Дев’ятнадцяте українське століття

Мова і правопис як політичні чинники
національно-визвольного руху

Літературна українська мова пройшла довгий шлях до опанування українського суспільного простору. Якщо рахувати від появи у 1798 р. „Енеїди” І.Котляревського, то минуло майже сто років, поки вона почала виборювати права громадянства в Галичині і лише починала тернистий шлях визнання на Великій Україні.

Коли ж казати про першу половину ХІХ ст., то можно твердити про суцільне панування в середовищі українофілів російської літературної мови. Тобто за мовною ознакою, перший і другий етапи визвольного руху за формою вислову були російськомовними. Перехід на „народну мову” в усіх сферах інтелектуального життя виявився справою дуже непростою і болісною. Одна річ художній твір, інша справа з висловом на цій мові абстрактних проблем, які вирішуються засобами публіцистики та науки. Перший український журнал харківських романтиків у другому десятиріччі ХІХ ст. виходив російською мовою. Михайло Максимович по-українські не написав жодного рядка своїх наукових писань. Цікаво, що тритомник його наукових праць, виданих у Києві у 1870-х Старою Громадою, був маніфестом українознавства, але не містив україномовних текстів. Так само і М.Костомаров не намагався робити українську науку українською мовою, більше того в кінці життя закликав українців залишатися при спільній з росіянами науковій мові, бо не вірив у можливість вироблення такої мови для українців. Фактично він підтримав тезу про українську мову як мову „для домашнього вжитку”, тобто мову етнографії і красного письменства. Тим не менше саме М.Костомарову належить перший політичний україномовний памфлет – „Книга буття українського народу” – програмна візія Кирило-Мефодіївського братства.

Сьогодні нам здається самоочевидним – поки немає серйозної літератури на українській мові, немає підстав казати про перспективи існування української спільноти в майбутті. Але все було не так однозначно навіть сто п’ятдесят років тому. Між мовою селян і мовою модерного суспільства існує колосальна прірва, яку можна подолати лише через тривале культивування літературного зразка мови, що було під силу одиницям.

Насправді не стільки Т.Шевченко, скільки П.Куліш та І.Франко стояли у колиски модерної мови. Саме їхній праці ми завдячуємо збагаченню української лексики новими словами для позначення низки незнаних раніше понять. Великодержавники і чорносотенці постійно звинувачували українців у „кованих” фразах, у штучному творенні невідомої простим українцям-селянам мови. В цих блюзнірських заувагах була своя слушність. Для відокремлення від російської мови необхідно було розшукувати відмінні варіанти звучання слів в мовах польській, староукраїнській, латинській, церковно-слов’янській. Мовне збагачення відбувалася через переклади іншомовної класики. Найбільше цими перекладами займався саме П.Куліш. І цікавий він нам не стільки запровадженням кулішивки, яка насправді було утвором кількох генерацій практикуючих мовознавців, скільки збагаченням мови неіснуючими у народній говірці вдалими словами.

Будучи блискучим знавцем мови, П.Куліш попри те майже не вживав її у приватному листуванні в межах Російської імперії. Вина в тому не всюдисущих жандармів, приватне листування – це приватна справа; причина – у відсутності спонуки до такого спілкування з боку самих наддніпрянських українців. Навіть з дружиною, письменицею Ганною Барвінок (як зрештою і з М.Костомаровим, В.Білозерським та ін.), Пантелеймон Олександрович листувався російською мовою. У ментальному укладі українофіла середини 19 століття мова приватного спілкування і художнього твору могли розходитися. Чому? Може йдеться про незакінчений процес виділення української інтелігенції з лона інтелігенції всеросійської? І для П.Куліша, як і для Пилипа Орлика (людини межі 17-18 ст.) не мова ще визначала національність. Відомо ж бо, що свій „Діаріуш” П.Орлик вів польською мовою, а з митрополитом Стефаном Яворським листувався російською.

Та навіть феномен Т.Шевченка тут нам може бути в нагоді. Він також зберігав мовну утраквістичність, дозволяючи собі свій щоденник і листування провадити російською мовою, попри заклики до деяків адресатів писати до себе українською.

