Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху поч.ХХ ст.

Ігор Гирич

Українська політична думка перших десятиріч ХХ століття не може похвалитися великою кількістю імен мислителів публіцистів діячів-практиків, які справили суттєвий вплив не лише у часи визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, але й мали тривалий вплив на усе наступне національне інтелектуальне життя ХХ століття. Такими колосами-визначальниками української ідеї модерних часів стали Вячеслав Липинський й Дмитро Донцов – ідеологи національного консерватизму й радикалізму. Вони мали більших або менших послідовників, були й низка інших у більшій або менший мірі самостійних теоретиків, авторів спеціальних суспільствознавчих праць про шляхи політичного розвою України. Були ж й особи практичного змісту, які своєю діяльністю й конкретною працею залишили непроминальний слід для української справи. І в когорті таких самовідданих практиків почесне місце належить Андрію Іллічу Жуку – “сірому кардиналу” самостійницького руху від 1908 до 1918 років. Мабуть все ж йому, а не В.Липинському треба віддати пальму першості у проведенні в практичному річищі праці з створення політичних структур, які б здійснювали унезалежнення українських земель.

Чому ми називаємо його “сірим кардиналом”? А.Жук не був ніколи на чолі тих організацій, ідейним керівником яких він фактично являвся. Йдеться про наради щодо створення групи “Вільна Україна” (1911-1912 рр.) та організацію Союза визволення України (далі СВУ) (1914-1918 рр.). Передусім це пояснювалося його надзвичайною скромністю й небажанням висуватися на перший план у будь-якій справі. Так, він, скажімо, не став головою СВУ, що викликало у свою чергу у пізніші часи проблеми для дослідників, які при поверховій згадці про СВУ навіть не завжди називали ім’я його фактичного засновника.