Українська преса на Наддніпрянщині перед революцією 1917 р. й національна свідомість
Ігор Гирич
Чому українці збройно програли у визвольних змаганнях 1917-1921 роках? Існує низка причин. Головною називаємо слабке поширення національної свідомості серед широкого загалу суспільства. А показником її можна вважати кількісні характеристики передплатників національної преси.
Фіни здобули незалежність. І це не виглядає випадковістю, коли взяти до уваги, що вже на 1898 рік лише в Гельсінкі виходило, за підрахунками О.Бочковського («Фінляндія та фінляндське питання», 1916) 83 періодичних видання. А загалом у Фінляндії було 168 часописів. Тобто одно видавництво припадало на 13 тисяч мешканців. На межі ХІХ-ХХ ст.. фіни мали 20 щоденних газет, 21 газета виходила тричі на тиждень, 32 – двічі на тиждень, стільки ж було тижневиків. Столичні газети мали наклад 12, провінційні – 7-8 тисяч примірників.
На Наддніпрянщини перша щоденна газета з’явилася лише 1906 року, і мала вона від 2-х до 3-х тисяч передплатників. А підросійських українців було у десять більше, ніж фінів. Може правий був В’ячеслав Липинський, кажучи у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів», що насправді 30 млн наддніпрянців – фікція і ми маємо числити українців, якраз за тими 2-3-ма тисячами передплатників «Ради». У 1905-1914 роках в Україні виходило лише 40 україномовних періодичних видання. З них лише до десятка видавалося рік або більше. А більшість були рептильками, які мали по кілька номерів, а відразу счезали.
Причиною закриття був банальний брак передплатників. Так, влада тиснула на українських передплатників, ставила їх на олівець жандарма, попереджала про можливі поліційні утиски. Але подібні проблеми мали й фіни, поляки, прибалтійські та кавказькі народи. Але ті все ж розуміли необхідність підтримувати національну пресу, бо поки вона існує є підстави казати про існування їхніх націй.
Тиражі українських видань були напрочуд малими. Дивовижно, але такий журнал як «Киевская старина», який сьогодні читається з великим інтересом, котрий справедливо називають енциклопедією українського життя і де друкувалися не лише історичні дослідження і документи, але й усі класики української літератури, за спогадами С.Єфремова мав у 1901 році наклад лише 300 примірників. На момент закриття, завдяки збільшенню рубрики публіцистики та красного письменства, він виріс у передплаті до 700 примірників. Такі цифри мали приблизно усі українські журнали.
У «Нової громади» у 1906 р. було тих таки 400 передплатників. Журнал для російськомовних українців «Украинская жизнь», яку у Москві редагували Симон Петлюра та Олександр Саліковський, попри доступну для більшості української інтелігенції російську мову, мав лише 800 передплатників і перебував усі роки свого існування на межі банкрутства. Тої української інтелігенції було так мало, що утримувати такій цікавий орган як «Украинская жизнь» вона була не спроможна. А російській публіці, для якої вона була створена, українське питання було зовсім байдуже, й вона цілковито ігнорувала цей один з найцікавіших передреволюційних українських журналів.
«Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) мав дещо кращі показники, бо вважався всеукраїнським (підросійським і під австрійським) виданням. У київський період свого існування він мав близько півтори тисячі «пренумератів», але за рахунок передплатників галичан. Наддніпрянців знову ж таки було близько 700 передплатників.
База передплатників була такою вузькою, що кілька видань не могли проіснувати поруч, бо їх передплачували тіж самі люди. І коли М.Грушевський переніс до Києва ЛНВ, то мусили припинити своє існування і «Нова Громада» і «Киевская старина». Усі ці журнали були дотаційними, і якби не кошти Василя Федоровича Симиренка, то й «Киевская старина» мусила закритися ще в 1880-х роках. Щороку останньому доводилося докладати в бюджет видання до 15 тисяч рублів на покриття видатків, не забезпечених передплатою.
З падінням після Першої російської революції Емського указу 1876 р. на заборону українського слова функцію альтруїстичного офіродавця на українську щоденну пресу перебрав від В.Симиренка Євген Чикаленко. Спершу перспектива до жовтневого маніфесту 1905 р. Миколи ІІ про конституцію в Росії малювалася райдужною. Діячі українського руху вірили, що усі проблеми суспільні гніздяться в репресивній політиці царату. І як ця політика паде, то українці відразу кинуться передплачувати довгоочікувану українську пресу. І вже відразу новопостала «Громадська думка» буде мати 100 тисяч передплатників і встане на власні ноги. Але реалії виявилися дуже протверезуючими. В першу половину 1906 року першу українську щоденну газету передплачувало 4093 душі, але на друге півріччя залишилося лише 1509 «пренумератів». Більшість передплатило «Громадську думку» тільки на 1-3 місяці і лише 500 «відчайдухів» оформили передплату на весь рік.
