Перенос «Літературно-наукового вісника» до Києва
Ігор Гирич, Світлана Панькова
Причини, мотиви, обставини та численні колізії, пов’язані з переїздом редакції ЛНВ до Києва, детально описані в мемуарній літературі та висвітлені дослідниками в останні роки [Гирич І. Архів М.Грушевського як джерело для вивчення діяльностівизначних постатей українського руху: Дис…. канд. іст. наук. – К., 1996; його ж. М.Грушевський і С.Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця XIX – 20-х рр. XX ст. // Український історик. – 1996. – Ч. 1 – 4. – С. 142 – 187; Гирич І., Синицина В. Листи С.Єфремова до М.Грушевського // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – 1992. – Т. ССХХІV. – С. 334-372; Корбич Г. До історії «Літературно-наукового вістника» (Київ, 1907 – 1914 рр.) // Слово і час. – 1996. – № 10. С. 39-45.]. Знаходять вони підтвердження й у щоденникових записах історика, які є неперевершеним джерелом для вивчення його творчої лабораторії як публіциста.
Шукаючи прихильників перенесення ЛНВ серед відомих діячів українського руху, М.Грушевський неодноразово зустрічався у Києві з Є.Чикаленком, В.Леонтовичем, П.Стебницьким, а у Львові радився з провідними співробітниками журналу [Центральний державний історичний архів України у Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25 – Арк. 138 (запис від 6 грудня 1906 р.)]. Вчений опинився в непростій ситуації. Ні стара львівська «фамілія», ні молода українська генерація киян, що гуртувалася навколо видавництва «Вік», не відразу його зрозуміли. Б.Грінченко і С.Єфремов дивилися на заснування київської редакції як на конкуренцію для їхнього дітища – журналу «Нова громада». На початках проти виступали також і головні меценати проекту Є.Чикаленко та В.Леонтович. Навіть перший склад київської редакції ЛНВ свідчив про існування суттєвої львівсько-київської конфронтації. Ця криза змусила професора утворити нову львівську «фамілію», в якій провідну роль відігравала молода генерація учнів М.Грушевського, найяскравішим представником якої був І.Джиджора. Згодом до Києва виїхав наддніпрянець галицького виховання Ю.Тищенко (Сірий). І лише у передвоєнні роки, коли до редакції приходять питомі кияни Л.Старицька-Черняхівська та О.Олесь, можна говорити про наддніпрянське освоєння колись «суто галицького» ЛНВ. З іншого боку, такий промовистий факт, що львівську редакцію очолив політемігрант з Наддніпрянщини В.Козловський, лише підтверджує, що ЛНВ для Грушевського в суспільно-політичній площині був ідейним символом соборності.
Стурбовані монополією ЛНВ, опозиційні до журналу українські громадські кола продовжували робити спроби заснувати інші видання, що, звісно, співробітники не могли сприймати байдуже. В одному зі своїх листів від 15 серпня 1907 р. І.Джиджора, який з перших днів перенесення ЛНВ опікувався справами київської редакції, писав до М.Грушевського:
«[…] як діло «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» піде на лад, то звісна група виявить охоту й собі ж щось видавати. Дознався я, що Грінченко, Єфремов, Дурдуківський, Квасницький і Ко задумують видавати «Вік», знову ж таки «збірниками», досить часто, та поки що не періодично. Зміст має бути такий, який буває по журналах» [Там само. – Спр. 447. – Арк. 136].
З подібною ідеєю видання часопису історії, культури, соціології і критики виступили в Галичині В.Щурат, С.Томашівський, І.Раковський та І.Труш [Там само. – Арк. 202 зв. – 203..
Ці, хоча й невдалі, спроби різних українських груп заснувати власний суспільно-політичний часопис на взірець «Літературно-наукового вістника» – лише одна, але особливо прикра обставина, за якої журналу довелося ставати на ноги після його перенесення до Києва. Свою «зброю» використовувала і царська адміністрація – тимчасове закриття, штрафи, арешти. 18 січня (ст. ст.) 1907 р., тільки-но вийшло перше число вісника, співробітник київської контори І.Кревецький повідомляв про трус, вчинений у редакції [Там само. – Спр. 567. – С. 16 – 17]. За декілька днів, 22 січня 1907 р., він писав про візит співробітника журналу М.Синицького до київського цензора, де мав можливість ознайомитися з наказом канцелярії генерал-губернатора «слідити строго за «Літ[ературно]-н[ауковим] вістником» і всіма брошурами і книжками, які проф. Грушевський зі Львова видаватиме під своїм іменем» [Там само. – С. 22]. Як уточнював Є.Чикаленко, цей наказ цензура пояснювавала тим, що М.Грушевський «стремится расколоть единую русскую народность» [Там само. – Спр. 822. – Арк. 88 – 88 зв.].
