Другий період взаємин.
«Фамілія»/«кліка» Грушевського
Ігор Гирич
З останніх літ ХІХ ст. витворився цікавий творчо-громадський симбіоз Грушевського і Франка, який сприяв максимальному розкриттю таланту великого Каменяра протягом яких 8–9 років і дозволив залишити підробітки на стороні, передусім у поляків, та цілковито зосередитися на національній ниві. Такий стан влаштовував і Грушевського, який мав можливість максимально «експлуатувати» на добро української науки і культури феноменальну працездатність Франка, бо крім творчої праці, останній робив і масу чорнової редакційної роботи, особливо в ЛНВ (заради справедливості треба сказати, що й Грушевський робив чималу кількість чорнової роботи в «Записках НТШ»).
З моменту очолення Грушевським Наукового товариства ім. Т. Шевченка складається т. зв. «фамілія Грушевського», до якої, крім І. Франка, входили також В. Гнатюк, І. Труш і С. Томашівський – найстарший учень львівського професора. Про свою належність до «фамілії» Франко писав Б. Грінченкові таке:
«До фамілії Грушевського мене причислено, мабуть, тому, що я відчужився від усякого товариського життя, нікуди не заходжу, ні у кого не буваю, крім дому Грушевського, хоча сюди найчастіше ведуть мене справи Товариства або наукової роботи» [59].
Мешкання Грушевського і Франка на одній садибі дозволяло кілька разів на тиждень проводити ідейно-редакційні вечірки в будинку Грушевських, на яких Михайло Сергійович ініціював теми майбутніх суспільно-політичних статей в журналі ЛНВ, актуальних публіцистичних виступів в газетах «Діло» або «Рада», справу рецензування важливих наукових і публіцистичних праць тощо. Часто Грушевський на суд «фамілії» виносив свої майбутні публікації, головним чином ключові статті для «Вісника». Цікаво, що Франко на таких зустрічах поводив себе досить подібно, як і в спілкуванні з Драгомановим. Він майже ніколи не висловлював своїх думок з приводу прочитаного, лише сухо схвалював написане Грушевським. Його холодна постава не раз дивувала професора, про що він кількаразово писав у щоденнику [60]. Франко свідомо й цілком добровільно брав на себе підпорядковану роль в структурі, очолюваній Грушевським, який виступав у якості шефа-ментора своїх молодших колег. Найбільше теплоти й взаємної поваги було лише на початках їхньої співпраці у Товаристві.
Не думати далі про хліб насущний цілком влаштовувало Франка. Він з головою занурився у численні роботи в НТШ і почав відмовлятися від усіх інших своїх старих проектів. У 1897 р. через «підірване здоров’я» він вирішив покінчити з виданням часопису «Життя і слово» [61]. Пов’язано це було з комбінацією Грушевського, який замість «Життя і слова» та «Зорі» збирався видавати «Літературно-науковий вісник». Для забезпечення передплатниками і концентрації літературних сил навколо одного періодичного органу Грушевський хотів позбутися можливої конкуренції з боку давно існуючих журналів. У тому ж часі Грушевський почав збирати редакцію нового журналу і запросив О. Маковея «під цілковитим секретом» до співредагування: вести огляди галицького життя, коротку бібліографію, робити художні переклади, писати час від часу критичні статті. Він також повідомляв його, що до редакції має увійти й І. Франко, котрий робитиме огляди чужої літератури і життя і теж писатиме критичні статті [62].
Перші роки після обрання М. Грушевського головою НТШ між ним і І. Франком панувала цілковита згода, про що і сам Франко писав у низці листів до знайомих і приятелів.
«Говорячи з ним, я говорю звичайно по щирості, – писав він до Ф. Вовка. – Знаю, що багато людей жалуються на нього. Ну та про се може ще доведеться говорити більше. Поки що я берусь бути посередником між Вами і Товариством і зроблю, що можу» [63].
Цю фразу листа можна зрозуміти так, що Франко знав про нарікання на Грушевського, але в силу розкладу обставин вважав його поведінку виправданою.
