М. Грушевський та І. Франко:
громадське і приватне

Ігор Гирич

На сьогодні тема взаємин М. Грушевського і І. Франка втратила ту актуальність, яку вона мала на початку 1990-х років, коли необхідно було позбуватися вузькосоціологізаторської спадщини комуністичної ідеології, яка намагалася всіляко підкреслити розбіжності між двома великими вченими, розвести обидвох по діаметрально протилежних вигаданих таборах: М. Грушевського приписати до «буржуазних націоналістів», а І. Франка – до «революціонерів-демократів». Зараз не треба переконувати нікого в абсурдності таких тверджень, що були з боку українських радянських вчених до всього іншого подиктовані й благими намірами – зберегти І. Франка в пантеоні офіційно визнаної більшовиками української культури [1]. Для цього можна було пожертвувати іншим класиком, істориком М. Грушевським. Зберігаючи тезу про спільність устремлінь обидвох велетів науки і культури, довелося б викреслювати з державно затвердженого канону й одного і другого, а це, безумовно, надзвичайно збіднювало б нашу культурну палітру. Тому навіть такий глибокий дослідник стосунків двох вчених, як М. Возняк [2], що знав про всі перипетії цих взаємин не з других рук, а особисто, змушений був підігравати комуністичній ідеологічній машині.

«На щастя» для підрадянської української інтелігенції І. Франко не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, – а отже за комуністичною термінологією став «українським буржуазним націоналістом». Звичайно, й з І. Франком не було все гаразд: адже його два сини були активними учасниками визвольних змагань. Але на цю інформацію було накладено табу, в результаті сконструйований більшовиками образ Великого Каменяра не постраждав.

За часів сталінізму партійним маніпуляторам не було потреби перейматися браком логіки у їхніх твердженнях, шукати доказової бази і т. п. Ідеологічна машина твердого тоталітаризму не дозволяла будь-яких відхилень від генеральної лінії і сумнівів у раз і назавжди визначеній трактовці подій української історії. Інша річ, коли настала хрущовська відлига і виникла потреба доведення тези про антагонізм між Франком і Грушевським. Окрім критичних оцінок Франком останніх томів «Історії України-Руси», інших письмових доказів незгоди між вченими радянське літературознавство не мало. І тут стали в нагоді складні взаємні стосунки між членами родин Грушевських і Франків, про які розлого і, очевидно, не без замовлення з боку СРСР написала у своїх спогадах донька Івана Яковича Ганна Ключко. Чисто побутові сутички й незгоди між двома сусідами у львівському підміському тоді кварталі у них витлумачувалися як світоглядні розбіжності.

У відповідь на спогади Г. Франко-Ключко [3] та Т. Франка [4], на які спиралися радянські франкознавці І. Басс, О. Білецький, О. Кисельов, О. Дей, А. Каспрук [5], з’явилися дуже докладні статті Л. Винара і В. Дорошенка в «Сучасності» [6], які можна й сьогодні розглядати як найоб’єктивніше дослідження теми взаємин І. Франка й М. Грушевського. В. Дорошенко цілком слушно розглядає обидвох як соратників, побратимів у спільній участі в розбудові української науки й культури. У цьому ж напрямі тему досліджували й ті грушевськознавці, що гуртувалися навколо журналу «Український історик». Багато про плідну співпрацю І. Франка і М. Грушевського написав голова УІТ Л. Винар і його заступник О. Домбровський [7]. Нові досліди й друковані архівні матеріали, зокрема видані Г. Бурлакою [8] листування І. Франка й М. Грушевського, не лише підтверджують висновки В. Дорошенка, але й значно розширюють джерельну базу для поглибленого студіювання зазначеної теми. Хоча паралельно продовжує існувати й інша версія стосунків між вченими, з перспективи погляду І. Франка останніх років життя [9].

Між тим низка нюансів взаємин, різниць і подібностей в оцінках політичних подій, поглядів на наше минуле лишаються ще не до кінця проясненими. За браком місця ми лише нарисово зачепимо кілька найголовніших проблем. Спробуємо також подати можливу періодизацію взаємин І. Франка і М. Грушевського, що були викликані суспільно-політичними і особистими моментами.

Перший період умовно можна датувати початком 90-х років ХІХ ст. – другою половиною 1894 року, часом, коли стало відомо про переїзд Грушевського до Львова і перші рефлексії Франка й Грушевського щодо один до одного до встановлення безпосередніх контактів і особистого знайомства. Закінчується він переїздом М. Грушевського до Львова і очоленням історично-філософічної секції та редагуванням «Записок НТШ». Тоді по кількох перших місяцях перебування в Галичині відбувається їхнє особисте знайомство.