Врешті, за офіційним повідомленням, видання було закрите у зв’язку з запровадженням воєнного стану, але це був лише привід. В одному зі своїх листів до Львова І.Кревецький писав: «Д[обродій] Чикаленко вивідав, що наказ закриття «ЛНВістника» вийшов не з Києва, а з Петербурга на підставі якогось доносу на В[исоко] п[оважаного] Пана Професора про ширення «сепаратизму» й т. ін.» [Там само. – Спр. 567. – С. 36]. Повідомляв про це і сам Євген Харлампович: «Виявилось, що ЛНВ заборонено по наказу з Петрограда і нема надії, щоб Ваш приїзд поправив діло […] Щодо того, що Ви можете опинитись в Ів[ановій] хаті, то він [співробітник київської цензури. – Авт.] сього не допускає, бо вся Ваша діяль[ність] одверта і не противузаконна» [Там само. – Спр. 822. – Арк. 87].
Так розпочалися київські будні «Літературно-наукового вістника». Всі роки видання перебувало під пильним наглядом царської цензури, причиною чого була особа її невтомного редактора, його гостре публіцистичне слово. У листі від 1 липня 1909 р. до М.Грушевського Є.Чикаленко дослівно передає свою розмову з начальником київського охоронного відділення, який відверто погрожував: «А ему [Грушевскому. – Авт.] место давно в тюрьме и я таки его когда-нибудь посажу. Скажите пожалуйста, что ему здесь нужно? Если не доволен Россиею, то пусть сидит в своем Львове и кричит во все горло, а не приезжает сюда» [Там само. – Арк. 127 зв.]. Так відреагувала поліція на перенесення діяльності М.Грушевського до Києва.
Працю невсипущого керманича часопису читачі відчували майже в кожному числі з його яскравих публіцистичних статей, які «завше були найінтереснішою частиною журналу, до якої читач в першу чергу і звертався» [Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. II. – С.150]. Яскравою зіркою, «що світить нам, українцям, серед темноти нашого життя», назвав працю вченого на ниві публіцистики М.Тулуб, один із передплатників ЛНВ з Херсонщини [Цит. за: Мицик Ю. З листів до Михайла Грушевського // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 479]. Про популярність ЛНВ та його вплив на молодь свідчить лист до М.Грушевського острозького гімназиста Миколи Волинського від 6 січня 1910 р. (24 грудня 1909 р.): «Будьте ласкаві, розтлумачте мені, чи можу я одержати в 1910 році Ваш журнал «Л.Н.В.» за 6 крб. Я – гімназист, но це Ви можете знати тільки «неофіціяльно», бо гімназисти не мають права одержувать журнали або часописи» [Там само. – С. 494].
Іноді Грушевський думав згорнути видавництво журналу чи передати його в інші руки.
«Думав про ліквідацію. Прикрості і муки, які переживаємо, не пропорціональні з результатами. ЛНВ перенести назад до Львова і передати – напр[иклад], Панейку, «Село» – як не закриється тепер – віддати компанії київській. Говорив з Панейком на тему перенесення ЛНВ. Протестував він; про його редакторство я не казав»,
– записав М.Грушевський у своєму щоденнику 16 травня 1910 р. [Гирич І., Тодійчук О. Щоденник М.Грушевського за 1910 р. // Український історик. – 2002. – № 1 – 4. – С. 116.] Щиро відраджував від подібних кроків невтомний співробітник «Літературно-наукового вістника» та інших київських видань ученого Юрій Тищенко (Сірий): «Се страшна буде побіда з боку наших і чужих […]. Нащо ж тоді три роки будовали і зносили весь тягар ведення діла» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582. – Арк. 492,494-495.]. І Грушевський знаходив у собі сили працювати далі.
У 1907 – 1908 рр. як фактичний головний редактор журналу історик не раз оприлюднював його програму, напрями і завдання в нових умовах [Грушевський М. // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Т. ХL. – Кн. XI. – С. 177 – 188; його ж. // Там само. – 1908. – Т. ХLIV. – Кн. XI. – С. 225 – 228; його ж. // Там само. – 1907. – Т. XXXVII. – Кн. І. – С. 1-6.]. М. Грушевський наголошував, що часопис залишається вірним своїй провідній ідеї: «бути органом всеукраїнського поступово-демократичного руху і життя […] стояти на становищі міжпартійнім» [Грушевський М. До наших читачів в Росії. – С. 4.], прагнути висвітлювати питання біжучого життя з позиції різних суспільно-політичних поглядів. Ідея Соборної України, щира віра в силу народу, далекоглядність, праця на майбутнє – все це було вищим за особисті амбіції. З погляду пройденого століття маємо можливість оцінити внесок ученого в розвиток всеукраїнського органу культурно-національної роботи. А статті-звернення М.Грушевського під назвою «До наших читачів», які свого часу визначали концепцію вісника, нині є важливим джерелом дослідження історії цього унікального літературно-наукового видання.