Між тим Грушевський постійно відчував себе в ізоляції. Не лише поважне число галичан були в опозиції до нього, але й суттєва більшість наддніпрянців не могла погодитися з безкомпромісним й принциповим поводженням голови Товариства. У вересні 1899 р. Франко був у Києві і відчув незадоволення та навіть ворожість до Грушевського з боку старогромадівців. К. Мельник-Антонович, Д. Багалій і П. Житецький мали претензії за необрання їх дійсними членами НТШ. Інші взагалі невідомо чого «гнівалися» на професора. Франко радив йому, вертаючи з відпочинку, заїхати до Києва і полагодити відносини [64]. Для Грушевського важили не імена в науці, не авторитети вчених, а конкретна праця на користь питомої національної науки, осередком якої було НТШ. Тому новачок в науці С. Єфремов став дійсним членом у віці 24 років, лише два роки попрацювавши (але продуктивно) для ЛНВ і ЗНТШ. В. Липинському на це знадобилося чотири роки від першої публікації в «Записках», а з Д. Багалієм і «Мельничкою» Грушевський мав проблеми десятки років, бо вони ігнорували Товариство. П. Житецький образився на М. Грушевського й І. Франка за рецензію останнього на книжку ««Енеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее» [65]. Якщо за драгоманівського періоду І. Франка сварили за радикалізм і атеїзм, то тепер в очах П. Житецького він перетворився на «речника уніатського клерикалізму» [66]. Для зняття напруження довелося Грушевському і Франкові писати пояснювального листа до Павла Гнатовича.
«Літературно-науковий вісник» став для Франка основним джерелом заробітку й головним об’єктом прикладення сил [67]. Тому, очевидно, у конфліктах всередині НТШ, в яких активно зарисувалися С. Дністрянський, В. Шухевич, М. Павлик, В. Левицький (математик), О. Колеса, К. Студинський, С. Рудницький та ін., І. Франко активно відстоював позицію М. Грушевського. І саме його енергійне й принципове поводження, солідарна дія з В. Гнатюком (вихід з управи Товариства) дозволили М. Грушевському зберегти місце голови НТШ.
Докладно описуючи конфлікт 1901 р. в листі до Б. Грінченка, І. Франко з великим пієтетом і повагою відгукується про організаційні здібності М. Грушевського:
«…треба було справді подивляти того чоловіка, як у нього вистачало енергії і пам’яті, щоб заглянути всюди і всюди подбати за точне і відповідне виповнення обов’язку» [68].
У Франка не виникало сумнівів, що саме Грушевський був тою єдиною людиною, яка витягла Товариство з затяжної кризи:
«Заставши адміністрацію Товариства в повнім патріархальнім безладі, проф. Грушевський мусив заглядати у всі найменші деталі, сваритися з директором друкарні, зі слугами, наборщиками, заглядати в бухгалтерію, в рахунки паперу, в укладання білянсів; усюди він вносив свою залізну витривалість, бистрий розум і дисципліну – і робив собі ворогів» [69].
Цікаві думки І. Франка й з приводу звинувачень опозицією Грушевського в авторитаризмі.
«Опозиція не щадила і не щадить проф. Грушевському і цілій т. зв. кліці його слів признання і похвали. Тільки що кождий раз зараз знайде своє «але». Проф. Грушевський деспот, автократ – се перший закид, настільки невловимий, настільки й гнусний. Невловимий, бо ніхто не вміє подати факту того якогось автократизму, окрім хіба того, що він пильнував, щоб усе потрібне для правильного ходу діл у Товаристві було зроблено впору, як слід» [70].
Характер стилістики листа, його докладність дозволяє твердити, що це не була проста приватна рефлексія подій, що відбулися. Навпаки, І. Франко писав Грінченкові як висловлення спільної думки Грушевського та його прихильників представникові наддніпрянських українців, які того Грушевського відіслали до Галичини здійснювати всеукраїнську справу. Здається навіть, цей лист був інспірований самим Грушевським, щоб роз’яснити ситуацію своїм союзникам за Збручем.
Грушевському доводилося зважати на нестабільний характер Франка і для того завжди мати його під опікою. Можливо, саме тому Грушевський запропонував Франкові будувати хату на своїй садибі. Більше того, він сам розпоряджався будівництвом, запропонував того ж архітектора – будівничого Заходнього, що зводив його власну віллу. Грушевський намагався нейтралізувати негативний вплив дружини Франка, котра скільки могла гальмувала будівництво Франкового будинку. Він позичив тисячу гульденів на закладення фундаменту і мурів, порадив Франкові написати листа родичу О. Хоружинської-Франко Є. Трегубову, аби той переконав її не чинити будівництву перешкод [71].