Українізаторами приватних стосунків були західні українці, які стояли на народовському становищі. З ними П.Куліш листувався лише по-українські. Отже мовний мотив ставав принциповим при соборницькому вирішення української справи. Так само на українську переходили у своїх листах до О.Барвінського або до І.Франка і М.Павлика В.Антонович і М.Драгоманов.

Непринциповість мовного питання було характерною і для старогромадівців. Між собою російською мовою листувалися В.Антонович і Ф.Вовк. При чому питання цензурності за цим вибором не стояли, бо писали вони один до одного не лише через державний кордон Росії, але й перебуваючи у демократичній Європі.

Зрушення відбулося лише у 1890-х роках. Уже Леся Українка з усією ріднею, у тому числі і М.Драгомановим, листувалася українською. Михайло Грушевський же навпаки, з батьком і матір’ю листувався російською, а брата і сестру українізував. За допомогою листів він Олександра Сергійовича привчав до літературної української мови, виправляв русизми і невдалі вирази. З українцями намагався листуватися українською, але доводилося йому робити і виключення з правил. Так, з кадетом Миколою Василенком він спочатку листувався російською, після 1905 ж року перейшли у листуванні на українську. Взагалі мова листування безпомилково свідчила, до якого табору відносився той чи інший діяч. Діячі нового політичного періоду визвольного руху вже принципово визнавали за українською мовою право громадянства для усіх сфер інтелектуального життя. Вісімнадцятирічний С.Єфремов веде свого першого юнацького щоденника українською мовою. У ньому він з прикрим здивуванням відзначав, як великий драматург М.Кропивницький на репетиціях спілкувався з акторами російською, нехтуючи мовою як ключовим виховним чинником.

Цікавим є і такий факт: наддніпрянці писали російським адресатам виключно майже по-російські. Хіба що такі українофіли серед росіян, як філолог Федір Корш листувався з М.Грушевським по-українські. Інший доброзичливий для українців академік Олексій Шахматов таких речей собі не дозволяв. А от галичани з росіянами, як піддані іншої держави, листувалися українською. Тобто вони не мали глибоко вкоріненої ментальної запопадливості підросійських українців. Так, приміром редактору знаменитого збірника зі слов’янознавства В.Ламанському, де вийшла визначальна стаття про схему української історіографії М.Грушевського, львівський професор писав листи російською, а інший автор С.Томашівський – українською мовами. Натомість галицькі українці радо переходили на польську у спілкуванні з галицькими поляками.

Що мова, то „не просто звуки”, а визначальний момент самоідентифікації особистості найкраще розуміли науковці. В листуванні з М.Грушевським, як людиною, що перейшла російську школу, академік-філолог Ватрослав Ягіч спочатку писав по-російські; одначе запитав, якою з ним волів би листуватися голова НТШ. М.Грушевський обрав за мову листування німецьку, якою володів не дуже справно. Але цим він хотів продемонструвати видатному слов’янознавцю, що позиція Ягіча у справі української мови ллє воду на млин російських централістів і чорносотенців.

Мова творів наддніпрянських вчених була також переважно російською. До кінця 1880-х років про іншу можливість не йшлося. Першою україномовною публіцистичною ластівкою другої половини 1870-х став неперіодичний альманах „Громада” М.Драгоманова. Спроби публіцистики і науки друкувалися з кінця 1860-х років в галицькому журналі „Правда” (1867-1896). Велику справу для поширення наукових здобутків в національній мові зробила „Руська історична бібліотека” (1886) О.Барвінського, переклади для котрої здійснювали діячі Старої Громади під керуванням В.Антоновича. Перекладалися ж передусім праці істориків школи В.Антоновича. Сам же Володимир Боніфатійович за все своє життя не надрукував жодної своєї наукової праці українською, коли не рахувати його усний курс лекцій „Бесіди про часи козацькі”, законспектований слухачами і виданий за кордоном в Чернівцях.

