм, крутило руки, він не міг писати, докучали болі голови. У травні 1910 р. Франко казав Грушевському, що працює тепер над визволенням рук, і, поки вони не поправляться, відклав усі заняття [182].
Образа на М. Грушевського за критичну оцінку «Нарисів історії української літератури» на сторінках ЛНВ вилилася в бажання І. Франка відплатити професорові тою ж монетою, подавши критичні зауваги до його «Історії України-Руси» (ІУР). Франко не задовільнився їхнім друком у «Ділі» в 1911 р., й зібравши усі подачі, видав окремою брошурою під назвою «Причинки до історії України-Руси» [183]. Власне літературознавець вибирав недоліки не лише з ІУР, але й долучив до свого огляду «Очерки истории украинского народа» та «Ілюстровану історію України».
Саме ця праця носить дещо хаотичний характер. Франко спочатку пише про доісторичні часи давньоукраїнської держави, потім іде в гору по хронології і в кінці знову вертає у первісні часи, після закінчення згадує про скіфів. Ця робота має описовий вигляд, власне вона більше скидається на маргінесові нотатки джерельного характеру. Автор згадує і розлого на кілька сторінок цитує ті документи й історичні матеріали, які не були залучені М. Грушевським до своїх досліджень.
Зрештою твердити, що І. Франко ставив перед собою завдання лише скритикувати ІУР, не можна. Навпаки, на сторінках «Причинок» можна подибати низку позитивних висновків і в цілому прихильної оцінки Івана Яковича до історичних монографій М. Грушевського. Причину свого звернення до ІУР Франко пояснює відсутністю серйозних рецензій на фундаментальні праці Михайла Сергійовича. Він писав, що хотів спочатку для себе, а потім і для громади з’ясувати «значення тої великої, можна сказати, досі безпримірної на українськім ґрунті наукової праці» [184]. Франко вважав, що німецькомовна рецензія Мільковича «була писана чоловіком, який у своїй власній праці про аналогічну тему дав доказ дуже малого та примітивного знання предмета, а з поважною працею проф. Грушевського обійшовся не то легкомисно, не то злобно та сторонничо» [185]. Наголос Франком робився лише на ті моменти в українській історії, на які у нього виробився відмінний від М. Грушевського погляд.
Наводячи велику кількість згадок у візантійській літературі про антів, які не використав в ІУР М. Грушевський, І. Франко не сперечається з останнім в головному, – антів він так само безперечно вважав слов’янським племенем. Лише, на відміну від М. Грушевського, гадав можливим генетичний зв’язок між антами і пізнішими в’ятичами та переселення радимичів з Польщі [186]. М. Грушевським опанувала доктрина – пов’язати антів лише з праукраїнськими племенами майбутньої Руської землі.
В оцінках давньоруського купецтва, яке М. Грушевський вважав не лише торговою, але й рівнорядно військовою верствою, а Франко таке поєднання відкидав – кажучи, що такі купці були у такому разі розбійниками, рацію радше треба признати авторові ІУР. Що ж до оцінок діяльності Кия, то погляди І. Франка ближчі до сучасного рівня науки. М. Грушевський взагалі вважав Кия легендарною, а не історичною особою [187].
Те саме стосується й ставлень до норманської теорії. М. Грушевський був переконаним автохтоністом і крайнім антинорманістом. Франко, навпаки, вважав, що відкидати норманську теорію, говорячи про формування давньоруської державності, не можна. І, схоже, тут І. Франко знову ж таки був ближчий від М. Грушевського до істини. Задана наперед автохтонна українська теорія походження держави тисла на неспростовні факти про норманський етнічний склад військової дружини перших київських князів. М. Грушевському ж йшлося про стрункість вибудованої картини постання держави і її «етнічну чистоту».
Більшість сучасних істориків не відкидають правдоподібність хрещення Володимира в Корсуні, з чим погоджувався й Франко, але проти був М. Грушевський [188]. Сперечається Франко із М. Грушевським і О. Шахматовим в справі списків і редакцій найдавніших давньоруських літописів, які, на його думку, (і Іпатський, і Лаврентіївський) писалися в Києві.