Хроніка трьох років перед розв’язанням старої «фамілії» зафіксована в щоденнику М. Грушевського. Конфлікт 1903 р., очевидно, посприяв утворенню перших серйозних тріщин у взаєминах. У березні 1904 р. професор констатує зменшення контактів з Франком і те, що той став останнім часом «малоінтересний» [72]. У цей час Франко консультується з Грушевським з приводу енциклопедичного гасла «Малорусская литература» для додаткових чотирьох томів енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона [73]. Зразу після вдалих для «кліки» Грушевського Загальних зборів НТШ 25 березня 1904 р. вони разом, за намовлянням професора, який до того ж ще й позичив гроші, поїхали в подорож до Італії. Спільно були в Венеції, Римі, пробули разом «дев’ять днів і десять ночей». Верталися назад порізно: спочатку поїхав до Відня Франко, а через день – 10 квітня й М. Грушевський [74].
По поверненні до Львова Франко сідає за редагування німецького перекладу першого тому «Історії України-Руси» М. Грушевського. Робота валиться на нього одна за другою. В листі до А. Кримського він скаржиться, що Грушевський «кричить», щоб поспішати готувати статтю про А. Шашкевича – короля балагулів, а думок «не стає за вічною коректурою» [75]. Влітку того ж року обидва беруть участь в українознавчих курсах для студентської наддніпрянської молоді. У вересні 1904 р. на прохання Грушевського Франко перекладає німецькою його статтю [76] про перше десятиріччя НТШ у Львові для В. Яґіча та його «Archiv für Slavische Philologie» [77]. Влітку 1905 р. на прохання Грушевського «нудився», але перекладав «решту історії Грушевського» німецькою мовою [78].
У політичних комбінаціях Франко був достатньо індиферентним. Роками він терпить на форумі НТШ нападки М. Павлика і попри це згоджується на пропозицію останнього відродити Радикальну партію, що несказанно дивує М. Грушевського. Останній дізнається про такі бажання письменника з третіх вуст. Знаючи ставлення Грушевського до Павлика, Франко при першій розмові на цю тему з професором відмовляється від цих замірів. Але Труш повідомив Грушевського за три тижні, що Франко має дістати в Києві гроші на радикальний часопис [79]. За місяць Франко вже заносить Грушевському запрошення на довірочну нараду національно-демократичної партії. Професор постановив не йти, і з цим згоджується Франко. Одночасно наради над відродженням Радикальної партії тривали й у грудні 1904 р. і Франко навіть «виладив якусь радикальну відозву» [80].
Грушевський намовляє Франка включитися у полеміку навколо справи українських приватних гімназій, їхньої першочерговості для громади у порівнянні з національним театром. Франко пише статтю для «Діла», попередньо узгоджуючи її з професором. Грушевському не сподобалося програмове акцентування справи [81].
Початок 1905 р. для стосунків обох вчених був несмачним. Франко пустив поголоску через Сушка, який переповів це І. Копачеві, що мусів їхати з Грушевським до Італії у вагоні нижчого класу. Грушевський одразу цю ситуацію обговорив із Франком при свідках (Гнатюкові) [82]. Справа цієї плітки мала тривале продовження. Франко, як вважав Грушевський, занадто демонстративно дружелюбно спілкувався з Сушком у різних публічних місцях, зустрічався з ним без відома професора [83]. До історії з мандрівкою до Італії додалися оповіді про те, що Франко перебуває під постійною пресією професора і змушений з матеріальних причин коритися тискові й виконувати ті роботи, які б не робив з власної волі. Ці чутки обурили Грушевського й він вирішив їм покласти край. У серпні 1905 р. Грушевський провів «очну ставку» на вимогу Сушка, якому Франко казав про претензії Грушевського з приводу ширення у Львові чуток про морально-фінансовий тиск з його боку на Франка. Був запрошений Копач, від якого інформацію одержав Грушевський, Франко і Сушко. Франко захищав Сушка, кажучи, що такі плітки є лише «легкомисленість» і нічого в цьому немає «кримінального». Грушевський залишився в сильному невдоволенні [84]. Пізніше Франко розповідав Лукіяновичу про суд над Сушком, як нібито Грушевський моргнув йому, щоб, очевидно, не занадто втяти Сушка за пліткарство [85].