Перехід на українську мову нуки розпочався лише з переформатування „Записок НТШ” у 1892 р. та переїздом до Львова М.Грушевського. Тоді і почала складатися українська наукова термінологія. Але сподівання М.Грушевського на активну співпрацю його покоління наддніпрянців на спільному науковому форумі не справдилася. Крім О.Кониського, який надрукував в НТШ свою книгу про життя і дільність Т.Шевченка, старше покоління майже не підтримало НТШ своїми працями. М.Грушевському довелося шукати співробітників серед нової генерації ідейних українців. З ним активну співпрацю розгорнули О.Лотоцький, С.Єфремов, В.Доманицький та ін. Відомий історик польсько-литовської доби Орест Левицький почав писати українською праці для М.Грушевського лише після заснування аналогу НТШ у Києві – Українського наукового товариства. Тоді ж почав писати по-українськи і відомий історик права Микола Василенко.

Український правопис також свідчив про політичні уподобання їхніх творців. За усіма варіантами українського правопису проглядали не стільки філологічні, скількі світоглядно-політичні міркування.

Ярижкою писали усі перші українці Кирило-Мефодіївських часів, включно з Т.Шевченком. Вони намагалися послуговуватися тоді існуючим російським літературним правописом для фонетичної передачі української мови. Ярижка після Емського указу була вже підневільно-колоніальноим правописом, і ті хто його дотримувався принципово визнавав підрядний статус Наддніпрянської України в межах Російської імперії. Максимовичівка або етимологічний правопис в Галичині виходив з ідеологічних засад збереження двох фонетичних систем російської і української мов, які на письмі поєднував єдиний правопис, в якому букви різночитань (у росіян –о-, в українців –і- і т.п.) на письмі позначалися спеціальними значками-дашками. Цей правопис відповідав ідейній позиції москвофілів, які визнавали свою культурну підпорядкованість Російській державі та російському народові. Основою основ москвофіли-етимологісти визнавали церковно-слов’янську мову, від якої і в новому правописі не бажали відмовлятися як від сявщеної мови східного слов’янства.

Натомість українці самостійницького спрямування відразу почали творити власну правописну систему, запроваджуючи для фонем, які не мали відповідних графічних знаків, відмінні від російських українські літери з письмової староукраїнської мови ХУІІ-ХУІІІ ст. Так були П.Кулішем впроваджена десятиричне –і-, -є-, та відкинута широка –ы-, П.Чубинським введена –ї-.

Перемога народовецького напряму в галицькому суспільному життя покликало до життя фонетичний правопис, т.зв. желехівку. Відома правописна війна, про яку писав І.Франко, була не якоюсь філологічною забавкою, а політичним вибором майбутнього. Обрання фонетичного правопису як основного у підавстрійській Україні свідчило про вибір шляху на політично-культурну окремішність українців. Не випадково фонетичний правопис у Російський імперії попав під сувору заборону. І сумнозвісний Емський указ 1876 р. не забороняв красне письменство, а передусім окремішній український правопис і наукові та публіцистичні твори, писані відмінним від російського правописом. Охоронці «русского единства» слушно висновували: два правописи – дві нації. Політичну складову правописної проблеми російські жандарми розуміли іноді навіть краще за тих людей, які цим правописом користувалися.

Ставлення українських культурних діячів до правопису (писати «ярижкою» чи «кулішівкою») є лакмусовим папірцем їхніх політичних орієнтацій. Якщо людину влаштовує цілком «ярижка» – його політична програма обмежуєтья чистим культурництвом, коли діяч принципово стоїть на засадах фонетичного правопису, і лише через царські нагінки змушений писати російськими літерами,- він належав до політичного українства.

Українські провідники національно-культурного руху ставилися до правописних питань по-різному. М.Грушевський впроваджуючи «желехівку», як офіційний правопис ентешівських видань, згодом розглядав уже сам цей науковий правопис, як загальнодержавний, і відстоював його перед А.Кримським й у середині 1920-х як підставовий всеукраїнський правопис. Недаремно крилатою стала чекістське визначення характеру М.Грушевського: «переконань як і правопису, не міняє» Натомість Іван Франко, писав різними правописними системами. В ранні роки писав етимологічним правописом і ярижкою, з М.Драгомановим листувався «драгоманівкою», останні роки життя писав желехівкою.

Традиції політичного мислення. Чи лише демократизм альфа і омега суспільного ідеалу українця?