Є.Чикаленко потрапив у патову ситуацію. Він був ініціатором видання. Яке не мало жодних шансів вижити за гроші українського суспільства. Газета давала страшні дефіцити увесь час свого існування і під першою назвою і під другою, коли виходила у 1906-1914 роках вже як «Рада». Бюджет газети складав близько 30 тис рублів на рік. Передплата давала третину суми, а 20 тисяч дефіциту хтось мав покривати з власної кишені. І ніби не так багато і вимагалося для цього – мати стабільних 3-5 тисяч передплатників на рік. Але такої мізерної кількості передплатників не знаходилося на 30 мільйонну націю від Збруча до Малинового клину на Далекому Сході.
Наддністрянщина в рахунок не йшла. Там була своя щоденна газета «Діло», яка виходила від 1880-го року і свої три тисячі передплатників мала. Газету утримувало західноукраїнське суспільство, хоч це йому коштувало досить недешево. Є.Чикаленко писав у своєму щоденнику, що «Діло» – найдорожча у світі газета, бо передплата складає 18 гульденів. Передплата «Рада» була 6 рублів, а збільшенню передплати заважало переконання, що газету і так передплачують бідні селяни, а отже збільшувати її ніяк не можна. Не допомогло безпрецедентні преміальні для передплатників – безкоштовне одержання книги Миколи Аркаса «Історія України», яка сама по собі коштувала, в дешевому виконанні, півтора рублі. Тобто чверть вартості усієї передплати на «Раду».
В пізніші роки такими преміальними став петербурзьке видання «Кобзаря» Т.Шевченка. Але на зріст передплати впливу ці акції майже не мали. Є.Чикаленко звертався до галицьких керівників українського руху, щоб організувати передплату на «Раду» через читальні західноукраїнських «Просвіт». Є.Олесницький сподівався на підтримку і збільшення передплати з Галичини на 500 шт., але переплатило в Галичині її лише 70 нових чоловік та організацій. Є.Чикаленко скрушно констатував, що галицьке «Діло» не передплатило б навіть стільки б наддніпрянців.
Між тим такі ж селяни передплачували «Діло» і в Галичині, але вони були до цього спонукані пропагандою місцевих греко-католицьких пан-отців і «Просвіт». Вони мали зразок перед очима в образі польської преси, яку утримувало польське суспільство. Може тому й успіхи наших західніх братів в Українській революції були куди більшими. ЗУНР постала на місцях в один момент проголошення Листопадового зриву, воно створило УГА, січове стрілецтво воювали з перших днів світової війні, як українська збройна формація. Місто і село демонструвало зразки самоорганізації, більшовицький радикалізм не пудрів мізки простому селянинові. Галичина не знала анархії та отаманії, міста не стали переважними осередками неукраїнської ідеї, як це сталося в підросійській Україні. Власна національна преса привчила українця-галичанина до громадянського життя, до самоорганізації, до розуміння суспільної цінності національного чинника.
Але Євген Харлампійович проявив свій незламний характер, до кінця був вірним своєму переконанню, що нація, яка не має своєї хоч би однієї щоденної газети не заслуговує називатися нацією. В листі до П.Стебницького він з цього приводу писав: «Яка ж то нація з нас без щоденної газети? Правду Науменко казав, що скасування закону 1876 року надалі одкриє нашу нікчемність, буде нашим банкрутством». Він небезпідставно писав, що як селяне привчаться читати російськомовну пресу, українська справа пропала назавжди. Кожного року від відрізав шмат свого поля біля села Перешори на Херсонщині і продавав його, аби здобути потрібні 10 тисяч на покриття витрат. Ще 10 тисяч давав зі своєї кишені В.Симиренко. В 1911 році ніби крига скресла, «Рада» перевалила у передплаті через магічні три тисячі. Лише на шостий рік свого існування єдина під російська україномовна щоденна газета стала мати 3500 передплатників. У лютому 1913 року передплатників у «Ради» було аж 3264 чоловіки. Це було на 538 душ більше, ніж на цей період 1912 року.
