Лавра в автономістичних змаганнях козацьких часів

Ігор Гирич

У період занепаду православного життя, наступу католицизму, ополячення, втрати феодальною верхівкою національних і державних пріоритетів лавра стає тією об’єднуючою силою українського духу, що дозволила Україні встояти в жорстокій борні XVII ст. за своє існування.

Берестейська унія, що розколола ідеологічні віросповідні засади єдиної української церкви, була неминучою після відходу вищих прошарків суспільства до польської культури і католицтва. Слідом за шляхтою відкололася вища ієрархія української православної церкви. І це тоді, коли існувала фактично незалежна (автокефальна) ні від Москви, ні від Риму, ні від Константинополя (який залишався скоріше моральним орієнтиром) українська православна церква. Тільки ченці лаври разом з козаками вчинили організований опір уніатам, які намагалися захопити останній осередок українського православ’я у Києві, фактично єдиний на Правобережній Україні (не рахуючи дрібні монастирі, що не мали великого культурного й політичного значення). Оборону організував архімандрит Никифор Тур.

В цей же період лавра була центром поширення полемічної літератури. Символічно, що в Успенському соборі були поховані поряд Захарій Копистенський, Памво Беринда і Тарасій Земка – видатні українські полеміст, лексикограф і друкар.

На початку XVII ст. Києво-Печерська лавра втрутилася в конфлікт між Москвою і Польщею, що згодом вилився у так звані «Смутні часи». Монастирський клір з великою увагою поставився до втікача Григорія Отрєпьєва. Єлисей Плетенецький дав йому тимчасовий притулок, познайомив з представниками української магнатерії, котра, зрештою, і звела майбутнього Лжедмитрія з польськими королівськими колами. В цьому факті можна бачити певний політичний інтерес лаври, що збігався з інтересами як української служилої шляхти, так і українського козацтва, котрі досить активно підтримували польську інтервенцію в Московії.

За часів архімандрита Захарії Копистенського лавра дуже прихильно ставиться до козацтва, часто вдається до його підтримки в боротьбі проти спроб поляків та уніатів захопити її численні маєтності. Лавра знаходилась у відвертій опозиції до польської держави, войовничо демонструючи свою православну непохитність і стійкість.

Ситуація дещо змінюється, коли архімандритом печерської обителі стає Петро Могила (з 1628 по 1632 р.). Син молдавського володаря, він мав зв’язки не тільки з православною українською шляхтою, а й з представниками королівського двору. Петро Могила провадив угодовську політику, що принесла тоді добрі результати, хоча й дещо віддалила монастир від Запоріжжя. Провідною ідеєю його діяльності було утвердження думки про нерозривність зв’язку тогочасної України, що знаходилася в тяжкому занепаді під гнітом чужої культури, з давньоруським періодом матеріального і духовного розквіту дотатарської України-Руси. З цією метою пропагувався культ святого рівноапостольного князя Володимира, його останки були перенесені з руїн Десятинної церкви до Успенського собору.

Свої матеріальні статки Петро Могила використав для підтримки й розвитку української культури. На його кошти відновлювалися споруди князівського Києва: вже згадана Десятинна церква, Софійський собор, церква Спаса на Берестові та ін. Але головним звершенням митрополита було перетворення в 1632 р. Братської школи на Подолі в Києво-Могилянський колегіум – навчальний заклад Східної Слов’янщини. У Братській школі працювали викладачами кращі наукові сили, що в 20 – 30 роки XVII ст. були зосереджені в Печерському монастирі. Нездійсненою залишилась ідея Петра Могили об’єднати уніатську і православну церкву в Україні і створити український патріархат. Ця ідея, що й досі не втратила своєї актуальності, визріла на печерських горах уже у XVII ст.

Українська визвольна війна XVII ст. й подальші державні змагання української еліти кінця XVII – початку XVIII ст. мали помітний вплив на життя монастиря. Лавра брала безпосередню участь у тогочасних подіях. Печерський архімандрит Йосип Тризна (1647 – 1656 рр.) займав відверто автономістичні позиції, підтримуючи київського митрополита Сильвестра Косова в його боротьбі зі спробами московського уряду підкорити собі українське релігійне життя. Він так само, як і Сильвестр, дуже негативно поставився до Переяславських угод Б. Хмельницького з московським царем.

Його наступник Інокентій Гізель (1656 – 1683 рр.) довгий час продовжував політику свого попередника, але схилився на бік Москви тоді, коли поразка козацької старшини в боротьбі за незалежність стала очевидною. Не випадково, що саме 1674 р., коли лівобережний гетьман проросійської орієнтації І. Самойлович був також визнаний козаками Петра Дорошенка гетьманом Правобережної України, з’являється відомий твір І. Гізеля «Синопсис», який майже сто років був підручником для середніх шкіл Російської імперії. Україна розглядалася в ньому як споконвічна, невід’ємна частина Росії, що відповідало московській ідеологічній концепції історії Русі. Цей твір став початком політичного відступу, що однак не припинило автономістичної діяльності лаврського чернецтва.

