Київська проблема сьогодні й завтра: деякі міркування
Ігор Гирич
Незалежність дала новий імпульс зацікавленням проблемою київської ідеї. Міркування політиків, філософів, політологів про необхідність вироблення української національної ідеї у глибинному вимірі безумовно мають на увазі в першу чергу порушення на різних рівнях питання про сьогоднішнє розуміння київської ідеї.
Українська національна ідея пройшла шлях кількох трансформацій. Стосовно Києва це виглядає так: перший етап охоплював період від заснування міста і до 30-х–40-х рр. XIX ст. Його можна охарактеризувати як період київського універсалізму, коли Київ сприймався місцевою елітою як духовна столиця усього російського світу. Другий етап (1846/1848 – кін. 1880-х рр.) зв’язує Київ з українським рухом: Московська Русь українськими інтелектуалістами «відтинається» від київського древа, хоча й перші 20 років зберігається деякий паритет між прагненням до сепаратизму і бажанням зберегти старий універсалізм (ремінісценція традиційного мислення). Третій етап починається з 90-х рр. XIX ст.: нова українська еліта остаточно відмовляється від ідеї київського універсалізму. Київ нею сприймається лише як голова і серце своєї національної «квартири».
Ілюстрацією розуміння важливості київської духовної проблеми є активна будівельна діяльність київської державної адміністрації протягом останніх років. Відродження таких святинь, як Михайлівський і Успенський собори, а також церкви Успіння Богородиці Пирогощі є фактом надзвичайного духовного і виховного значення для сучасної України. Воно створює виразний образ Вічного міста, що, як фенікс, постає з попелу.
Відроджуються не просто пам’ятники, – відроджуються споруди, які мали ключове значення для зорового сприйняття міста, для відродження його духовних традицій. Виховну сторону цього процесу важко переоцінити. Хотілося б, щоб він не зупинився на трьох церквах.
До культових споруд, що визначали індивідуальність Києва, належав Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі. З його відновленням і реконструкцією інших споруд Контрактової площі (магістрату, комплексу недобудованих свого часу частин Контрактового будинку, Братської дзвіниці) вона стане другою центральною площею міста. Відсутність церкви Різдва Христового не дає можливості сприймати Поштову площу в завершеному вигляді. Центральна площа Печерська – площа Слави – багато втрачає через відсутність найстарішого Микільсько-Пустинного монастиря; його відсутність збіднила задніпровську панораму Печерська. Але відновлення Микільського військового собору й монастирської дзвіниці упирається в нездоланну на сьогоднішній день проблему – на місці цих споруд стоять тепер уже колишній Палац піонерів і готель «Салют». Важливе панорамно-ландшафтне значення мала церква Всіх Святих на Щекавицькому цвинтарі й Петропавлівська церква на території колишньої духовної семінарії на Подолі (навпроти Флорівської дзвіниці). Є можливість відбудування знаменитої Кирилівської дзвіниці.
Боротьба комуністів з українським сепаратизмом і залишками державності у 1930-ті рр. була спрямована насамперед проти церков, політично «скомпрометованих» їхньою роллю у політичній історії. Були знищені всі собори, зведені коштом гетьмана Івана Мазепи, найкращі барокові храми. Сподіваємося, що так само, як колись сталося неймовірне з точки зору політичного повсякдення відродження Михайлівського собору, завтра ми зможемо побачити і Богоявленський собор, і церкву Різдва Христового, а може, й низку інших подільських храмів – Бориса і Гліба, Катерини, Воскресіння Христового.
Іншим, не менш важливим завданням є довгоочікуване вирішення топонімічних проблем міста Києва. На сьогоднішній день досягнуто тільки повернення вулицям їхніх «прицарських» назв. Київ має нарешті повернути собі своє українське обличчя. На карті столиці України дотепер немає назв, пов’язаних з іменами С. Єфремова, С. Петлюри, В. Липинського, П. Чубинського, М. Костомарова, П. Куліша. У той же час є вулиці С. Косіора, Комінтерну, Й. Якіра та інші такі ж…
У зв’язку з цим виникає необхідність розробки й популяризації серед населення теми «Український Київ ХІХ–ХХ ст.», бо мало ще на вулицях Києва меморіальних дощок, які увічнювали б імена діячів тієї епохи й достопам’ятні події, пов’язані з нею.
Не пощастило професорові-хлопоманові В. Антоновичу. Кілька років вирішувалось питання про перейменування вулиці Ґорького на честь великого вченого, що жив на ній у будинку № 40. Не пощастило і його будинкові на розі колишніх Кузнецької й Жилянської вулиць, у якому В. Антонович проживав майже півсторіччя, тому самому, що про нього генерал-губернатор Чертков вигукував: «Зламаю цю халупу, і на цьому українському питанню (“вопросу”) настане край!» Будинок зламали вже в 1960-ті рр., меморіальної ж дошки на його місці немає й досі. Та й на червоному корпусі Київського університету дошки, присвяченої В. Антоновичу, чомусь нема, хоча він і викладав у ньому значно довше, ніж М. Максимович, М. Драгоманов та М. Грушевський, про яких, хоч і не дуже давно, але все-таки згадали на стінах університету.
Нема на карті Києва і місць, пов’язаних з іменами П. Куліша й М. Костомарова, хоча є будинки, в яких вони жили, будинок гімназії, у якій викладав П. Куліш, будинок, де зупинявся автор «Книг буття українського народу». Не зберігся, на жаль, будинок О. Кониського (біля пам’ятника Щорсові), де багато років підряд збиралася Стара громада, двоповерховий дім В. Дурдуківського, в якому тридцять років жив С. Єфремов, будинок Євгена Чикаленка на вулиці Саксаганського. Нема меморіальних дощок В. Липинському (але на будинку гімназії, де він учився, чомусь висить дошка, присвячена В. Затонському), С. Петлюрі, М. Коршу, Д. Дорошенкові та багатьом іншим.
Чи будуть коли-небудь поряд з будинками, в яких відбувалися збори підпільного комітету РСДРП(б) чи в яких випадково знаходили газету «Іскра», так само ідентифіковані й увічнені за допомогою меморіальних дощок місця масових страт більшовиками безневинних киян, місця боїв січових стрільців з муравйовцями?
Відсутність історичної пам’яті у більшості киян особливо помітна на цвинтарях. На превелику силу можна знайти в заростях бур’яну на Байковому цвинтарі могилу автора українського духовного гімну «Боже, великий, єдиний…», чи не першого свідомого речника ідеї незалежної України Олександра Кониського. А скількох могил вже просто неможливо відшукати в заростях безпам’ятства…
Ідейна, духовна, культурна боротьба за Київ триває сьогодні в усіх сферах життя з не меншим завзяттям, ніж сто років тому, у певному сенсі ускладнена, в зв’язку з тим, що в давніші часи партійного панування кількість україномовної книжкової і газетної продукції була в багато разів більшою, ніж зараз. До того ж, деякі назви наймасовіших періодичних видань недвозначно вказують на вторинне трактування їх видавцями української культури і ролі в ній Києва, – наприклад «Киевские ведомости» – газета, що прив’язує себе до імені «Киевских губернских ведомостей» – периферійного видання столичних російських газет аналогічної назви. Результат цієї ідейної полеміки поки що невтішний для українців. Національна ідеологія сьогоднішнього дня, її вплив на розум мільйонів українців не в останню чергу залежатиме від засвоєння кожним індивідуумом сакрального і культурно-історичного значення Києва.