Перший рік видання «Ради» зруйнував стереотип абсолютної цінності демократії – в сенсі ціннісної переваги бідності над заможністю. Він продемонстрував ту прописну істину, що культура потрібна не так деморалізованій нестатками й злиднямі селянській і робітничій масі, як передусім прошарку, що вирвався з матеріальної залежності від щоденного заробляння на кусень хліба. Якщо людина завдяки працелюбності і освіті піднялося над сіру неписьменну масу, то лише вона й буде цінувати свою газету та давати на неї свій тяжко зароблений гріш, якщо цей гріш не відривається від потреб прогодування себе і родини. А між тим український провід національного руху поставив на бідного селянина, потрафляючи його бажанню відібрати землю в заможних верств населення. Чикаленко писав Стебницькому:
«Ми, рахуючи на селян, на голоту, дешево пустили газету та взяли такий тон, що вооружили проти себе всі заможні верстви, а селянство не виписує, бо неграмотне, а коли й грамотне, то не доросло до національного питання… Вона [газета] взяла гострий тон проти бюрократії, панів, попів, а через те адміністрація її видирає по селах, карає тих, що її виписують, попи не дозволяють її виписувати дякам та учителям; пани вважають її революційною, отождествляють українство з «гайдамацтвом», а селяни, т.є. «гайдамаки», нічого в ній не розуміють…»
У 1907-1908 роках Є.Чикаленко, М.Грушевський, В.Леонтович стають на точку зору, що необхідно завойовувати міські буржуазні елементи і що лише від них піде національна свідомість на село. Було вирішено видавати газету не для народу, а для дрібної інтелігенції: вчителів, фельдшерів, писарів, всіляких офіціалістів, тобто для письменої публіки на селі й у місті.
Проблема з розумінням українського друку була досить суттєвою, і не лише серед інтелігенції, але й серед селян – самих носіїв цієї мови, не навчених у школах азам письменності. „Великий націоналіст” селянин-бухгалтер, що працював навіть в редакції „Рада” і сам писав фельєтони для неї не розумів слів: „варто”, „варта”, „в’язень”, „брама”. Вважав їх видуманими, бо на Полтавщині, звідки він був родом, так не говорять. Що вже казати про далеких від живої мови людей. Поміщик з Полтавської губернії Бобирь-Бохановський, ніби прихильник української літератури, не розумів слів „суспільний” і „рух”. Він обурено сперечався з Є.Чикаленком з приводу мови газети „Громадська думка”:
– Ну, хіба це по-нашому? Це по-хорватськи, або по-словацьки, тільки не по-нашому. Ну прочитайте самі хоч оцю передову статтю: „Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили…” і т.д. Ну хто розбере цю фразу? Що таке „суспільний”, що таке „рух”?
Після пояснень Євгена Харламповича він сказав:
– От і треба було так і сказать: „С течением времени наше движение приняло такие форми и размеры…”
Несприйняття заможними верствами населення сучасного українського правопису було перед революцією річчю досить поширеною. Поміщик з селян Іван Данилович Яневський, зятем якого був відомий хормейстер Демуцький, організатор знаменитого Охматівського народного хору, бридився українською літературною мовою, вважаав її каліченням народної мови, мови Шевченка – Котляревського. Хотів щоб саме такою мовою писалася газета. Якщо не вистачає своїх слів, треба брати готові російські слова. Такі люди були російськими патріотами, не сприймали культурної окремішньостя. Боялися бути політичними українцями. З іншого боку політична несвідомість не заважала тому, що родинна мова в сім’ї Яневських була українська. Усі четверо синів його, що покінчали університет, говорили з батьком українською. І сам Іван Данилович вимагав від синів звертатися до нього рідною мовою. Але української свідомості не було як у старого батька, так і у його синів. Вони не цікавилися, писав Є.Чикаленко, ні літературою, ні сучасною пресою українською, ні питаннями національного відродження.
Священик села Кононівка отець Максим розповідав як його навчив читати по-українські п’ятнадцятирічний хлопець. Бо сам він не зміг правильно прочитати текст і подумав теж, що це по-болгарському чи по-словацьки написано. В молодості піп читав „Кобзар” й усе там розумів. Але „Рада” повикидала –ы- й читати стало йому важко.
В листі до П.Стебницького Є.Чикаленко скаржився. Що „трудящі маси” для яких задумувалася „Рада” її майже не читають „кажуть, що вона печатається не такою мовою, „як у нас в селі балакають”, що їм російську газету легше читать.” Проблема була в тому. Що до всього треба було звикнути. А отже потрібний був час на таке звикання. Через те, що мова газета була для широкого читача незвичною, вона не здобула постійно читаючої публіки, а отже майже не збільшувалася кількість її передплатників. „Нема таких геніїв слова,– писав Є.Чикаленко Петру Януарійовичу,– які б захопили читача, яким він простив би сю мову. Нашу газету ведуть середні люде, а через те й газетка сіренька. Се нормально в часи, коли вже мова в газеті не звертає на себе увагу, коли читач вимагає тільки свіжих вістей, а нам треба давать і свіжі вісті та ще на такій мові, щоб вона була зрозуміла, рідна, не різала вухо. А тим часом „рідною мовою” можна тільки писать белетристику та й то з народного життя, а газетна мова ширша, вона наближається до наукової, а ця мова для публіки чужа, а не „рідна””.
