Основні історіографічні ідеї Я.Дашкевича

Ігор Гирич

Ми не претендуємо на навіть приблизний аналіз історіографічної спадщини професора Дашкевича. Напевно у скорому часі з’являться спеціальні монографічні дослідження з дослідженням його творчості. Спробуймо лишень нарисово, у загальних контурах змалювати основні думки ювіляра з посутніх питань національної історіографії, розставити деякі акценти, наголосити на тих моментах, що мають суспільне звучання. Не торкатимемось також і усіх праць Я.Дашкевича, надрукованих у цьому збірнику, а лише сумарно скажемо про основні, на наш погляд, історіософські (хоч цього терміну він не любить) ідеї професора Дашкевича.

Читаючи нариси про істориків, ми повинні розуміти, що Я.Дашкевич не ставив за мету подати всеосяжний аналіз творчості і думок вчених. Він намагався у першу чергу підкреслити ті моменти їхньої творчості, які суголосні нинішній добі, які найбільше цікавлять читача у зв’язку з особливостями теперішнього політичного моменту. Автор зупиняється на контроверсійних думках і ідеях, які спотворено висвітлювалися в радянський або діаспорній історіографії, які мають стереотипну традицію невірного або й зфальшованого сприйняття. Багато важливих речей з творчої лабораторії Я.Дашкевича залишалися поза увагою. Нас цікавлять передусім інтерпретації Дашкевича постатей М.Грушевського, В.Липинського або Д.Донцова. Надзвичайна ерудиція автора дозволяє йому зіштовхнути думки кількох протилежних за ідейними уподобаннями авторів, бачити парадокси й підводні камені вчинків того чи іншого науковця або історичного персонажу, подати несподівану трактовку, що перевертають усталені думки про вчинки того чи іншого вченого або діяча.

Треба мати на увазі, що статті Я.Дашкевичем писалися у різні проміжки історичного часу. Тому оцінки історика варто розглядати в контексті конкретно-історичної ситуації, яка була в Україні на момент написання даної статті. Часто ми можемо спостерігати генезу думок автора про той чи інший персонаж, нюансування такого ставлення часто густо перебуває у залежності від завдань, які ставив перед собою Я.Дашкевич. Тому приміром, коли М.Драгоманова Ярослав Романович оцінює в контексті ідеології чинного націоналізму Д.Донцова, то постать першого українського соціаліста набуває негативного забарвлення. Натомість, коли йдеться про інтелектуальні побудови пізнього М.Драгоманова, то Я.Дашкевич, порівнюючи його з попередниками й раннім М.Драгомановим, що нехтував ідею української держави, оцінює його достатньо високо. Те саме можна сказати й про М.Грушевського, нюанси ставлення до якого залежать від того, про які політичні вартості внеску М.Грушевського у суспільно-політичну скарбницю минулого йдеться. Докладніше про ці постаті говоритимемо нижче.

Друковані у збірнику статті писалися Я.Дашкевичем у різні часи, більшість з них відноситься до першого періоду – передодня й початкових років відродження новітньої української держави. Тому у них наріжною провідною думкою є заклик до повернення істориків на рейки національної схеми історіографії. Історик закликає дивитися на події української історії через інтерес власної нації і держави, а не очима істориків сусідніх держав і передусім Росії.

Якщо науковець займається дослідами суспільно-політичного руху модерного часу, його висновки не можуть не мати політизованого забарвлення. Не є політично безстороннім, а радше ідейно заангажованим, й Я.Дашкевич. Приміром, наукова творчість М.Грушевського та його «Історія України-Руси» («ІУР») були не лише суто науковою, але одночасно й політичною справою. Власне саме визнання існування окремішнього українського історичного процесу вказувало на перспективу існування нації на майбутнє, тобто давало до рук політиків ідеологічну зброю. Не меншу, а може часами й більшу, політичну загостреність через актуалізацію суто наукових проблем, має наукова творчість Ярослава Дашкевича. Кожна його стаття підкреслює значення наукової позиції у формуванні ментальнісних пріоритетів української людини.

