Міжнаціональні проблеми

Ігор Гирич, Світлана Панькова

Четверта тематична група об’єднує статті, присвячені міжнаціональним проблемам: польсько-українським відносинам у Галичині, російсько-українським – на Великій Україні, українській проблемі в контексті неослов’янського руху і політичній орієнтації України напередодні світової війни.

Кінець XIX – початок XX ст. став новим етапом українсько-польської угоди на рівні Галицького сейму й австрійського парламенту. Переїзд М.Грушевського до Львова був саме результатом першого етапу польсько-українського примирення. Проте вже відразу, від 1894 р., настав період охолодження стосунків з провідниками «нової ери». Якраз М.Грушевський ініціював завершення польсько-української угоди за підтримки переважної більшості народовців. Власне, національно-демократична партія створювалася у 1899 р. на хвилі розриву угодовської політики з польськими партіями. Натомість ситуація 1907 – 1908 рр. була іншою. Тепер конфронтаційний напрям стосовно поляків, на якому наполягав Грушевський у серії статей із «Нашої політики», підтримало лише молодше покоління його учнів (І.Джиджора, М.Мочульський, М.Євшан, О.Роздольський та ін.), які поступово залучалися до політичної діяльності. Незгода лідерів національно-демократичної партії з Грушевським вилилася 1913 р. у відому кризу всередині НТШ.

Російський вектор політики вимагав двох важливих речей: домогтися серед поступових політичних партій підтримки українських вимог автономії і заспокоїти російських політиків, що ці домагання не порушують територіальної цілісності Росії.

У першому питанні лише перед самою війною вдалося знайти порозуміння з кадетами. М.Грушевський зовсім не мав ілюзій з приводу негативного ставлення переважної більшості росіян до українського питання. Він ніколи не сподівався здобути тривкого союзника серед російських партій у Думі. Проте підтримка П.Мілюкова і його виступ у IV Думі були невеликою українською перемогою («» та «»), яка значно прислужилася українцям пізніше, коли у 1917 р. постала Центральна Рада. Таким самим незначним успіхом було визнання Холмщини деякими депутатами Думи, на противагу полякам, як етнічно української території («»).

Запевнення М.Грушевського росіян у відсутності серед українців сепаратистських настроїв («») були продиктовані наміром заспокоїти супротивника та завуалювати дійсні наміри української політики, її далекої перспективи. За умов слабкості українського руху необхідно було зважати на поліційно-жандармські обставини російської дійсності. Вимога повноти національного життя, про яку Грушевський писав у низці статей, рано чи пізно мала привести й до політичної сепарації України.

Так само непримиренну позицію М.Грушевський займав і щодо слов’янофільства («», «»). У цьому питанні він шукав суголосних українській проблемі елементів з табору російських учених і політиків. Так, він підтримував контакт з російським славістом професором О.Погодіним, який певний час визнавав за українцями право мати в слов’янському світі своє рівнорядне місце.

У переддень світової війни найактуальнішим питанням для українців було вироблення спільної політики у взаєминах з можливими союзниками. Галичани підтримували Австро-Угорщину та її спільника Німеччину і за їхньою допомогою планували збудувати самостійну Україну. Російські українці орієнтувалися на Антанту. М.Грушевський від 1913 р. був переконаним прихильником Антанти й Росії («», «», «»).

Чи вірною була російська орієнтація М.Грушевського? Чи міг він стати українським Масариком? На наш погляд, можна погодитися з А.Жуком, що М.Грушевський мав рацію в такій орієнтації. Він, як і члени київського ТУПу, не сумнівався в перемозі Антанти, яка могла визнати незалежність Чехії, але аж ніяк – самостійної України, що перебувала в цілковитій залежності від Росії. Гіпотетично Східна Галичина могла б стати незалежною державою, як усі інші нації, що складали Австро-Угорщину. Однак М.Грушевський був переконаним соборником і не міг задовольнитися незалежністю лише для Західної України.