Сучасна політична практика та історична дидактика стверджує існування лише демократичної традиції в українській суспільній думці. Нація, що втратила майже повністю землеробську власницьку дідичну верству ніби і не могла продукувати інших футуристичних соціальних проектів, окрім соціалістичних. В основному це вірне твердження. Проте має воно і чимало виключень, на які недостатньо звертається уваги дослідниками.

В демократичному суспільному русі протягом усього часу його існування у Нову добу історії існувала відчутна консервативна течія. Продовжував традиції старшинської ідеології «Історії Русів» Пантелеймон Куліш. Його журнал «Основа» обслуговував ідейні потреби передусім дідичів Лівобережної України, нащадків старшини часів Гетьманщини. Його випади проти козацького руїнництва ХУІІ-ХУІІІ ст., його конфронтація з діячами Старої Громади були спробою витворити ідею українсько-польської шляхецької спільноти, ідею культрегерської місії верстви землевласників і протиставити її ідеї відвічного народноправства та українського демократизму, яку сповідували В.Антонович та його однодумці. П.Куліш сподівався зацікавити майновиту верству колишньої Гетьманщини до підтримкм ідеї національного відродження. Подібну спробу він намагався втілити у життя в Галичині, але й там народовці вже спиралися на широкий демократичний загал і не потребували підтримки з боку сполонізованої шляхти колишнього Руського воєводства.

Ідеї П.Куліша знайшли часткову підтримку серед консервативної частини нащадків козацької еліти. Але по суті активнішими спробами проявити себе відзначилися лише кілька родин: Тарновські, Галагани і Скоропадські. В історії громадського життя ХІХ ст. золотими літерами вписані імена власне трьох суспільних діячів: Григорія Галагана – учасника звільнення селян від кріпацької залежності, мецената Південно-Західного географічного товариства та Колегії Павла Галагана в Києві – приватної елітарної середньої школи на Наддніпрянщині; Василя Тарнавського молодшого – творця першого приватного національного музею та Катерини Скоропадської-Милорадович – головної спонсорки першої Академії наук України – Наукового товариства ім.Т.Шевченка.

Саме такі діячі як П.Куліш і власники Сокиринецьких, Качанівських та Тростянецьких маєтків підживлювали ідеї українського монархізму, який у 1918 р. покликав до життя гетьманат Павла Скоропадського та його Українську Державу.

Ідеї конституційної монархії у вигляді спадкового гетьманства були близькими для більшість поміркованих діячів українського руху. У кожному поміркованого правому демократі уживався і тактичний монархист. Більше того, коли демократ-соціаліст наріжним каменем своєї діяльності покладав будування національної державності в Україні, він цілком згоджувався з тактичних міркувань на український різновид монархізму. Байдуже, чи то форма російського чи європейського балкансько-австрійського типу монархизму.

Не були лівими демократами і провідники Старої Громади та галицькі народовці. Не випадково останні добилися сенаторських повноважень при австрійському парламенті та імператорі Франці-Йосифі. О.Барвінський, Ю.Романчук, М.Василько і К.Левицький готові були підтримати ідею обрання на український престол представника династії Габсбургів. Сама ідея української автономної області в складі Австрії чи Німеччині у часі канцлерування О.Бісмарка так само мислилася у монархічній формі – Українського королівства.

Та навіть українські соціал-демократи, що стали на позиціях реформування радикальної марксової доктрини, в умовах конституційної Австро-Угорщини поробилися монархістами і прихильно дивилися на проукраїнські загравання спадкоємця престолу ергерцога Фердинанда. Коли вставала дилема – або ортодоксальний марксизм або національна програма – українські есдеки, обираючи друге, ставали тактичними монархістами. Таку метаморфозу відбули визначні колишні члени РУП як Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Дмитро Донцов, Володимир Степанківський, есер Микола Залізняк та ін.

Саме ці люди склали для В.Липинського перший прообраз майбутнього СВУ – політичну групу Вільна Україна, яка розглядала в засаді можливість будівництва незалежної України як монархії. «Союз визволення України» фактично визнавав на першому етапі боротьби на українську незалежність зверхність австрійського монарха.