Я.Дашкевич на порозі 1990-х років був найпалкішим пропагандистом повернення до джерел національної історіографії. Національний дискурс, на думку Я.Дашкевича, повинен бути домінуючим концептуальним чинником для сучасного українського історика. Причому проблема не лише в тому, що на шляху до нього стоїть стара радянсько-російська модель історичного процесу на Сході Європи. Під впливом швидких суспільних зрушень старі кадри науковців перебудовувалися й ставали адептами національної історіографії. Марксизм підмінявся національним дискурсом, плюс на мінус, а в методологічному і світоглядному плані праці цих істориків залишалися тим самим, лише підфарбованим, радянським історіописанням. У добу глобалізації з’являється новий виклик – постмодерна історіографія, яка, закликаючи до загальнолюдських цінностей, часто-густо залишає «українське питання» на маргінесі історії. Під претекстом впровадження нових підходів, стратегій, методик стверджується відсталість традиційного (як позитивістського) історичного методу досліду, а національне представляється анахронізмом, колодою на шляху до загальнолюдських цінностей. Таким чином часто російський вплив на українське інтелектуальне життя підміняється впливом західним (американським), при якому нехтуються реальні проблеми сучасного національного розвитку України.

Я.Дашкевич у виступах на конференціях й у своїх публікаціях підкреслює, що Україна не знаходиться в рівних з Росією або Польщею духовних умовах існування. Останнім не загрожує втрата свого національного «я». Україна ж ще багато років потребуватиме громадського й державного плекання національного бачення проблем минулого. Тому, будучи головою львівської філії Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, Я.Дашкевич ініціював спільно з київськими істориками-археографами видання творчої спадщини не лише метра української історіографії Михайла Грушевського, але й усієї його галицької історичної школи. На жаль, з цього амбітного проекту вийшло лише одне видання – праці Василя Герасимчука [10]. Проте інші львівські видавництва, й зокрема «Світ», на межі 1980-90-х років минулого століття видало низку творів інших істориків – учнів М.Грушевського, передусім І.Крип’якевича [11]. У пропонованій збірці друкуються й деякі інші біографічні передмови до праць української класики (І.Борщак, М.Кордуба, Р.Бжеський та ін.).

Я.Дашкевич не втомлювався наголошувати, що національний дискурс ніколи не протиставляється соціальному чи космополітичному. Навпаки він органічно співіснує з двома іншими, як це є в розвиненіших за українську, національних історіографіях інших країн світу.

Перед Я.Дашкевичем стояла низка теоретичних проблем, які відразу виринули перед відродженою після багатьох десятиріч заборон українською історіографією. Одна з них – це співвідношення між т.зв. державницькою і народницькою історіографіями. У спадок сучасним історикам діаспорна історіографія залишила низку стереотипів, які проливали викривлене світло на питання ставлення істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. до власної держави. Чи дійсно існував, згідно тверджень істориків державницької школи (В.Липинський, Д.Дорошенко, І.Кревецький), непримирений антагонізм між державниками і народниками? Чи дійсно народники нехтували українським державним інтересом у минулому, віддавали пальму першості інтересу народу, нехтуючи інтересами держави? Передусім це питання порушувалося у зв’язку з науковою і громадською діяльністю М.Грушевського, тому докладніше про це поговоримо у розділі, де аналізуватимемо думки Я.Дашкевича про найбільшого українського історика.

На питання «народництва» і «державництва» вже існували відповіді голови УІТ Любомира Винара. Професор Винар, говорячи про штучність термінів «державництво» й «народництво» відносно істориків, які гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, пояснював його виникнення й функціонування суто політичними мотивами. З цим важко не погодитися. Він слушно наголошував, що історики т.зв. державницького напряму гуртувалися навколо гетьманських політичних структур, а т.зв. народники – навколо партій уенерівського напряму. [12] Голова УІТ і головний редактор «Українського історика» ще з 1960-х років твердив, що «державницька школа» виросла з історичної школи М.Грушевського. [13]

Хоч продовжує функціонувати й традиційний погляд про принципову відмінність «державників» і «народників», бо буцімто «в історичних концепціях [народників] примат віддавався соціально-економічним, а не державно-політичним інтересам» [14]. Немає серйозних підстав стверджувати, що в «ІУР» соціально-економічний аспект превалює над політичним, чи що М.Грушевський мало уваги приділяв різним формам української державності протягом тисячолітньої її історії. Сьогодні таки думки виглядають анахронізмом, особливо коли проф.Пеленський бачить елементи державництва у Д.Бантиш-Каменського та М.Маркевича, і оминає при цьому М.Грушевського. Або коли каже, що схему національної історіографії до львівського професора висловив М.Максимович. І це тоді, коли деякі сучасні українські історики взагалі не відносять Д.Бантиша-Каменського до української історіографії. [15] Можна погодитися з шановним Я.Пеленським, що М.Костомаров, В.Антонович і О.Лазаревський складають в український історіографії окремий – українофільський в політичному сенсі етап, але долучати до їхньої компанії М.Грушевського немає жодних підстав.