У наступних розділах зауваження І. Франка скоріше стосуються деяких нюансів трактовок, які не заторкують оціночної суті історичних подій.
Цікавим є закінчення «Причинок». У ньому Франко починає з позитиву у творчості М. Грушевського, але закінчує негативом, який, на нашу думку, є власне квінтесенцією, головним посилом усієї праці літературознавця. Зацитуємо його основну частину:
«Проф. Грушевський належить, без сумніву, до найплодовитіших і найрухливіших письменників сучасної України, а, крім наукової та публіцистичної праці, змушений обставинами присвячувати багато часу та заходів різним освітнім організаціям, у яких він майже скрізь займає визначне місце. Він не тільки авторитетний історик та університетський професор, але також редактор та співробітник численних наукових та літературних видань, голова різних товариств та комісій, і в товаристських організаціях невтомний ініціатор та дуже тямучий дискутант. Сума духової праці, яку вкладає в своє життя сей незвичайний чоловік, мусить наповняти подивом кождого, особливо такого, що мав нагоду пізнати його ближче.
Треба додати, що проф. Грушевський зовсім не тип ученого вроді німецьких професорів, який знає тільки свою спеціальність і поза нею лише мінімум людського життя: навпаки, проф. Грушевський знаменитий організатор, а агітатором стати не позволяє йому тільки його незвичайно бистрий практичний розум, що хоронить його від усякого запалу та того, що росіяни називають «увлечение». Тій психічній вдачі нашого автора відповідає також його стиль, який можна назвати «холодною прозою». Автор кладе головну вагу на аналізування історичних явищ, але не має дару групування історичних фактів; от тим-то при всій глибокій обдуманності його плану, важні історичні події, а ще більше визначні історичні діячі тонуть у масі подробиць та розумувань. Звертаючи більшу увагу на відносини, ніж на живі особи, автор мусить скрізь заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями, іноді не зовсім щасливими. До властивостей його стилю належить перевага абстрактів над конкретними словами, навіть іноді з насилуванням звичайної мови» [189].
Отже, за Франком найбільші недоліки М. Грушевського не в змісті й суті написаного, а у формі подачі: стилі й мові його праць. Іван Якович не наводить прикладів браку «дару групування історичних фактів», «розумувань» і «комбінацій», а спиняється лише на мовних недоліках. Хоч, власне, за логікою викладу, він їх мав би, хоч у загальних рисах, навести. Складається враження, що й сам Франко ніби відчуває незручність за критику, бо наостанок подає знову агіографію діяльності й творчості М. Грушевського.
«Колосальна праця, – пише І. Франко, – яку рік за роком викладає проф. Грушевський перед українську публіку, варта того, щоб приймати її з належною увагою, тим більше що вона побудована на таких міцних і широких основах, яким не страшна ніяка критика. Що в такій колосальній будівлі тут і там являються і ще являться деякі хиби та перегляди, – се річ неминуча у всякім людськім ділі» [190].
«Причинки» І. Франка у фактографічній площині можуть розглядатися не стільки критикою М. Грушевського та його «Історій», скільки джерельним доповненням прогалин, неточностей та полемізуванням зі спірними питаннями, які можуть мати кілька розв’язань. В ідеологічному й концептуальному сенсі Франка цілком варто розглядати союзником М. Грушевського.
У конфлікті в середовищі НТШ 1913 р. щодо відставки Грушевського Франко був на стороні фрондуючої сторони. Проте це не виглядає дивиною, коли взяти до уваги, що проти голови НТШ тоді виступили не лише стара генерація членів Товариства (С. Томашівський, В. Гнатюк, С. Рудницький, І. Труш), але цьому рішенню співчували й учні середнього покоління (І. Крип’якевич, І. Кревецький, до певної міри й М. Кордуба). На жаль, в кінці життя поведінка й реакції на події Франка були не цілком адекватними і відповідними об’єктивним обставинам.