У січні ж того року розпочалася, а вірніше набрала нового розвитку, історія з псами Франка [86], яка призвела до появи відомих листа М. Грушевського, що писався в ніч з 20 на 21 жовтня 1906 р., і відповіді на нього Франка [87]. Грушевський періодично нагадував Франкові про необхідність заради спокою від собачого гавкоту позбутися псів. Франко їх позбувався, та минав час і він знову заводив собак. У травні через псів Грушевський мав «злу ніч». У червні 1906 р. професор мав розмову з Франком і скаржився на псів. Ці проблеми тривали і наступного місяця [88]. Грушевський намагався погамувати нерви, заспокоїтися, але це йому не вдавалося. Нервове напруження виливалося у безсоння, яке могло тривати тижнями, на міцність сну впливали різні фактори: температура повітря, напруженість робочого дня, сварки і т. п. Погана ніч не давала продуктивно працювати наступного дня. А для Грушевського нормою було писати денно від 15 до 25 стор. тексту. Тому, в принципі, можна зрозуміти його роздратування через Франкових собак. Збудившися від собачого гавкання о 12-й ночі, він у стані розпачу пише роздратованого листа Франкові і відсилає на адресу товариства. Після цього образився вже Франко. Після його відповіді Грушевський пішов до НТШ заспокоїти Франка. Але на цьому собача епопея не скінчилася, і Грушевський ще й у березні 1907 р. листовно скаржився Франкові на його псів [89]. Крім собак, Грушевського дратували й Франкові крілики, які періодично ґрасували по городах Грушевських [90].
У 1905–1906 роках Франко багато працював на конкретні замовлення Грушевського. У лютому 1905 р. ним була написана стаття на Павликів ювілей – «Михайло Павлик: замість ювілейної сильветки» (ЛНВ. – 1905. – Ч. 2. – С. 160–186), з критикою діяльності М. Павлика [91], у липні 1906 р. про суспільно-політичні погляди М. Драгоманова [92]. Натомість на прохання Франка М. Грушевський пише статтю для німецького збірника [93]. Влітку 1905 року Грушевський полемізує з Франком з приводу давньоруської пам’ятки «Чуда св. Климента папи римського» [94]. Ніби незначний факт – суперечка навколо двох редакції цього твору – свідчив про один важливий ментальний момент. Франко висловив сумнів у слушності інтерпретації Грушевського і тим підважив (очевидно, на думку професора) його авторитет. Принаймні так можна трактувати фразу в щоденнику «читав уважно і мушу [виділено жирним – І. Г.] реплїкувати» [95].
Саме від Франка до М. Грушевського дійшла звістка про обрання його почесним доктором Харківського університету [96]. У НТШ і «Віснику» Франко і Грушевський ведуть спільну лінію. Вони намагаються нейтралізувати бажання деяких молодих членів Товариства фрондувати і вивести винних з управи на Загальних зборах в НТШ весною 1905 р. [97] Тоді ж на зустрічі «фамілії» було вирішено перенести ЛНВ із структури НТШ до Видавничої Спілки і увільнити його таким чином від внутрішньої цензури.
Незрівняний трудівник на творчій ниві, Франко був ніяким організатором господарської сфери. Тому, коли влітку 1905 р. зі Львова виїхав наглядач за будівництвом студентського гуртожитку «Академічний дім» Д. Лукіянович, Грушевський просив пильнувати справу Франка, але «путнього» з цього не чекав [98].
Останні два місяці 1905 і весь наступний рік Грушевський провів у переконуванні членів «фамілії» і киян у необхідності переносити ЛНВ до Києва. Франко був від початку й до кінця скептиком щодо цього проекту. І причина скептицизму коренилася в тому, мабуть, що він розумів неможливість своєї дальшої близької участі в редагуванні, а отже і одержання старих заробітків. Отже, причина його тихого спротиву перебувала у матеріальній площині. У кінці жовтня 1905 на нараді в хаті Грушевського присутні були Франко, Гнатюк і представник киян Матушевський, й усі сприйняли гадку професора зимно [99].
Не спочували кияни і планам Грушевського очолити всеукраїнську газету в Києві або Петербурзі. Грушевський навіть носився з планом власної львівської газети, але діячі управи НТШ (Франко, Гнатюк і Лукіянович) не проявили енергії [100]. Небажання галицького впливу на наддніпрянське життя викликало спільну заяву «фамілії» у газеті «Громадська думка». Цікаво, що ні Гнатюк, ні Франко не стояли за радикалізм у стосунках з киянами. Наполіг знову Грушевський [101].
