Д.Донцов проти В.Липинського

Ігор Гирич

Колись знаний, недавно померлий, історик Марко Антонович згадував свою розмову із іншим більш відомим істориком Іваном Лисяком-Рудницьким з приводу ставлення того до двох дуже відмінних мислителів: консерватора-елітариста державника В.Липинського і демократа-соціаліста федераліста М.Драгоманова. Він запитав як вдається йому з таким знанням предмету й переконливістю писати про таких різних людей. І.Лисяк-Рудницький ніби відповів, що коли пише про М.Драгоманова, то захоплюється і любить героя свого досліду, і навпаки, коли пише про В.Липинського, то забуває про Драгоманова й закохується в інший об’єкт своєї студії [56].

У таку дилему попадає і Я.Дашкевич, пишучи про дві такі протилежні постаті як В.Липинський і Д.Донцов. Молодість Ярослава Романовича проминула в добі, коли обидві теорії, репрезентовані цим філософами історії, жорстко конкурували між собою за опанування помислів широких верств людності. Кількісна перевага була за симпатиками Д.Донцова. Здоровий егалітаризм, широка демократична основа, революційна романтика й зрозумілі кличи реалістичної політики зробили донцовську ідеологію теоретичною підваленою масового націоналістичного руху. Ідеологію ж В.Липинського підтримали головно інтелігенція й то з нахилом до самостійного думання. Хоч і стверджувати про відчутну перевагу ідей Д.Донцова – означає спрощувати ситуацію. Бо якщо на гетьманство «захворіли» великі групи людей в США, Канаді, Галичині, Буковині, де історичне гетьманство не мало ніяких коренів живої традиції, то вже це одне свідчить про небуденність постаті В.Липинського, його надзвичайний дар провідництва.

Д.Донцов, будучи чільним публіцистом націоналістичного напряму, партійним діячем ОУН не був, організацією оунівського руху зовсім не займався. Натомість В.Липинський крім ідеології, був ще партійним діячем УХДП, головою ЦК (Ради Присяжних) партії. І попри це не другого, а першого Я.Дашкевич називає реалістом, а В.Липинського – «великим романтиком-ідеалістом». Називає зрештою цілком слушно. Липинський не терпів поняття «реалістична політика». Для нього реалізм – це синонім спекуляції, пристосування до обставин, відсутність власної чіткої безкомпромісної позиції. На його думку, реалісти-пристосуванці уенерівці згубили українську державу через невиробленість власної ідеології, нестійкість і матеріалізм. УВО, а згодом і ОУН – це на його погляд «секта руссоборців» [57], організація змовницького типу. Для Донцова ж гетьманство – безперспективна забавка ідеалістів, історичний анахронізм, авантюра непрактичних людей, відволікання молоді від активного спротиву окупантам.

Я.Дашкевич ніби ставить на шальки терезів рацію кожної із сторін, і все ж визнає більшу правоту за Д.Донцовим. Можливо, до цього висновку спрчинився власний досвід життя і його покоління. Цікаво, що рафіновані інтелектуали у 1920-ті рр. і пізніше, після закінчення активного спротиву ОУН-УПА комуністичній системі у кін.1950 – 60-х роках, все ж попадали під дію чару особи В.Липинського.

Січовий стрілець, один з проводу галицьких військовиків В.Кучабський, буковинський вчений гуманітарист широкого профілю В.Залозецький, колишній СВУшник й есдек О.Скоропис-Йолтуховський, один з перших наддніпрянських самостійників С.Шемет, соціаліст-федераліст, отже традиційний ліберальний демократ Д.Дорошенко – усі ці дуже різні люди за соціальним походженням й виховною традицією особи стали гетьманцями не в останню чергу завдяки В.Липинському. Головне ж, що переважна кількість найвидатніших істориків були симпатиками гетьманства, належали до гетьманських структур або принаймні співчувала консерватизму українського монархізму. Д.Дорошенко, Б.Крупницький, Д.Олянчин, Н.Василенко-Полонська, певною мірою у 1918 р. І.Крип’якевич, а у 1940-60-ті роки О.Оглоблин, І.Лисяк-Рудницький, Михайло Антонович – цвіт української історичної науки, найбільші її концептуалісти стали «липинщиками», а не «донцовцями». Донцовський напрям взагалі не дав плеяди визначних істориків всеукраїнського масштабу, лише істориків партійного типу. Більше того: деякі помітні націоналістичні публіцисти, такі як В.Рудко (Лісовий) і П.Балей у другій половині життя ставали прихильниками консерватизму В.Липинського. Все ж не так ідея української трудової монархії, як теорія еліт й консерватизму є найбільшим й найтривалішим ідейним досягненнями В.Липинського.

Здавалося, логіка підказувала, що й Я.Дашкевич мав би віддати пальму першості В.Липинському. Проте одна річ теорія, а друга реальне життя, боротьба за відстоювання того національного інтересу збройною рукою, до чого закликав Д.Донцов, і в чому участь брали сотні тисяч звичайних українців. Можливо – це й дійсно мусить переважити у суперечці двох володарів дум широкого українського загалу. Зрештою кожний має вирішувати за себе, бо не має одної всезагальної правди.

