Учні Михайла Грушевського (Іван Крип’якевич)

Ігор Гирич

У Я.Дашкевича не має сумнівів щодо зарахування усіх учнів М.Грушевського до табору істориків державницької школи. Про це він пише у кількох статтях, що друкуються у збірнику. У статті про І.Крип’якевича Я.Дашкевич намагається одним з перших в історіографії з’ясувати генезу терміну «українська державницька ідея». Д.Донцов, за його спостереженнями, вжив це поняття у 1915 р., Л.Цегельський – 1917 р., М.Возняк – 1918 р., І.Кревецький – 1922 р., О.Терлецький – 1923 р. І.Крип’якевич статтю про українську державу Б.Хмельницького написав 1917 р., а про українську державу княжих часів – 1918 р. Отже саме українська революція, а не Перша світова війна, була тим вододілом, яка розмежовувала, на думку Ярослава Романовича, нашу історіографію на класичні народницьку й державницьку школи. Класичні, бо як ми бачили, в науковому досліді національно-державний підхід проявив себе ще у 1890-х роках, але термінологічно він себе виявив лише у 1917-1923 роках.

Я.Дашкевич точно, на наш погляд, визначає причини розходження метра зі своїми учнями: не ідейно-методологічними були спонуки до цього, а політико-ідеологічні розбіжності лежали в основі конфлікту учнів з Грушевським. Для учнів Михайла Сергійовича Я.Дашкевич запропонував означення «консервативно-державницька школа». Мабуть це визначення стосується лише учнів, що працювали ще у 1920-ті роки. Бо навряд чи його варто вживати по відношенню до, приміром І.Джиджори, В.Герасимчука або О.Роздольського, які у конфлікті 1913 р. підтримували колишнього голову НТШ [55].

Усі учні Грушевського після 1921 р. опинилися на захід від Збруча – вже цей сам по собі факт не сприяв збереженню теплоти у стосунках з учителем. Тим більше що з цього року М.Грушевський перебував на виразних радянофільських позиціях. На наш погляд, одним з мотивів конфлікту було відчутна відмінність у ставленні до ідеї соборності й цивілізаційного напрямку розвитку України. С.Томашівський після 1913 р. відмовився від ідеї української спільності Київської і Галицько-Волинської держави. Не вважав, що Галичина має свої політичні кроки узгоджувати з інтересами Великої України. Не відмовляючися засадничо від ідеї соборності, учні Грушевського сподівалися на можливість побудови незалежної України на західному відламі національних теренів. Не сприяло порозумінню між учнями і Грушевським, полівіння поглядів останнього, у той час як погляди учнів помітно правішали.

Його може найвизначніший учень Іван Крип’якевич не був виключенням, й так само як і С.Томашівський, М.Кордуба та І.Кревецький, був в опозиції до М.Грушевського, принаймні до 1924-1926 років, коли Іван Петрович почав активно співпрацювати з Історичною секцією ВУАН. Дійсно, як тонко підмітив Я.Дашкевич, І.Крип’якевич, схоже, солідаризувався з Іваном Кревецьким, бо надрукував у 1924 р. у редагованому ним томі «ЗНТШ» рецензію останнього «Українська історіографія на переломі» з критикою учителя за нехтування державницьким дискурсом й за народництво.

І все ж не смерть примирила учнів і учителя, а можливість наукової співпраці на форумі, редагованих Грушевським періодичних видань. В «Україні» та порайонних збірниках з дослідження окремих регіонів України друкувалися майже усі учні Михайла Сергійовича, хіба за виключенням С.Томашівського. Отже, ні Грушевський, ні більшість його учнів не опускалися до рівня особистих образ, не ставили хвилеві емоції вище наукової справи. Тому й по смерті М.Грушевського ні М.Кордуба, ні І.Крип’якевич не відгукувалися про вчителя у непочитальному тоні.

Примітки

55. Цікаво, що усім ним консервативного спрямування (дослідження козацьких еліт) теми робіт, запропонував М.Грушевський. В.Герасимчуку – досліджувати діяльність гетьмана І.Виговського, М.Кордубі – дипломатію Б.Хмельницького, І.Кревецькому – П.Дорошенка, І.Джиджорі – гетьманство Данила Апостола.