У липні 1906 р. у своїх розмовах з Франком Грушевський знову повертається до ідеї перенесення львівських установ до Києва. І знову Франко висловлював свої скептичні міркування щодо планів професора [102]. Франко не заперечував Грушевському, але демонстрував цілковитий індиферентизм. Справу перенесення Михайло Сергійович поставив у жовтні того року на розгляд управи (виділу) Товариства і Видавничої Спілки. «Фр[анко] сидїв як маринований… І так я оден мусїв сам собі давати репліки», – писав у щоденнику Грушевський [103].
Франко відчував, що схилити Грушевського до залишення ЛНВ у Львові не вдасться, і взявся до тактики тихої фронди. Він підносив думку про новий проект своєї доцентури у львівському університеті, читання лекцій у петербурзькому вільному університеті. Цим він демонстрував Грушевському можливий свій відхід від активної праці в НТШ. Грушевський не перечив, але «згадав йому й за кислоту, яка тече відси [зі Львова. – І. Г.]» [104].
По Львову відразу поповзли чутки про затирання Грушевським Франка, про образу того на професора. Лукіянович доповідав голові Товариства про оповідки Франка про те, ніби Грушевський «погнівався» на нього і через те Лукіянович не дає грошей з Видавничої спілки. Грушевський запросив Франка до розмови, «поговорили дружелюбно» і запропонував грошей [105].
У листопаді 1906 р., хоч сам день народження припадав на серпень, Франко вирішив відзначити своє п’ятдесятиріччя сепаратно від Грушевського, а отже НТШ. Конспіративну справу «комерсу» Франка провадив В. Гнатюк. Грушевського це дуже діткнуло і він висловив свої претензії Гнатюкові. Той опирався, і тоді професор знову висловив «ще деякі инші свої жалї й болісти», а потім скаржився Лукіяновичу на нещирість приятелів. Лукіянович доводив, що Гнатюк щирий, а від Франка «не можна вимагати анї консеквенції, ані міри» [106].
Якщо раніше на читанні своїх статей Грушевський чув від Франка лише стриману похвалу, то тепер той критикує професора за незрозумілі місця і погану мову (написано «тяжко і неясно»). Голова «кліки» взяв статтю до рук і перечитав сам і з Томашівським і того не завважив, «лише вступний період розбив надвоє» [107].
У політичних аспіраціях Франко продовжував цілковито довірятися Грушевському. Тому ж ішлося про одержання підтримки з боку політиків національно-демократичної партії його планам перенесення друку до Росії. Він не хотів ангажуватися, як він вважав, у опортуністичну політику ендеків й намагався зберегти дистанцію, щоб не підпадати партійній дисципліні. Натомість Франко готовий був знову вступити до ЦК (Тіснішого комітету) партії, коли на це буде команда професора («як Ви вступите, то й я») [108]. С. Томашівський мав власну лінію й плів свою інтригу. Він хотів притягти Грушевського до активної співпраці в партії і здобути собі дивідендів у керівництва ендеків, зокрема у К. Левицького. Франкові ж про політику як таку не йшлося. Його більше цікавило збереження статусу кво в Товаристві й «Віснику». І лише під таким кутом зору він дивився на всі партійні перетрактації. Тому у розмовах з приятелями Грушевський постійно скаржився на ізольованість. Ні Франко (принаймні від часів початку хвороби), ні Гнатюк, ні Томашівський не дивилися на українську політику з глобальної перспективи національного руху, кожний з них мав свій досить обмежений інтерес, що окреслювався межами Галичини. Свої докори він знову висловлював Франкові й Гнатюкові, казав, що даремно його підозрюють у переведенні все на грошеві відносини. Дві ключові постаті «фамілії» заперечували і твердили про свою щирість до професора [109].
У вересні 1906 р. Грушевського і Франка обрали нарешті почесними докторами Харківського університету. Сама ця звістка не дала ніякої особливої приємності Грушевському [110]. В боротьбі проти Грушевського переважно великодержавно налаштовані вчені Петербурзької АН по-своєму також розігрували карту незгоди Франка і Грушевського в останній рік існування старої «фамілії». У березні 1907 р. з’явилася звістка про кандидатуру Франка до російської Академії, що було розцінено Грушевським як «добре розв’язаннє теперішнїх відносин» [111]. Для росіян Грушевський виглядав куди більшим «мазепінцем», ніж Франко. Останній майже зовсім не ангажувався до російської політики і не дратував їхні державні і партійні кола. За всіма канонами до Академії мали б обрати або відразу обох вчених, або спершу Грушевського як голову НТШ. Та вийшло навпаки. Перед цим петербурзькі академіки демонстративно обрали москвофіла А. Петрушевича, праці котрого стояли на докритичному етапі розвитку науки.