Другий етап 1895/1897–1906/1907 рр. – час найбільшого зближення вчених і активного тісного співробітництва на ґрунті НТШ й ЛНВ, особливо з року очолення Грушевським Товариства. Це був час їхнього спільного бачення політичного й громадського розвою українського життя. Це був період найбільшого творчого злету І. Франка й надзвичайної активності як ученого й організатора наукового життя М. Грушевського. Закінчився він перенесенням львівських інституцій до Києва і першими симптомами хвороби Франка.

Третій період нами датується 1906/1907–1916 рр. Він характеризується певним охолодженням стосунків, викликаним, проте, не стільки різницею ідейних, культурних чи естетичних настанов, як передусім важкою хворобою І. Франка, неможливістю далі продуктивно працювати. В міру її загострення загострювалися й взаємини останнього з М. Грушевським. Франко поволі відходить від співпраці в НТШ й ЛНВ і взагалі активної літературної і громадської діяльності.

Примітки

1. Навіщо, скажімо, було М. Рудницькому, людині, яка застала ще пам’ять про живого історика у Львові, писати про «загребущі руки» М. Грушевського, що експлуатували І. Франка. Рудницький М. Творчі будні Івана Франка // Жовтень. – 1956. – № 6. – С. 81.

2. Возняк М. Життя і творчість Івана Франка. – К., 1955.

3. Франко-Ключко Г. Іван Франко і його родина. Спомини. – Торонто, 1956. – С. 131. Те, що у саме такій трактовці були зацікавлені відповідні органи, свідчить факт передруку цих спогадів у підрадянському журналі «Дніпро» (1956. – № 6).

4. Франко Т. Про батька. – К., 1956. – С. 124, 140.

5. Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. – К., 1956; Басс И. Иван Франко. Биография. – М., 1957. – 352 с.; Іван Франко. Збірник [спогадів] І. – Львів, 1948; Дей О. Живий Франко // Іван Франко. Збірник. – Львів, 1948: Басс І., Каспрук А. Іван Франко: Життєвий і творчий шлях. – К., 1983; Дей О. Іван Франко. – К., 1981.

6. Винар Л. Історичні праці Івана Франка // Збірник «Української літературної газети».– Мюнхен, 1957. – С. 48–63; Дорошенко В. Іван Франко і Михайло Грушевський // Сучасність. – Мюнхен. – 1962. – № 1. – С. 16–36.

7. Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 1892–1930. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1970. – 110 с.; Домбровський О. Критичні зауваги І. Франка до «Історії» М. Грушевського // Український історик. – 1970. – Ч. 1–3. – С. 122–123.

8. Бурлака Г. Добірка листів М. Грушевського з І. Франком [вступне слово, публікація, коментар] // Великий українець / Збірник. – К., Веселка, 1992. – С. 244–260;

Її ж. М. Грушевський та І. Франко [передмова, публікація листів, коментарі] // Українське літературознавство. – 1993. – Вип. 58. – С. 28–43;

Її ж. Листи до Івана Франка [передмова, публікація, коментарі] // Листування Михайла Грушевського. Серія: епістолярні джерела грушевськознавства. – Т. 1. – К.; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто. – С. 16–24, 76–102, 296–309;

Її ж. Листи Івана Франка [передмова, публікація, коментарі] // Там само. – Т. 3. – С. 11–27, 293–317, 566–579.

9. Квіт С. Іван Франко і Михайло Грушевський // Слово і час. – 1991. – № 1. – С. 61–70. Сергій Квіт в цілому, як і В. Дорошенко та Л. Винар, поборює радянський міф про одвічну ворожнечу між М. Грушевський і І. Франком. Але спростовує його він щодо раннього й середнього етапу взаємин – 1894–1906 рр. Що ж до останнього етапу відносин, він все ж вважає винним у їхньому погіршенні, передусім, М. Грушевського, його заздрісний характер, байдужість до здоров’я й зверхнє ставлення до І. Франка. Зрештою, з висновком С. Квіта можна цілком погодитися:

«Мабуть, Грушевський і Франко дуже здивувалися б, довідавшись, що нащадки назвуть їх ворогами. Вони жили і працювали для спільної ідеї, а тертя мали суть в людських стосунках» (Квіт С. Іван Франко і Михайло Грушевський… – С. 70).