У другій половині XVII – першій половині XVIII ст. Києво-Печерський монастир переживає своє останнє і найбільше піднесення. Цей час можна порівняти хіба що з XI – XII ст., коли колишні ченці і архімандрити монастиря очолювали 60 єпархій в усій Русі включно з Володимирсько-Суздальським князівством. З кінця XVII ст. майже кожний лаврський ігумен закінчував свій життєвий шлях київським митрополитом: архімандрит Варлаам Ясинський був митрополитом київським в 1690 – 1707 рр., Іосаф Кроковський (архімандрит в 1697 – 1708 рр.) очолював київську митрополію в 1708 – 1717 рр., Тимофій Щербацький (лаврський владика у 1740 – 1747 рр.) був митрополитом у 1747 – 1757 рр.

Духовна влада монастиря мала підтримку світської влади в особі гетьманів українського козацтва. Послаблення гетьманщини позначилося й на стійкості ченців у захисті своєї незалежності.

Лаврський архімандрит Варлаам Ясинський (1684 – 1690 рр.) був одним з найпослідовніших захисників незалежності київської митрополії від московського патріарха. Під час виборів 1685 р. в київські митрополити Гедеона Святополка-Четвертинського. який наперед погоджувався визнати владу Москви, В. Ясинський був головним противником такого підпорядкування. Він написав листа І. Самойловичу, в якому перераховував усі втрати, що їх зазнають київські митрополити і все українське релігійне життя від такої акції. В листі поряд з формальними причинами (неузгодженням цього питання з константинопольським патріархом, відсутністю повного собору єпископів, а також прямого наказу гетьмана та царя про підпорядкування московському патріархові), наводилися і конкретні практичні наслідки такого кроку.

Київські митрополити – формально екзархи константинопольського патріарха, фактично були цілком незалежними, рівними з московськими патріархами. Вони обиралися на соборі і лише затверджувалися в Царгороді. Титулувалися київські митрополити «митрополитами Всієї Русі» і їм підлягали також православні всієї Речі Посполитої. Вони мали право видавати книжки і засновувати школи. Цим видавничим правом лавра активно користувалася, її видання поширювалися й в Московії, а за кількістю перевищували відповідну продукцію московської патріархії. І все це втрачалося б з підпорядкуванням Москві.

Існувала також і досить суттєва обрядова різниця між російськими і українськими церковними відправами. В обряді хрещення, приміром, за українськими канонами святою водою змочували лише голівку дитини, а за московськими – дитину треба було занурювати у воду з головою. Коли від київської митрополії відійшла білгородська єпархія і там були введені московські обряди, почали траплятися смертні випадки під час хрещення дітей, бо українські священики були зовсім не призвичаєні до такої російської практики. В російських єпархіях вважалося нормою хабарництво за рукоположення священиків.

Відчувши впертий опір, московський царат, як вже часто бувало, пішов на певні поступки українському духовенству. Московський патріарх погоджувався на деякі особливі переваги київського митрополита. Він залишав соборну виборність останнього, особливу зовнішню атрибутику (жезл, митру з хрестом), в принципі не забороняв друкарство і шкільництво, але водночас не підтвердив існуючих привілеїв київського митрополита управляти своїми єпархіями і монастирями, вимагав його присутності у Москві на офіційних заходах, заборонив користуватись титулом «митрополита Всієї Русі».

Перешкоди, які виникли через небажання Константинопольської патріархії віддати свою духовну владу над Україною, Московія подолала завдяки політиці хитрощів. У цей період поліпшилися стосунки Росії з Туреччиною, і московський уряд вдався до політичного тиску на константинопольського патріарха Діонісія через турецького візиря. Останній залякував патріарха утисками православних у Греції, якщо Діонісій не погодиться на пропозиції Москви. Царат спробував також підкупити константинопольського патріарха, який отримав від московського посла 200 золотих й три сорока соболів. Цього виявилося замало, бо Діонісій застеріг, що треба підкупити всіх найвищих грецьких церковних сановників. Москва не поскупилася і на додаткові витрати. Так «канонічно», «за тридцять срібняків» українська церква була продана Росії. Зрештою це окошилося й на Діонісії – за хабарництво його було усунуто з патріаршої посади. У 1685 – 1686 рр. Москва врешті отримала згоду Константинополя і прилучила до себе київську митрополію.

У 1688 р. Києво-Печерська лавра разом з Межигірським монастирем та Чернігівською архієпископією домоглася для себе ставропігії (тобто безпосередньої підлеглості патріархові московському) і таким чином отримала часткову незалежність.

По смерті патріарха Іоакима, при його наступникові Адріані новий гетьман Іван Мазепа намагався зберегти залишки не тільки політичної, а й церковної автономії. Він сприяв обранню печерського архімандрита Варлаама Ясинського в київські митрополити, а на його місце протекціонував свого однодумця, генерального суддю Михайла (Мелетія) Вуяхевича. З 1690 р. починається черговий етап боротьби лаври за збереження свого суверенного статусу.