Українські соціалісти-федерелісти, як центристська партія, найбільше визначалася своїм консерватизмом, тому постання гетьманської держави в цілому не викликало великого негативу. Соціалісти-федералісти не сприймали орієнтацію більшості оточення П.Скоропадського на Росію. Коли ж в кінці літа 1918 р. заповідалося на проукраїнський урядовий курс, частина есефів підтримала гетьмана, увійшовши до Ради міністрів і зайнявши низку урядових посад. Д.Дорошенко, В.Леонтович і О.Лотоцький стали міністрами, Д.Донцов працював у пресовій службі, П.Стебницький і С.Шелухін увійшли до судового Сенату. Кадет М.Василенко почав співпрацювати з гетьманом від перших днів перевороту. Підтримали український монархізм і Українська демократична хліборобська партія, до якої увійшли перші активні самостійники з Лубенщини брати Шемети, М.Міхновський та В.Липинський.

Позитивно до гетьмана поставилися й галицькі політичні діячі та науковці. Серед останніх були навіть учні М.Грушевського І.Крип’якевич і С.Томашівський. Галичани мали й свого претендента на український престол – Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), полковника Українських січових стрільців.

Міжвоєнний гетьманський рух свідчить про досить значні монархічні симпатії серед української людності, і не лише на теренах колишної Гетьманщини, а й на тих землях, які не знали ніколи гетьманського правління: на Волині, в Галичині, Канаді і США. Монархістом у 1920-х був і Є.Чикаленко.

Принцип розподілу культурної спадщини ХІХ ст. між сучасними Україною і Росією

Які інтелектуальні надбання мають належати українській культурі? Де має проходити лінія розмежування між культурою України та Росії? Чи є розподіл культурної спадщини ХІХ ст. принциповою справою?

Сьогодні, як колись сто п’ятдесять років тому, коли велася інтелектуальна боротьба за києворуську князівську спадщину, не менш актуальним є визначення, що є українським в інтелектуальному надбанні 19 століття. Якщо ми стоїмо за спільну спадщину, то прийдемо до твердження, що модерна українська культура творилася на порожньому місці, не мала духовного підживлення в культурі переходової доби між староукраїнською культурою і культурою Новітньої України на зламі 19-20 ст.

Маркерами національного визначення ніяк не може вважатися мова написаних творів. Більшість ідейних здобутків українців 19 ст. було написано російською і польською мовою. Такі класики українознавства як М.Максимович і В.Антонович жодної своєї наукової праці не написали українською мовою. Українською не писав і один з найвидатніших філософів Російської імперії Памфіл Юркевич. Тим не менше це не завадило видатному історикові філософії Дмитру Чижевському включити (цілком слушно) П.Юркевича до представників саме української філософської думки. Володимир Лесевич – видатний філософ-позитивіст з Полтавщини, більшість життя провів у російській столиці і також писав свої твори російською. Але під кінець життя ідентифікував себе з українцями, пожертвувавши свою цінну бібліотеку на Наукове товариство ім.Т.Шевченка.

За основу національного розподілу культур має служити духовна сутність твору, а не його мовно-літературна форма. Подвійна лояльність, а частково й ідентичність, призводить до того, що одного і того ж культурного, наукового й громадського діяча доводиться зараховувати до двох, принаймні, культур: української і російської, або української і польської. Для реалій ХІХ ст. такий факт є річчю цілком нормальною. Проблема лиш у тому полягає, що пантеон імперських культур є набагато більше збагаченим проявами українського генія, ніж власне український національний.

Прикладом класика російської літератури є поет Василь Капніст, який одночасно, як представник козацької старшини був визначним українським дічем, здійснивши подорож до Прусії, щоб заручитися підтримкою пруського короля у можливому конфлікти українців з Росією. Ця постать перебуває у обидвох культурних пантеонах, але в різних іпостасях. Громадську складову діяльність В.Капніста залишають без уваги росіяни, а ми поза рамками залишаєму його літературно-мистецьку творчість. Хоч відомі думки Я.Дашкевича і О.Оглоблина, що у відомій оді про рабство В.Капністеві йшлося не про волю кріпаків, а про свободу передусім України від Росії. Отже чи повинні ми залишати без уваги твори російськомовних письменників, що мали українські переконання?