Радянські літературознавці намагалися довести ідейні розходження між Франком і Грушевським, особливо в останніх роках життя Франка, спираючись на лист Франка до В. Дорошенка від 4 листопада 1915 р., де той пише про «фальшиві історичні конструкції М. Грушевського, яких слабкість та нетривкість уже тепер відчуває кожний історик» [191]. Сьогодні не вимагає доказів аксіома, що обидва вчені були самостійними за науковими й суспільно-політичними поглядами, за визнанням окремішності українського історичного процесу. Основними точками незгоди, вичисленими Л. Винарем [192] були: скіфський період історії України, норманська теорія, яку Франко визнавав, і може цілком слушно, а Грушевський – ні; давньої української колонізації, молдавської політики Б. Хмельницького та деяких дрібніших питань, які не заторкували сутнісних проблем, де у вчених була цілковита згода.
Ніколи прикрі моменти спілкування не виходили назовні, не виливалися на сторінки офіційних видань. Ні в останні роки життя Франка, ні після його смерті Грушевський не висловлював жалів, не скаржився на свого старого побратима, як це він дозволив собі навіть щодо свого учителя – В. Антоновича. Навпаки, оцінки подвижницької праці Франка Грушевський супроводжував найвищими епітетами. Саме Грушевський спонукував провідних галицьких істориків літератури й культурного життя М. Возняка й К. Студинського до студіювання джерел, пов’язаних з громадсько-політичною діяльністю Франка. А під час святкування свого шістдесятиріччя у 1926 р. Грушевський закінчив свою промову рядками зі знаменитого прологу Франка з поеми «Мойсей».
Примітки
121. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С.285.
122. Там само. – С. 310. Франко І. Українська література в 1906 р. // Рада. – 1907. – 11, 14, 16, 30 (січень), 22 (лютий).
123. У листі до Франка, відразу по виходу останньої подачі статті, М. Грушевський писав про вимогу С. Єфремова зняти його прізвище з переліку ближчих співробітників ЛНВ. Причиною, на думку Грушевського, було тісне зближення його з Грінченком. (Листування М.Грушевського… – Т. 1. – С. 97).
124. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 319.
125. Листування М. Грушевського… – Т. 1. – С. 97.
126. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 322 (лист до М. Грушевського від 13.05.1907).
127. Франко І. [] M.Hruschewskyj. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes, 1906 // ЛНВ. – 1906. – Т. 33. – С. 595; Його ж. [рецензія] М.Грушевский. Украинство в России, его запросы и нужды. – СПб., 1906 // ЛНВ. – 1906. – Т. 36. – С. 175–177.
128. Франко І. // Франко І. Вибрані твори… – С. 355–361.
129. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 163, 164, 166зв. (записи від 26.10., 31.10., 19.11.1907).
130. Там само. – Арк. 156 (запис від 8.08.1907).
131. Там само. – Арк. 162зв. (запис від 18.10.1907).
132. Там само. – Арк. 166зв. (запис від 21.11.1907).
133. Франко І. Зібрання творів…– Т. 50. – С. 336–340 (Лист до Є. Трегубова від 30.11.1907).
134. Там само. – С. 341–342 (лист від 16–17.12.1907).
135. Франко І. Теорія і розвій історії літератури: [Вступ]; Екскурс І: Фотіїв «Міріобібльон»; Екскурс ІІ: Оглавленіе книгам и кто их писал // ЗНТШ. – 1909. – Т. LХХХІХ. – Кн. ІІІ. – С. 5–45.
136. Дорошенко В. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. З портретом автора. (Писання Івана Франка, І). – Львів, 1910 // ЛНВ. – 1910. – Т. 51. – С 180–185.
137. Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник»… – С 536.
138. Там само.
139. Квіт С. Іван Франко і Михайло Грушевський… – С. 67.
140. Франко І. Зібрання творів… Т. 50. – С. 344–345 (лист від 31.12.1907).
141. Там само. – С.347.
142. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 167 (запис від 25.11.1907).
143. Там само. – Арк. 168 (запис від 2–4.12.1907) «Франку роблять пропоз[ицію] з С[анкт]П[етер]б[урга] – що до «Іст[орії] лїт[ератури]», і Том[ашівський] зараз став на тїм становищу, що се для Фр[анка] користнїйше».
144. Там само. – Арк. 167.
145. Там само. – Арк. 176зв. (запис від 15–16.01.1908).
146. Там само. – Арк. 179зв.(запис від 11 і 13.02.1908).