Для Я.Дашкевича В.Липинький – «творець ще однієї утопічної системи». Якщо мати за систему лише трудову монархію, то так. Якщо ж ідеться за ідею гармонійного, злагодженого на рівні соціальному й політичному, суспільства; про державу, збудовану на ієрархічних консервативних засадах, на ідеях відповідальності пануючого класу перед землею і народом, про українську політичну націю, – то зовсім ні. Навпаки, ці елементи філософії В.Липинського не лише не застаріли, але ще вимагають свого втілення. Вони є нашими реаліями, поки Україна є незалежною державою.

Д.Донцов надихнув передусім галичан до чину й боротьби, до національного активізму, підняв самоповагу до національних пріоритетів, повернув ідеали жертовності. Я.Дашкевич влучно зазначає, що В.Липинський торував шлях від держави та через державу до нації, натомість Д.Донцов від нації і через націю вів до держави. Теорія В.Липинського добра для мирного часу, для періоду поступального розвитку суспільства, коли є громадський спокій і час для виховної роботи. Ідеологія Д.Донцова розрахована на воєнний час, на національний чин в умовах тиску, терору, всеохопної деукраїнізації.

Обидва були засадничими ідеалістами, месіаністами української держави й нації, закликали до ірраціонального сприйняття оточуючого світу, коли реальна візія й голий практицизм того немилосердного часу ніби підказував протилежний висновок – не борсатись і пристосовуватися до обставин.

Я.Дашкевич пише, що Липинський творив не реальний, а ідеальний образ минулого і майбутнього. Але цей ідеалізм лише згодом почав давати плоди. Реальний – тривіальний царський генерал, недалека пересічна людина в уяві В.Липинського перетворилася на образ ідеального мудрого гетьмана. І в це повірили люди, бо в це вірив і переконував пристрасно і талановито В.Липинський. Павло Скоропадський став реальним українським діячем не в квітні 1918 р., а на еміграції.

«Лише силою своєї індивідуальності, – пише Я.Дашкевич, – [Липинський] врятував від остаточного засудження українським суспільством дуже скомпрометований у політичному, військовому, економічному відношеннях гетьманський режим П.Скоропадського. Як політичний мислитель – бо силою пера вичарував цілком оригінальну модель майбутньої Української Держави» [58].

Для творення ідеальної візії В.Липинський не зупинявся перед цензуруванням і спогадів Скоропадського, і «Історії…» Д.Дорошенка.

Сучасники В.Липинського називали його поляком, сьогодні він для нас українець, справжніший за уроджених по крові, а його ідея про політичну українську націю нарешті стала зрозумілою величезній більшості нинішніх українців. Він переконував, що дідич-пан має бути господарем своєї землі, що він гідний іноді більшою мірою репрезентувати українство, ніж простий хлібороб. Сьогодні порядком дня стало народження середнього класу. Ідеї не вмирають, вони рухають суспільством, вони здатні переписати історію, якщо є люди, які у це вірять і все роблять, щоб переконати в цьому інших.

Зараз ми потребуємо таких липинських. З цього приводу Ярослав Дашкевич пише: «Маючи державність, ми не маємо української державотворчої ідеї».

Якщо В.Липинського Я.Дашкевич вважає «впертим непоправним романтиком», що «будував собі і хотів будувати для інших» свою візію суспільства, то ідеологія Д.Донцова уявляється Ярославу Романовичу такою, що

«єдина з українських ідеологічних конструкцій, пройшла перевірку на практиці відповідно до обставин». «Месіянизм Донцова відносно утворення незалежної української держави, – вважає Я.Дашкевич, – в принципі дочекався здійснення, хоча й модель цієї держави виявилася іншою, від вимріяної Донцовим» [59].

Я.Дашкевич постійно порівнюючи між собою В.Липинського і Д.Донцова, їхню філософію історію та діяльність, можливо, мимоволі в останню хвилину схиляється на бік останнього. При чому не завжди з його мотивацією можна погодитися.

Говорячи про плагіат Д.Донцова, В.Липинський не мав на увазі конкретне списування своїх думок Дмитром Івановичем, а те, що самостійником В’ячеслав Казимирович став набагато раніше за Д.Донцова [60]. Я.Дашкевич повторює звинувачення Д.Донцова на адресу Липинського у федералізмі і русофільстві. Серйозних, достовірних джерел про русофільство В.Липинського немає. Липинський вів переговори з представниками білої еміграції про спільні дії в боротьбі з большевизмом, але про утворення федерації з Росією він не помишляв. Натомість відомі листи Д.Донцова до А.Жука з 1909 р., у яких той звинувачував Андрія Іллевича в опортунізмі і недостатньому соціал-демократизмі з позицій ортодоксального (ленінського) марксизму. Зокрема Д.Донцов писав:

«Особисто вважаю і «отзовізм» і «самостійну Україну» нісенітницею. Ми є соціал-демократи і наш орган [йшлося про часопис «Праця»] соціал-демократичний. А то значить, що він має – соціальну революцію (а не «вростаніє» капіталізму в соціалізм) як ціль, класову політичну боротьбу (а не «сотрудничество» класів) – яко средство. Хто вітає ці засади, той наш» [61].