Вибори Михайла Вуяхевича в печерські архімандрити яскраво ілюструють взаємини між українською церквою і козацькою старшиною. В них брали участь близько 1000 ченців монастиря, представники інших монастирів, а також козацький генералітет, що підтримував свого кандидата. Вибори тривали кілька днів, було представлено шість претендентів. Московські урядовці підтримували своїх ставлеників, серед яких був відомий Феодосій Углицький, майбутній архієпископ Чернігівський, що був згодом канонізований російською церквою.

І все ж більшістю голосів було обрано Мелетія. Можна лише уявити, скільки сил доклав для цього І. Мазепа. Можливо, вибори стали одним з визначальних моментів у рішенні гетьмана побудувати навколо монастиря грандіозний кам’яний мур з церквами, брамами та вежами, що коштував йому мільйон карбованців – фантастичну для XVII ст. суму.

Патріарха Адріана такий вибір не влаштовував, його обурило, що архімандритом найзначнішого духовного центру обрано цивільну особу. Розпочалося тривале листування між гетьманською канцелярією і московським патріархом. І. Мазепа не поступився через те, що політична ситуація того часу в Україні була досить стабільною, влада самого гетьмана – міцною. Тоді ще він диктував свої умови, з якими був змушений рахуватися московський патріарх. Врешті Адріан погодився з кандидатурою Мелетія, і вимагав від нового архімандрита особисто з’явитися в Москву для затвердження, але той відмовився, посилаючись на погане здоров’я і старість. Патріарху довелося стерпіти й це.

Протягом десяти років між Мелетієм і Адріаном виникало багато непорозумінь, особливо з приводу лаврських друків, в яких патріарх вбачав єресь, невідповідність московським релігійним канонам. Мелетій чемно вибачався за «випадкові помилки», але продовжував ту саму політику, не звертаючи уваги на московські вимоги. Відчувалося, що керівництво лаври в цей час мало міцну підтримку І. Мазепи.

Без погодження з патріархом у лаврі друкуються «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала (в майбутньому – канонізованого митрополита Ростовського), а у виданні «Літургії» «забувають» зазначити імена московських царів та патріарха Адріана, що викликало різке невдоволення останнього. Мелетій, вибачившись за «недогляд», продовжував друкувати книжки за українськими канонами без попередньої московської цензури. Після смерті Адріана його заступник місцеблюститель Стефан Яворський (українець за походженням) крізь пальці дивився на подібні порушення.

Але після поразки І. Мазепи становище Києво-Печерського монастиря почало змінюватися. У виданій тут книзі «Про богомисліє» були, як вважали у Москві, допущені розкольницькі думки, а в «Місяцеслові» 1718 р. на першому аркуші було зазначено, що він виданий у монастирі, який є ставропігією вселенського константинопольського патріарха. І саме цього року в ніч з 21 на 22 квітня о 5-й годині ранку в лаврі сталася страшна пожежа, що вмить знищила монастир. За свідченнями очевидців пожежі, які зберігалися у відомого києвознавця протоієрея Петра Лебединцева, лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Жахливі наслідки пожежі наводили багатьох дослідників ще в XIX ст. на думку про спланованість цієї акції. Згоріли величезний архів і бібліотека, де зберігалися книжки й рукописи ще князівських часів. Жалюгідні рештки лишилися від численних документів XI – XVII ст. Загинули грамоти й пожалування литовських князів і польських королів, українських феодалів та гетьманів. Пожежею була знищена письмова пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя лаври.

За свою багатовікову історію Києво-Печерська лавра пережила не один напад, витримала не одну облогу, багато разів руйнувалася, горіла, проте жодне з цих нещасть не завдавало такої шкоди унікальним лаврським писемним пам’яткам. Це змушує думати про невипадковість трагедії, її спланованість. У 1717 р. згорів й інший український духовний центр – козацький Спасо-Межигірський монастир.

Києво-Печерська лавра була відбудована на царські гроші, і Петро І став одним з її найшанованіших «благодійників». З цього часу починається поступовий перехід лаври на службу імперській ідеології, чому сприяла й заборона 1720 р. друкувати в монастирській друкарні книжки мовою, відмінною від московської. Це загальмувало процес зародження на основі давньоукраїнської книжної мови нової літературної мови.

Останнім етапом загасаючого українського автономізму для лаври можна вважати 1720 – 1786 рр. В цей період вона ще залишалася твердинею української культури Наддніпрянщини. Закінчився він секуляризацією церковного майна і новими церковними штатами для України. Головним негативним наслідком цих процесів було скасування лаврської ставропігії й підпорядкування монастиря безпосередньо київському митрополитові. Тепер останній на своїй митрополичій посаді міг керувати й Києво-Печерською Успенською лаврою. Першим, хто обійняв ці дві посади, був Самуїл Миславський – відомий своїми заборонами вживати українську вимову у церковній відправі.