Феномен М.Гоголя і Б.Залеського – класиків російської і польської літератур, а водночас і виразно українофільських письмеників, достатньо добре простудійований у не одній науковій і популярній публікації. Варто не зупиняючись на деталях підкреслити, що у своїх «Вечорах на хуторі близ Диканьки» Микола Гоголь, попри мову твору, є виразно українським письмеником. А його українські повісті і передусім «Тарас Бульба» стали одним з найпопулярніших джерел натхнення для діячів національного відродження другої половини ХІХ ст. У листах до Михайла Максимовича М.Гоголь демонструє себе як український патріот, що протиставляє себе росіянам. Водночас з російськими суспільними діячами він підкреслює двоїстість своєї національної самоідентифікації.

Маючи на увазі цю «двоєдушність» десятків тисяч гоголів «доби бездержавності», ми маємо цих людей зараховувати до українців ХІХ ст., хоч формально вони за свідомістю не відповідали критеріям українства кінця ХІХ – початку ХХ ст. Для України початкової доби національного відродження такий стан ментальності культурних діячів є річчю цілком нормальною і панівною.

Мислення категоріями державної нації, що характерним є для наших сусідів, не підходить українцям. Бо вищезгаданий підхід надзвичайно збіднює українську культуру, попри значний внесок етнічних українців у польську і російську державні культури. В сфері мистецтва такі втрати для нас особливо відчутні. Сьогодні в Російському музеї образотворчого мистецтва у Києві як російські малярі представлені такі визначні українські художники як Д.Левицький, В.Тропінін, В.Боровиковський, І.Рєпін, С.Маковський та багато ін. Цікаво, що того ж таки В.Боровиковського як автора іконописних іконостасних робіт Національний художній музей виставляє вже як українське мистецтво.

Критерієм для зарахування в українці не може являтися і географія проживання. Перебування людини все життя на український землі ще не свідчить про її українську належність. Приміром, історик Володимир Іконников народився і все життя прожив в Києві, але ніколи не ідентифікував себе з українцями, вважаючи себе політичним росіянином. Речники централістичної думки публіцисти Дмитро Піхно, Василь і Віталій Шульгини, Анатолій Савенко були українцями за походженням або від місця народження, але називати їх українцями у політичному сенсі ми не маємо підстав. Натомість Григорій Ченстоховський, що прожив більшість життя в Петербурзі (служив у департаменті герольдії), був українцем і за почуваннями і за своїми громадськими діями. Саме він, узявши відпустку, займався упорядкуванням могили Т.Шевченка під Каневом і був активним творцем міфу Шевченкової могили. За це його як «хлопомана» було спроваджено примусово до Петербургу.

Більшість вчених київського університету, політехнічного інституту та духовної академії все ж ідентифікувала себе з російською культурою і так само ідентифікували себе з «русскими». Сьогодні ж у підручниках історії один факт викладання в університетах, що сьогодні знаходяться на території України, є достатнім фактом для зарахування вченого до української науки, що не є правильним. Варто не змішувати понять походження і свідомого вибору, хоча провести таку демаркаційну лінію між російським і українським є дуже складно, а подекуди й неможливо, бо людина у своїх національних прив’язаннях не перебуває у стабільності, на неї тиснуть і її міняють обставини суспільного життя. Приміром, під час своїх викладів на юридичному факультеті О.Ейхельман не виявляв українських симпатій, але попавши на еміграцію і ставши професором Українського вільного університету, він зайнявся дослідження державного українського права і змінив свою національну самоідентифікацію.

Тому, на наш погляд, варто говорити про українську культуру у вузькому смислі цього поняття, яке передбачає національний свідомий вибір діяча науки і культури, і у широкому – коли йдеться про часи від Х і до ХІХ ст., коли національна належність більше визначалася етнічним походженням митця або літератора. У першому випадку можна говорити про російських культурних діячів в Україні. Серед яких приміром були такі відомі історики церкви як Федір Титов і Сергій Голубєв, і разом з тим українських вчених російського походження, як скажімо літературознавець, історик культури і музейник Микола Петров або історик Олександра Єфименко. Так само є всі підстави вважати українським письменником М.Гоголя, який рівночасно для росіян залишається класиком російської літератури. Але відносно М.Булгакова такий підхід ми не зможемо застосувати. Михайло Афанасійович – російський письменник, життям пов’язаний з Україною, і не більше. Подвійною культурною належністю відзначається велике число діячів культури, приміром малярка з Полтавщини Марія Башкірцева або художнік-футуріст і поет Д.Бурлюк.