З січня 1907 р. ЛНВ почав друкуватися у Києві. Цікаво, що своїй родині і знайомим Франко протягом останніх років свого життя неодноразово, в усній і письмовій формі, скаржився на Грушевського за відставлення його професором від роботи в ЛНВ. Аналогічні жалі, але вже на адресу Франка, у своєму щоденнику висловлював і професор: «Закликав Франка – але він для ЛНВ нічого не зробив» (25.02.1907), «Навіть Фр[анко] показав якусь тїнь заінтересовання на се [інформація, що ЛНВ має 1200 передплатників. – І. Г.], а то все казав про свою апатію» (1.03.1907), «Дуже мене розстроїла апатія і пасивнїсть Фр[анка] до ЛНВ» (6.03.1907), «Масу часу і ще більше уваги забирає ЛНВ, і дражнить іще повна пасивнїсть і апатія до нього Фр[анка] – по кілька разів приходить ся пригадувати про одну річ [і такі листи дійсно є в «Листуванні М. Грушевського»… – Т. 1. – І. Г.], посилати, нагадувати etc., і все, розумієть ся, в найгречнїйшій формі» (9.03.1907), «Дуже прикре вражіннє робить Франко – майже не почитального. Тяжко було побороти прикре почутє в собі» (10.05.1907) [112]. Більше того, одного разу Франко просив не друкувати вже зверстані речі в ЛНВ, коректа яких уже була ним прочитана [113].
Уже після розгону ІІ Державної Думи Франко продовжував «прорицати» повернення ЛНВ до Львова [114].
У межах товариства поведінка Франка щодо Грушевського так само змінилася. Він опонує голові при кожній слушній нагоді. У травні 1907 р. на мовній комісії, якою керував Франко, Іван Якович не погоджувався з Грушевським про необхідність вироблення сталого правопису при виданні творів Шевченка.
Кінець старої «фамілії» датує сам Грушевський у своєму щоденнику. 12–13 жовтня 1907 р. на засіданні секції НТШ професор знову виливав свої жалі перед Франком і Гнатюком: «Гнатюк відгризав ся, Том[ашівський] взяв ролю примирителя. Навряд чи що буде з того. Розійшлась наша фамілїя», – сконстатував Грушевський [115].
У житті і побуті Франко і Грушевський багато часу проводили разом. Грушевський запрошував Франка не лише в гості на довірочні наради, але й просто на вечерю й балачки. Франко й сам по кілька разів на тиждень (а то періодами й щодня) увечері заходив до Грушевських. Франків дім Грушевські не відвідували, тому що від 1901 р. загострилися стосунки з дружиною Франка й вона болісно реагувала на саму присутність Грушевських поруч. Франко приходив сам, часто з приятелями, частіше з Гнатюком, рідше з Томашівським, Лукіяновичем і Трушем. Іноді приходив з львівськими приїжджими, які хотіли бачити Грушевського. Тоді він ніби виконував функцію провожатого. Так, він бував у Михайла Сергійовича з М. Коцюбинським, приводив швагра М. Драгоманова І. Шишманова, бував разом з корифеями українського театру М. Садовським, М. Заньковецькою. М. Грушевський кликав Франка, коли приходили майбутні нові «фаміліанти» І. Джиджора і М. Мочульський. Від І. Франка М. Грушевський часто дізнавався про політичні новини: атентат на П. Столипіна, знесення військового стану в Росії (лютий 1907), про жовтневий 1905 р. маніфест царя. Під час відпочинку у Криворівні Франко так само заходив до літньої садиби Грушевського. Вони разом ходили у Львові на каву та морозиво, читали газети. Улюбленими закладами для відпочинку були кав’ярні «Монополь» та «Віденська кава» [116]. Спільні походи на каву продовжувалися навіть за часів загострення стосунків між ними [117].