Враховуючи, що згідно спогадів В.Липинського, оповіджених у листі до О.Жеребка, [62] саме В’ячеслав Липинський був тою людиною, яка від 1904 р. впливала на становлення самостійницького світогляду А.Жука, можемо висновкувати, що принаймні на п’ять років раніше за Д.Донцова, якщо В.Липинський не лукавив, він став прихильником незалежництва.

В.Липинський не був багатим поміщиком. Його дядько подарував Вячеславу Казимировичу маєток у Русалівських Чагарях на Уманщині, але розміри його не могли дорівнятися до дійсно великих латифундій у тих місцях, скажімо, Браницьких. Навіть поет М.Рильський був більшим поміщиком, його батько володів селом. Свій хутір Липинський почав освоювати, коли вже став знаним істориком, після виходу «З Дзєюв України», отже на формування його поглядів Уманщина великого впливу не мала. І на туберкульоз він захворів значно раніше за 1914 р. До речі, саме лікуючи туберкульоз в Закопаному у 1908 р. він і познайомився там особисто з Д.Донцовим.

Ідейну боротьбу з Донцовим вело багато філософів літераторів, істориків з українського табору, і в цілому це було нормальним явищем. Будь-яка доктрина проходить етапи становлення, розквіту й угасання, визначає які та ж сама політична ситуація. У 1940-50-і роки продовжувати далі збройну боротьбу було неможливо. Актуальнішими стають інші українські концептуалісти, ті ж М.Грушевський і В.Липинський, з якими нещадну ідеологічну війну вів сам Д.Донцов, не жаліючи при цьому терпких висловів на адресу своїх опонентів, різких інвектив, безапеляційних звинувачень, незаслужених ярликів. Не був Дмитро Іванович «білим і пухнастим», терпимість і толерантність, об’єктивність по відношенню до інших напрямів української суспільно-політичної думки не були сильними сторонами його імпульсивної вдачі. Його публіцистичною методою було неухильне переведення власної лінії трактовки історичних подій, за допомогою вигідної комбінації односторонніх фактів, нагинання історії під заздалегідь збудовану концепцію. Ця його інтерпретація не могла подобатися людям, які бачили недобросовісність й підгонку фактів у писаннях Д.Донцова. Коли, приміром, Сергій Єфремов у 1926 р. читав «Націоналізм», то занотував у своєму знаменитому щоденнику, що на берегах книжки Дмитра Івановича не залишається місця щоб спростувати твердження «вченого-лгуна».

Ніяк не можна погодитися з Д.Донцовим, попри слушність окремих його міркувань, з його рішучою негацією національно-демократичного періоду українського суспільного життя, представленого передусім творчістю і ділами М.Грушевського. Тому й навряд чи доречно вважати грушевськознавця Л.Винара науковцем, що воював з Д.Донцовим, радше він намагався реабілітувати несправедливо заплямованого Д.Донцовим нашого великого історика. Схематично огрублено звучить теза Я.Дашкевича, що Іс.Мазепа, Ю.Шевельов і І.Багряний, полемізуючи з ідеями Д.Донцова, мали на мети «атомізувати, деморалізувати і зводити нанівець націоналістичні течії серед української політичної еміграції». Не думаю, що на загальноукраїнське добро було зводити усю українську політичну думку лише до націоналізму, чого хотів Д.Донцов і не хотіли його опоненти.

Але разом з тим неможливо не погодитися з Я.Дашкевичем, що Д.Донцов – найкраща лектура для усіх людей, які через рожеві окуляри дивляться на великодержавний російський шовінізм, та й взагалі розкладову ролю для українських національних інтересів російської політичної думки, без огляду на те чи йдеться про консерваторів та радикальні праві сили, чи йдеться про демократів і поступовців.

Примітки

56. З династії славетних Антоновичів: «Ми дістанемо свіжий приплив міграції і будемо далі працювати (інтерв’ю з М.Антоновичем) // Старожитності.-1993.-Ч.19-24 (54-59).-С.24-27.

57. Листи В.Липинського до Д.Донцова // Вячеслав Липинський. Листування.-К.-Філадельфія, 2003.- Т.1 (Архів).-А-Ж.-С.578.

58. Дашкевич Я…

59. Дашкевич Я…

60. Зрештою проблема плагіату – це й проблема оригінальності вчень обидвох мислителів. У цьому зв’язку Д.Донцов є радше неймовірно талановитим і плідним публіцистом ніж суспільним філософом. Натомість В.Липинський – зробив свій внесок у світову думку, поруч з такими філософами як В.Парето та Моска.

61. Національний архів Канади (NAC), A.Zhuk Collection (MG30 C167).-Vol.4.-F.5

62. Вячеслав Липинський. Листування…-С.712 (лист від 20.02.1925)