Один із сучасних дослідників творчої спадщини М.Грушевського М.Люзняк слушно зазначає, що матеріалізована людська думка є важливим чинником формування національної та політичної свідомості [Люзняк М.М. Формування національної свідомості та політичної думки як основні чинники видавничої діяльності М.Грушевського // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід. п’ятої Всеукр. наук.теорет. конф. 27-28 листоп. 1998 р. – Львів, 1999. – С. 522.]. Публіцистична діяльність видатного історика може слугувати переконливим прикладом цього твердження. У цьому сенсі статті під рубрикою «На українські теми», які становлять основу тому, за своєю історіософською глибиною, докладністю суспільно-політичного осмислення теми, впливом на широкий загал читачів можуть бути поставлені на одному рівні або й вище від видатних тогочасних творів – «Ukrаina іrrіdеntа» Ю.Бачинського, «Самостійна Україна» М.Міхновського, «Z dzіеjów Ukrаiny» В.Липинського та ін.
Власне у київський період ця рубрика стала органічним продовженням попередньої – «» (1905 – 1906) [Упродовж 1905 – 1906 рр. М.Грушевський під рубрикою «З біжучої хвилі» опублікував 15 статей, які увійшли до однойменної збірки, виданої автором 1907 р. у Києві (на обкладинці і титулі зазначено 1906 р.).]. Щоденникові записи М.Грушевського, епістолярні джерела свідчать про особливу увагу як самого автора, так і читачів до цих статей [Наприклад, запис від 30 червня 1909 р.: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 281 зв.]. У рубриці вчений, інформуючи про ту чи іншу подію, вдається до глибинного аналізу її суті або причини.
Про інтерес до рубрики свідчать постійні огляди, вміщені в єдиній на той час щоденній наддніпрянській українській газеті «Рада». Одну з перших статей циклу «На українські теми» М.Грушевський назвав «». І відразу ж у «Раді» з’являється ґрунтовний відгук С.Петлюри:
«Грушевський вірить у велику будуччину українського народу, він більше, ніж хто інший, потрудився і зробив для українського руху, для нього, як видатного вченого і громадського діяча, зовсім ясні і темні, і світлі сторони українського життя. І от це знання, ця любов до рідного краю і народу дає йому право одверто сказати гірке, прикре слово правди своїм землякам» [П. [Петлюра С.] «На українські теми». Проф. М.Грушевський //Рада. – 1907. – № 120. – С. 2].
З цим словом правди М.Грушевський постійно звертався до українського читача.
Для поширення головних думок М.Грушевського серед широкої читацької аудиторії його статті не раз передруковувалися в газетах «Рада» і «Діло». У своєму листі від 16 березня 1910 р. Є.Чикаленко повідомляв про передрук «» [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 822. – Арк.126 зв.]. Однак цей передрук було здійснено без відома М.Грушевського, і він висловив своє незадоволення з цього приводу:
«За популяризацію моїх статей дякую, але просив би в інтересах ЛНВістника в Раді їх не передруковувати такими великими кусками, майже в цілості – коли вважаєте, що в інтересах ЛНВ їх потрібно писати, то і в інтересах ЛНВ відсилати до тих статей, а не подавати їх на сторінках інших часописей…» [Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.Вернадського. – ф. 44. – № 348].
Для популяризації «українських тем» М.Грушевського невтомний діяч національного руху Л.Жебуньов організував читання статей у клубі «Родина» в Києві, висловлював пропозицію щодо перекладу їх російською мовою [ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 473. – Арк. 1717 зв.]. До речі, сам М.Грушевський мав намір видати праці «На українські теми» окремою книжкою. До цієї ідеї він повертався і в роки Української революції (1917 – 1920 рр.). Зокрема, у виданнях політичних творів цієї доби зустрічаємо оголошення про друк збірок «Антракт. На українські теми 1907 – 1914 рр.» та «Під хмарою стоячою. З українського життя». Цей нереалізований задум ще раз засвідчує актуальність порушених тем, особливо в період визвольних змагань.