Не варто шукати винних й правих у цьому локальному акті зміни еліт на рівні Наукового товариства ім. Шевченка. Кожна сторона мала свою рацію в діях та вчинках. Об’єктивно, лідером «фамілії» був Франко, і з його відходом мали зруйнуватися клієнтельські стосунки Грушевського з Гнатюком, Трушем і Томашівським. За сімейним станом і здоров’ям ні Франко, ні Гнатюк [118] не мали фізичних спроможностей кинутися у вир малознаного їм підросійського українського життя, переїхати до Києва. Фінансові ж можливості Товариства не дозволяли тримати на старому рівні оплати старі кадри і одночасно підключати нових людей до роботи. Конфлікт на матеріальному ґрунті був неминучим, коли брати до уваги, що старі «фаміліанти» не мали реальних можливостей підробляти на стороні. Грушевський як міг намагався злагіднити конфлікт, але здійснити цього він фактично не міг. Його думка перевести Франка на поаркушну оплату [119] ніяк не могла задовільнити людину, яку обсідали хвороби і яка втрачала колишню надзвичайну працездатність.
Для збереження поступальності руху Товариства, яке одночасно виконувало наукову і громадсько-політичну функцію, треба було залучати нових людей, нехай і зі скромнішими, ніж у Франка, талантами. І Грушевський змушений був іти на те, щоб поволі й обережно відсторонювати Франка й залучати до роботи М. Мочульського [120], І. Кревецького, І. Джиджору, М. Євшана, М. Залізняка, О. Роздольського, В. Дорошенка – вони і склали нову «фамілію» Грушевського.
Примітки
59. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 178 (). Цікаво, що пояснював свою належність до «фамілії» Грушевського Франко не спільністю думок, чи для праці на користь спільної справи, а лише тим, що змушений у справах часто бувати в домі М. Грушевського. Що знову ж таки є свідченням відсутності сердечності у стосунках.
60. «Франка мало бачу, та й він якийсь став мало інтересний сими часами, як і Труш – може, зрештою, се я їх так настроюю». Запис у щоденнику від 9.03.1904 р. (ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 40.
61. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 92 ().
62. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1.– Спр. 622. – Арк. 81.
63. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 127–128 ().
64. Там само. – .
65. Записки НТШ. – 1900. – Кн. 6. – С. 24–41.
66. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – .
67. «Як кажу, щодо мене, «Вісник» – се головна нитка, яка в’яже мене з Товариством. Не стане його, то я буду мусив шукати собі іншого хліба, бо наукова робота давала мені досі не сповна 20 гульд. місячно» () (Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 186).
68. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – .
69. Там само. – .
70. Там само. – С. .
71. Там само. – С. 174–176, 177 (листи до і від 14.11 та 16.11.1901).
72. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 40зв.
73. Там само. – Арк. 4зв.
74. Там само. – Арк. 42зв.–43зв.
75. Франко І. Зібрання творів… – Т. 5. – С. 237 (лист від 22.02.1904).
76. Там само. – С. 252 (лист до В. Ягіча від 11.09.1904); ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 51зв. (10.12.1904 вони разом вже читали коректу).
77. Hruschevskyj M. Erster Dezennium Wissentschaftlicher Thetigkeit der Schevchenko-Gesellschaft der Wissenschaften in Lemberg // Archiv für Slavische Philologie. – Berlin. – Band 27. – S. 279–299.
78. Франко І. Зібрання творів… – Т. 50. – С. 272 (лист до дружини від 28.08.1905).
79. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 49зв. (запис від 30.11.1904).
80. Там само. – Арк. 52 (запис від 12 і 14.12.1904).
81. Там само. – Арк. 46.
82. Там само. – Арк. 56–56зв. (запис від 1 і 2. 01.1905).
83. Там само. – Арк. 80зв. (запис від 23.05.1905), 81зв.(запис від 30.05.1905).
84. Там само. – Арк. 82 (запис від 2 і 3 06.1905).
85. Там само. – Арк. 136зв.(запис від 30.11.1906).
86. Там само. – Арк. 62зв. (запис від 29.01 1905).
87. Листування М.Грушевського… – Т. 1.– С. 95–96; Там само. – Т. 3. – С. 304–305 (лист від 27.10.1906).
88. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 80зв., 82-82зв., 88, 120, 120зв., 131зв.-132, 133зв. (записи від 28.05., 6.06., 31.07.1905; 1.07, 6.07, 16.08., 7.10., 10.10., 22.10.1906).
89. Там само. – 146зв. (запис від 16.03.1907).
90. Там само. – Арк. 80, 80зв. «Заходив Франко – він тепер часто заходить, а його крілї ще частїйше, пожерли пуплянци, навіть рожі» (запис від 29.05.1910, часів хвороби І. Франка. Там само. – Арк. 342–342зв.)