Я.Дашкевич у статті про І.Крип’якевича пише про те, що великі історичні категорії – народ, нація, держава, – «які часто протиставляють, насправді доповнюють одна одну,… перетворюючись у фундамент для виникнення нових великих історичних категорій» [16]. М.Грушевського Ярослав Дашкевич так само, як і Л.Винар, вважає істориком державницького напряму ще від часів навчання у київському університеті. «І цього державницького, – на його думку, – [М.Грушевський] дотримувався під час усього творчого життя» [17]. Я.Дашкевич переконаний, що обидві ці напрями суспільно-політичної думки доповнювали одна другу. І консерватори-елітаристи і соціалісти-демократи (до яких належав М.Грушевський) з однаковою повагою ставилися до цінностей власної держави.

Професор Дашкевич, поєднуючи національний і державний ідеал, дає влучне насвітлення попередніх етапів українського визвольного руху – народницького (українофільського), романтичного (кирило-мефодіївського, слов’янофільського) й козацько-автономістичного, кажучи про елементи державницької свідомості у свідомості всіх визначніших попередників Грушевського – В.Антоновича, О.Барвінського, О.Кониського, а розпочинає від В.Капніста. Твердження про т.зв. дводушність останнього (роджений українцем, росіянин з вибору) та таких як він (у тому числі і М.Гоголя) Я.Дашкевич не сприймає, очевидно вважаючи мову творів не визначальним фактором для донаціонального (домодерного) етапу українського руху.

Я.Дашкевич закликає не до протиставляння напрямів один одному, не до перекреслювання досягнень попередніх генерацій істориків і суспільних мислителів, а до узгодження позицій кожної наукової школи, їхньої гармонізації. Він бачить генетичний зв’язок між кожним наступним витком суспільно-політичної думки, де попередні здобутки ставали фундаментом, вихідною точкою для наступного покоління науковців і політиків. Історик прагне до історіографічної рівноваги. Мають право на існування різні візії української революції 1917-1921 рр.: уенерівська, гетьманська, російсько-комуністична й українсько-колабораційна та націоналістична. Коли міняється суспільний клімат в Україні і сучасні політики починають використовувати українських класиків з антиукраїнською метою, стає відчутним брак радикально-національної точки зору на історичний процес. Я.Дашкевич, гадаємо, правий, вважаючи, що для вироблення такої собі консолідуючої «середньої лінії» у сучасній політиці треба виразно зазначити правий фланг українського інтересу.

Кінець 1980-х – поч.1990–х років – для нової демократичної влади необхідно відкрити скарби національної демократичної думки поч. 20 ст. і Я.Дашкевич пропагує М.Драгоманова й М.Грушевського. Середина 1990-х – кучмівський режим дрейфує в бік Москви і Ярослав Романович звертається до націоналістичної суспільної думки, пропонуючи тодішній Україні – політикам і громаді – рецепти Д.Донцова і Р.Бжеського. Він радить не ідеалізувати Центральну Раду та її керівників. Українська влада словами М.Грушевського, В.Винниченка намагається виправдати свою недолугу політику, «а часто відсутність політики сучасного українського уряду, що гарячково почав шукати санкції для своєї теперішньої діяльності в подіях майже 80-річної давнини, які відбувалися, зрештою, в цілком інших обставинах» [18]. Нехай візія націоналіста Бжеського дає не цілком об’єктивну і непомильну картину минулого, «але оскільки є тепер сили, що штовхають Україну на антинаціональний і антидержавний шлях, – пише Я.Дашкевич, – така книжка корисна» [19].

Ще й досі нерозв’язаною є проблема співвідношення національно-державної (державно-консервативної) історіографії, представленої професійними істориками від умовно кажучи В.Липинського – С.Томашівського до Б.Крупницького й О.Оглоблина й партійною націоналістичною історіографією та історико-політичною публіцистикою, найяскравішими представниками якої були Д.Донцов і Р.Бжеський. Остання піддавалася тотальній, нищівній лайці з боку комуністичної пропаганди, тому Я.Дашкевич, враховуючи, що негативного пересічний український читач чув більше ніж позитивного, всеціло стоїть на боці тих радикальних сил, які в умовах зудару двох агресорів – Польщі й Росії на українських теренах намагалися протистояти сталінсько-фашистському тоталітаризму, мобілізувавши західноукраїнську суспільність під гаслами ОУН.