147. Там само. – Арк. 178зв. (запис від 7.02.1908) «Заходив Фр[анко] і дуже здивував, сказавши, що побирав платню собі по давньому і в сїм році». Очевидно розмова про зменшення платні між Грушевським і Франком була раніше і останній погодився з присудом професора.
148. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 370–371 (лист від 2.03.1908).
149. Там само. – Арк. 177зв., 182зв. (запис від 28.01. та 8.03.1908).
150. Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник»… – С. 535–536.
151. Грушевський М. Недуга д-ра І.Франка // ЛНВ. – 1908. – Кн. 7. – С. 405–406. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 185зв. (запис від 29.04.1908). Очевидно, Грушевський довго коливався, чи варто друкувати її. Член управи Товариства Лукіянович радив «упустити» цю статтю (Там само. – Арк.189зв.-190, запис від 20.05.1908). Незадоволеним виявився й сам Франко по прочитанні цієї статті. (Там само. – Арк. 194зв., запис від 22.06.1908).
152. ЦДІА України в м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 185зв.–186 (запис від 4.05.1908).
153. Там само. – Арк. 190зв., 191, 194зв.
154. Там само. – Арк. 216зв.–217 (запис від 12.10.1908).
155. Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник»… – С. 537.
156. ЦДІА України в м. Києві. – Ф 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 226зв.–227(записи від 24 і 27.12.1908).
157. Там само. – Арк. 229зв. (запис від 10.12.1908).
158. Там само. – Арк. 254 (запис від 8.03.1909).
159. Там само. – Арк. 281зв. (запис від 1.07.1909).
160. Там само. – Арк. 285 (запис від11.07.1909).
161. Там само. – Спр. 651. – Арк. 25, 29. (лист М.Мочульського до М.Грушевського від 1.08.1909).
162. Wielka utrata: Історична драма з рр.1831–1832: З додатком життєпису А. Міцкевича та вибору поезій у перекладі на українську мову. – Львів: Видав І. Франко. – 1914.
163. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1.– Спр. 25. – Арк. 260.
164. Там само. – Арк. 260зв.(запис від 3.04.1909).
165. Там само. – Арк 261.
166. Там само. – Арк. 261, 262-262зв. (записи від 5 і 8.04.1909).
167. Там само. – Арк. 292 (запис від 16.08.1909).
168. Там само. – Арк. 268 (запис від 7.05.1909).
169. Там само. – Арк. 228-228зв. (запис від 4.12.1908).
170. Там само. – Арк. 323, 328зв., 342–342зв. (записи від 27.01., 5.03., 29.05.1910).
171. Грушевський М. Апостол праці // Україна. – 1926. – Кн. 6. – С. 14.
172. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 133зв.
173. Там само. – Арк. 216.
174. Там само. – Арк. 266зв. (запис від 27–29.04.1909).
175. Там само. – Арк. 279 (запис від 19.06.1909).
176. Там само. – Спр. 265. – Арк. 71–73 (лист М.Грушевського до І.Джиджори від 4(17).12.1913).
177. Листування М. Грушевського… – Т. 3. – С. 315.
178. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1 – Спр. 25. – Арк. 228, 281зв. (запис від 3.12.1908, 1.07.1909). Доповів про перший випадок І. Джиджора, якого запросив І. Франко, констатувавши, що останній «очевидно буває часто, бо добре знають усі його манєри».
179. Там само. – Арк. 315 (запис від 13.12.1909).
180. Там само. – Арк. 316зв.
181. Там само. – Арк. 328зв. (запис від 5.03.1910). І був друкований Грушевським. Франко І. Малєагр; уривок першої пісні // ЛНВ. – 1910. – Т. 50. – С. 50–55.
182. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 339 (запис від 7.05.1910).
183. Франко І. // Франко І. Зібрання творів… – Т. 47. – С. 417–548.
184. Там само. – .
185. Там само.
186. Там само. – .
187. Там само. – С. .
188. Там само. – С. .
189. Там само. – .
190. Там само. – .
191. Дорошенко В. Іван Франко і Михайло Грушевський… – С. 17–18.
192. Винар Л. Історичні праці Івана Франка… – С. 48–63.