91. Там само. – Арк. 65зв., 68зв. (записи від 18.02. та 11.03.1905).
92. Та само. – Арк. 120зв.
93. Michael Gruschewski. Die Kleinrussen // Die Russen uber Russland. – Frankfurt am Maine. – 1906. – S. 616–639; ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 84 (запис від 18.06.1905).
94. Там само. – Арк. 89 (запис від 10.08.1905). Грушевський М. Іще до «Чуда св.Климента папи римського» // ЗНТШ. – 1905. – Т. LХVІ. – Кн. ІV. – С. 1–3.
95. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 89.
96. Там само. – Арк. 65зв. (запис від 19.02 1905).
97. Там само. – Арк. 67-67зв .
98. Там само. – Арк. 88зв.
99. Там само. – Арк. 92 (запис від 24–26 жовтня 1905).
100. Там само. – Арк. 106 (запис від 19.02.1906).
101. Там само. – Арк. 109зв.(запис від 17.03. 1906).
102. Там само. – Арк.121зв., 122 (записи від 16, 18-19.07.1906).
103. Там само. – Арк.131 – 131зв. (запис від 4.10.1906).
104. Там само. – Арк. 135-135зв. (запис від 22.11.1906).
105. Там само. – Арк. 133–133зв. (запис від 21 і 22.10.1906).
106. Там само. – Арк. 136зв.(запис від 30.11.1906).
107. Там само. – Арк. 137зв.(запис від 10.12.1906).
108. Там само. – Арк. 138–138зв. (запис від 11.12.1906).
109. Там само. – Арк. 139зв. (запис від 16.12.1906).
110. Там само. – Арк. 130зв. (запис від 28.09.1906).
111. Там само. – Арк. 145–145зв.(запис від 6.03.1907).
112. Там само. – Арк. 144, 144зв. – 145, 145–145зв., 148зв.
113. Там само. – Арк. 147зв.-148.
114. Там само. – Арк. 150зв. (запис від 6.06.1907).
115. Там само. – Арк. 162.
116. Там само. – Арк. 55зв.–56., 83зв., 109зв., 100, 121зв., 124зв., 139зв., 141зв.
117. Там само. – Арк. 167 (запис від 22.11.1907) «Були в Монополю – з Фр[анком], Том[ашівським], Моч[ульським] і Джидж[орою]. Балакали приязно».
118. В. Дорошенко писав, що причиною охолодження стосунків між М. Грушевським і В. Гнатюком було те, що останній занедужав на сухоти і не міг, як колись, віддаватись праці в ЛНВ та Видавничій спілці. М. Грушевський змушений був поставити головою львівської контори журналу М. Євшана, що й стало причиною переходу В. Гнатюка до ворогуючого з Головою НТШ табору (Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник» // Ясінський Б. Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Том 1–109 (1898–1932). – К.; Нью-Йорк: Смолоскип. – С. 533 (передрук з Авгсбургського видання УВАН 1948 р. й ЛНВ, річник 32, кн. 1 («На чужині») (травень 1948, с. 47–55)).
119. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 156 (запис від 8.08.1907).
120. Цікаво, що саме представники «молодої фамілії» М. Грушевського пізніше найоб’єктивніше оцінювали стосунки між І. Франком і головою НТШ. Принаймні це стосується М. Мочульського і В. Дорошенка. (Дорошенко В. «Літературно-науковий вістник»… – С. 529–531, 533, 535–536). І це викликало обурення у дітей І. Франка, які і доклали найбільше зусиль до формування міфу про обопільну ворожнечу, бо пам’ятали батька вже хворого, а отже їм вкарбувалося на згадку нарікання Івана Яковича на М. Грушевського. Проте їхні відчуття розминаються з правдою. Тарас Франко так полемізував із М. Мочульським:
«Крім правдивих… відомостей, Мочульський подає явно фальшиві, вигадані, неіснуючі речі. Так, наприклад, він іде проти правди, вигадуючи те, чого не було: «Поет відчував себе вільно у Грушевських, бував веселий та гуртівливий, любив ходити до них». Фактично нічого подібного не було. Якраз навпаки, Франко не любив Грушевського і не ходив до нього…» (Франко Т. Про батька. – К., 1956. – С. 124, 140).
Як показують джерела, рація на боці М. Мочульського. Може, І. Франко і не любив М. Грушевського як людину, але поважав, і заходив до нього дуже багато разів і без спеціальних запросин з боку історика.