Про співставлення Я.Дашкевичем В.Липинського й Д.Донцова говоритимемо нижче, але не викликає сумнівів, що більше симпатій Ярослава Романовича по стороні ідеолога чинного націоналізму. На перший погляд це може викликати подив. Відразу пригадуються спогади О.Лотоцького [20] про М.Грушевського в добі Центральної Ради, коли всі соратники останнього по ТУПу були здивовані соціальним радикалізмом маститого вченого, заможної людини і його переходом у 1917 р. до лав есерів. Замість стати «арбітром нації» М.Грушевський став на бік однієї та й ще лівої партії. Цілком логічним напрошувався крок на очолення партії соціалістів-федералістів, партії статечних людей, вчених і інтелігенції. Вона виросла з ТУПу, яким кермував М.Грушевський. Але Грушевський хотів радикальніших змін, орієнтації на молодь і широкий загал людності – селянська Україна у більшості йшла за есерами. Така сама паралель проглядається й відносно Я.Дашкевича. Дія завжди краще від інерції й кабінетних розумувань. Націоналісти були тією силою, яка продемонструвала незнищенність прагнень нації до життя, спроможність до опору окупанту. Спрацювали родинна традиція, участь батьків у багаторічних активних діях на захист українських інтересів, власний досвід боротьби, загартування у сталінських таборах.

Я.Дашкевич абсолютно безкомпромісний у питаннях національного інтересу, у них він максимально контрастний (чорно-білий). Він не приймає напівтонів. Там, де зазіхають на права української нації, будь то політичний виступ чи праця історика, Я.Дашкевич стає різким й жорстким полемістом. Він іде в бій, не добираючи слів і не щадячи супротивника. Тут пригадується випадок, коли 1996 р. треба було захищати підручник Ф.Турченка від нападок депутатів-комуністів (у ньому вперше позитивно висвітлена була боротьба ОУН-УПА). Спеціально просив приїхати до Києва Я.Дашкевича інспектор міністерства освіти Н.Теплоухова. Українську візію Другої світової війни тоді вдалося відстояти.

Безумовно й Я.Дашкевич як звичайна людина, відчуває на своїй творчості тиск сучасних політичних обставин, недолуге керівництво Україною політиками радянського виховання. Тому іноді щодо окремих постатей змінюються акценти і оцінки. У кін.1980-х Грушевський вимагав реабілітації як політик і Дашкевич цьому максимально сприяв, але в середині 1990-х політика Л.Кучми підважила українську незалежність, і це радикалізує ставлення до великого історика з боку Я.Дашкевича. У цей час Ярослав Романович більше критикує Грушевського як політичного й державного діяча, бачучи позитив лише в його науковій діяльності, що навряд чи є слушним. Напередодні незалежності Я.Дашкевич бачить в Переяславській угоді 1654 р. союз рівноправних партнерів, у 2004 р. – апогей зради керівної верхівки національним інтересам, Ярослав Романович вважає, що за цією угодою про українську державу годі казати.

Перейдемо тепер до розгляду окремих персоналій історичної науки.

Примітки

10. Гарасимчук В.

11. Крип’якевич І.

12. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації.-Нью-Йорк-К.-Торонто, 1995.-С.86.

13. Там само. Див. також його книжки: М.Грушевський і НТШ, 1892-1930.-Мюнхен, 1970; Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934).- Б/м:»Сучасність», 1985 та ін.

14. Пеленський Я. Українська державна школа // Дорошенко Д. Огляд української історіографії.-К.,1996.-СУІІ.

15. Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Переяславська рада 1654 року.- К.,2003.-С.476;

Брехуненко В. Переяславська рада 1654 року в російській історіографії // Там само.-С.612.

16. Дашкевич Я.

17. Дашкевич Я. Михайло Грушевський: історик народницького чи державницького напряму…

18. Дашкевич Я…. (стаття про Бжеського)

19. Дашкевич Я… (там само)

20. Лотоцький О. Сторінки минулого.-Варшава,1934.-Т.3.-С.353.