Відносно діячів польсько-українського покордоння, то нам варто засвоювати спадщину української школи у польському письменстві романтичного періоду: Т.Падури, Ю.Словацького, М.Чайковський та ін. Відносно поляків в Україні існує подібна до російсько-українських взаємин градація. Якщо історики О.Яблоновський, А.Ролле, Е.Руліковський і такі ж діячі – це поляки в Україні, то П.Свінцицького, О.Юркевича та інших польських за походженням діячів, що включилися в український рух, треба вважати польськими українцями або українцями в політичному значення цього поняття. Не менш важливим є включення до української культурної спадщини творчою і культурно-громадської діяльності консервативної частини великих землевласників в Галичині, які походили з русько-української шляхти давнього Руського воєводства. Саме ці шляхтичі були ідейними натхненниками польсько-українського порозуміння, відомого в історії під назвої політики «нової ери». Сапіги, Федоровичи, Дідушицькі при певних сприятливих обставинах могли встати у кінці ХІХ ст. на чолі українського руху галицької України. Проте з одного боку над ними тяжіли традиції польського культурного середовища, по-друге демократична частина українського руху не сприймала їх за своїх, трактуючи як поляків. Відомий вислів одного з уніатських митрополитів, що серед українців ніколи не було своєї шляхти. Але В.Федорович та його діти брали й у суто українському русі активну участь, підтримуючи і працюючи у львівській «Просвіті», працюючи на ниві української літератури.

Історіографія – виразниця суспільно-політичних устремлінь національної еліти

Традиційний погляд на українську історіографію ХІХ століття зводиться до констатування її класичного позитивізму та сумлінного вишукування джерел. Говорячи про історичні школи ХІХ ст. в Україні, як правило називають два напрями: істориків-романтиків М.Максимовича, М.Костомарова і П.Куліша та київської документалістичної школи В.Антоновича. Концептуалістично ці історикі представлялися епігонами історіознавчих концепцій представників європейських шкіл істориків і філософів. Коли перших трьох українських істориків пов’язують із Й.Гердером, Ф.Шеллінгом, П.Шафариком і В.Ганкою, то В.Антоновича і його учнів співвідносять з німецькою школою істориків-позитивістів Л. фон Ранке та французьким філософом Огюстом Контом. З останнього випливає, що історики-позитивісти українофільського етапу, пишучи праці, лише відштовхувалися від наявного джерельного матеріалу, не вносили власного розуміння історичного процесу. Насправді це не зовсім так.

Українські історики відразу дивилися на історичне джерело, як на підтвердження існування українського етносу в минулому для скріплення історіософських підстав для будівництва національної культури на сучасному етапі. Одна і та сама подія могла розглядатися істориком під протилежними векторами. Приміром акт Переяславської Ради 1654 р. міг трактуватися як закономірний процес (віковічне прагнення) влиття України у тіло Московської держави (точка зору більшості російських істориків) або як тактичний крок, який на певний термін дозволяв розраховувати на військову допомогу України з боку Московії (українське бачення проблеми).

Не випадково польські публіцисти (наприклад Зенон Фіш) звинувачували видання Київської археографічної комісії у тенденційності, бо археографи, нібито, вибирали серед документів лише негативні моменти з історії польсько-українських взаємин в минулому.

Історики середини – другої половини ХІХ ст., виходячи з своїх суспільствознавчих уявлень про сутність української проблеми доби «весни народів», екстраполювали ці свої погляди на минуле України, знаходили у минулому аналогії і паралелі з українським буттям другої половини ХІХ століття.

В Україні другої половини ХІХ ст. речником національного відродження виступала не землевласницька чи продукуюча верстви, як у поляків чи чехів, а академічна інтелігенція, предствлена передусім істориками – викладачами університетів або публіцистами. Ідеологами українського руху на усіх етапах його розвитку були головним чином історики: Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Іванишев, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський. Для них історична наука була джерелом конструювання минулого українського народу, засобом для демонстрації сусіднім націям існування у минулого повноправної нації, яка лише через утиски держав сусідніх панівних націй не змогли витворити свою окремішню державу.