Подібні проблеми з розумінням друкованого слова українцями мав і Михайло Грушевський зі своїм „Літературно-науковим вісником”. Наддніпрянець С.Яневський скаржився у листі до М.Грушевського на незрозуміли у виданні „галицькі” слова. Проте уявні галицизми, полонізми і москалізми, у більшості випадків сьогодні це літературно унормовані слова. Приміром дивоглядно для С.Яневського звучали такі, сьогодні однозначно літературні слова, як: „рух”, „заперечувати”, „відчув”, „вимоги”, „”проголошення”, „суспільність”, „попередні”, „очевидно”, „”настрій”, „сучасний”, „тимчасовий”, „умисно”, „недбальство”, „збіг”, „вир”, „крок”, „слушний”, „мешканці та ін. Дописувач до головного редактора „ЛНВ” радив М.Грушевського поїхати у своє село і послухати, як там селяни говорять.
«Рада» робила велику націоналізуючи справу. Є.Чикаленко згадував, як в Полтаві Володимир Короленко здивовано відмітив, що звичайні наглядачі місцевих шкіл між собою говорять літературною мовою, а не російською. І вони пояснили, що стали так спілкуватися під впливом «Ради». Це переконало Російського письменника, що українська справа не видумка досужих інтелігентів, а глибоке народне бажання. В ресторані київського готелю «Континенталь» на запитання російського поміщика до офіціанта, якої той національності, останній відпові, що він українець. І такого переконання він набув, читаючи газету «Рада»
Ситуація з виходом «Ради» підтвердило ще одну аксіому – національна газета може існувати лише у респектабельному суспільстві, де шануються консервативні традиційні цінності, де існує заможний середній клас, де в повазі еволюційний розвиток суспільства, а не революційна істерія, заклики до «грабіжки», «шаріковщини», «експропріації експропріаторів». Воля натовпу і демагогів-горлопанів не може бути понад права статечного поспільства, яке ґрунтується на повазі до приватної власності на землю, на здоровому індивідуалізмі, який і творить громадянське суспільство, з порядних людей-продуцієнтів, які в ньому задають тон, а не плебеї-безбатченки з облудними гаслами рівності у бідності. Такого суспільства Україна наддніпрянська не мала. Вона його могла збудувати, але не встигла.
Березнева революція 1917 р. звільнила приспані національні сили. В Києві протягом березні-квітня виникає аж три щоденні газети трьох найбільших політичних сил: соціалістів-федералістів (колишніх центристів-тупівців) «Нова Рада», есдеків – «Робітнича газета» та есерів – «Народня воля». Сукупний тираж цих газет доходив до 25 тисяч, що вже давало право казати про масовість українського національного руху. Але для абсолютного оптимізму було ще далеко. Чорносотенний, монархічний і «єдинонеділимський» «Киевлянин» мав передплату, яка дорівнювала тираж усіх щоденних українських газет Києва. А ліберальні російські газети типу «Киевская Мисль» мали наклад, що також був на рівні «Киевлянина». Тобто російськокультурні громадяни міста мали величезну чисельну перевагу, а у своїх національних почуваннях вони були російськими патріотами.
Але чи варто нам сьогодні кидати каміння в тих українців, що створили сто років тому «Раду». Читаючи ту газету, яку так багато критикував Є.Чикаленко, за брак журналістського таланту, примітивність трактовки важливих суспільних проблем, відсутність талановитої сатири тощо, відразу спадає на думку порівняння з нинішньою нашою пресою. І треба сказати – порівняння не на користь останньої. Та ми не маємо сьогодні загальноукраїнського видання рівня «Ради».
Та й взагалі, а хіба є в Україні якісь авторитетний щоденний друкований орган? Хіба газета «День»? Але то теж газета передусім для інтелігенції. Та й рівень трактування проблем не завжди нас може задовольняти. Навіть помаранчова влада за п’ять років перебування у влади не спромоглася на заснування такої газети, яку міг створити один поміщик – Євген Чикаленко. Згадуючи нашу пресу сторічної давнини, приходиш до невтішного висновку: віз і нині там. Ми й досі наступаємо на старі граблі. То чи варто дивуватися, що ми такі «дурні і бідні».
Опубліковано: , 2.03.2013 р.