Українські історики, пишучи свої праці, витворювали метрику своєму народові. А тому і не були абсолютно „об’єктивними” з точки зору російської або польської державницької історіографії. Їх цікавила не сама подія, а різниці в побутовій культурі, в юридичних та церквоних відносинах, в політичній та економічній площинах національного життя, яке дозволяла вибудувати межу, за якою кінчалася історія Росії або Польщі і починалася власне українська історія. Творячи національну герметичність у сфері суспільствознавчої теорії, вони тим самим давали підставу для вибудовування окремішності для політичної практики сучасної їм української спільноти.

Кожний історик на своєму етапі вирішував поставлені на порядок денний суспільством конкретні теоретичні завдання. Приміром, М.Максимович впровадив у суспільне думання принцип києвоцентризму. На противагу Москві він впровадив ідею споглядання на минуле не очима мешканця Кремлівського пагорбу, а фігурально кажучи, автохтонного насельника Андріївських круч, вводячи таким чином паралелізм у сприйнятті минулого. Не все, що з точки росіянина є правдою в історії, може бути й українська точка зору. М.Максимович києворуський період вписав в українську історію. Його справу продовжив М.Костомаров, який обстояв тезу про існування двох „русских” народностей, української і російської, протягом тисячолітньої історії. М.Іванишев дослідами про копні суди намагався показати, що українці мали своє відмінне від сусідів українське середньовічне право. П.Куліш, досліджуючи народну поезію, розвивав думку про існування ментальних відмінностей між українцями і росіянами. В.Антонович приєднав до української історії литовсько-польську добу, витворив громадівську теорію. М.Драгоманов писав про „пропащий час” під московським пануванням для України піісля 1654 р. І нарешті М.Грушевський дав синтетичну історію усієї української історії від найдавніших часів до національного відродження ХІХ століття, своєю „Історією України-Руси”, „Ілюстрованою історією України” та „Очерком истории украинского народа”. В.Липинський подивився на минуле полонізованої правобережної шляхти ХУІ-ХУІІІ ст. як явища української історії, чим долучив до неї консервативний елітарний контекст.

Історія стала мобілізаційним чинником для активістів-практиків українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Саме так на це дивилися на свої завдання й самі автори-історики. Під таким кутом зору „Історія України-Руси” М.Грушевського у рівній міри є науковим і політичним трактатом.

Для сучасної української історіографії традиційна націонал-демократична історіографія є занадто етноцентрична. Вона намагається розсунути затісні рамки вузькоукраїнського інтересу на ширшу перспективу. Приміром, подивитися на те ж магнатське панство – нашадків українських князів, як на явище українськї історії. Бо ж і Ярема Вишневецький і Збаразькі з Корецькими (не говоримо про А.Киселя) були в ширшому сенсі теж частиною нашого історичного процесу. Проте це зовсім не заперечує здобуток т.зв. народницької історіографії. Вона через В.Липинського і державницьку історіолграфію тепер продовжується в сучасній українській історичній науці.

Замість висновків

У статті не ставилося за мету зачепити усі знакові і дражливі проблеми ХІХ століття. Багато проблем опинилися за межами оповіді. Не прослідкований були, приміром, суспільствознавчий внесок творів М.Драгоманова, П.Куліша, М.Костомарова, О.Барвінського, І.Франка, Б.Грінченка. Не сказано було про змістове наповнення понять „народницька” та „державницька” школи історіософської думки. Не заторкнуто було плюси і мінуси полеміки національно-демократичного напряму з польськими політичними колами й російськими централістами, а також місцевими москвофілами. На окремі глави заслуговувало „Братство Тарасівців”, видавничий гурток „Вік” тощо.

Головним нашим завданням було показати значущість ХІХ століття для українського питання. Воно не було, як писав у свій час Д.Донцов, і як сприймають деякі нинішні радикальні політичні кола, новим пропащим часом. Навпаки позаминулий вік заклав у неприхильних умовах політичного життя ті концептуальні засади функціонування української спільноти, які вже в кінці ХХ ст. дали можливість здобути Україні своє місце серед інших народів світу.