Володимир Антонович –
автор концепту нової України
Ігор Гирич
21 (8) березня 2008 року минає сто років від дня смерті Володимира Боніфатійовича Антоновича – людини, яка стала батьком політичного відродження України 1890-х рр. Коли йти за класифікацією М.Гроха, це був академічний період національного відродження. Антонович, власне, і уособлював той період, передусім як фундатор народницької школи української історіографії і суспільної думки. Поруч з ним – за величиною впливу – із сучасників можна поставити лише М.Драгоманова.
За радянських часів загалом воліли не помічати цієї людини, хоч зовсім оминути увагою, скажімо, в Українській радянській енциклопедії та інших тодішніх енциклопедіях комуністичні ідеологи не могли – надто вже значна була ця постать. Звичайно на Антоновича наліплювали наличку “українського буржуазного націоналіста” й ідейного виховника іншого “УБН” – Михайла Грушевського. Розумному тоді це достатньо промовляло: якщо найбільший український історик ХХ ст. був учнем В.Антоновича, то його навчитель – уже ж запевне небуденна людина.
Здавалося б, у сучасній незалежній Україні ставлення до славнозвісного за життя професора Київського університету та його спадщини мало б змінитися кардинально. З одного боку, це так. В.Антоновичу присвячена монографія В.Ульяновського й В.Короткого, видано кілька збірників статей про його життя і діяльність, двотомник документів і матеріалів “Син України” (упоряд. В.Короткий), у різних нових українських довідниках і енциклопедіях з’явилася низка повніших і відповідніших в оцінках гасел.
Та з другого боку, як виглядає, значення постаті В.Антоновича далеко ще не усвідомлено не лише загалом пересічних українців – навіть переважною більшістю фахівців-істориків, а про повноцінне осягнення й використання багатої і різнобічної наукової спадщини дарма й казати. Його вічний політичний візаві куди більше котується в наукових колах і суспільстві. М.Драгоманов був блискучим публіцистом, його твори викликали фурор у численних симпатиків українського й інтернаціонального радикалізму. Натомість В.Антонович залишив лише кілька публіцистичних статей і широкої популярності серед молоді не мав. Та й хіба захоплюють молодь заклики плекати й продовжувати традиції і консерватизм у діях.
Скупі рядки офіційної біографії. Народився 1834 р. в Махнівці поблизу Бердичева. Деякі джерела називають і інше місце (Чорнобиль), і інший рік народження (1830-й). Друга дата все ж таки, здається, певніша, хоч в енциклопедіях завжди фігурує перша. За родинними переказами, кволого хлопця, щоб, боронь Боже, не поховати нехрещеним, хрестили в чорнобильській греко-католицькій церкві, потім, 1834 р., перехрестили в махнівському римо-католицькому костелі (цю дату й подають як дату народження), а в дорослому віці В.Антонович сам уже свідомо перейшов у православ’я (обряд виконано в київському храмі Спаса на Берестові). Символічно – він поєднав у собі всі головні конфесії України. Мати – Моніка Гурська була гувернанткою, викладала французьку, тож першою мовою малого Влодзімежа стала французька, другою – польська. Мати пильнувала, щоб син не спілкувався з простолюдом. Поводилася суворо, прищеплювала шляхетський дух зневаги до хлопа. Її чоловік – Боніфатій Антонович, теж гувернер – з родиною жив недовго. Природним батьком був син угорського революціонера-емігранта Янош Джидай. Наприкінці життя, пишучи спогади, саме його найбільше згадував В.Антонович як людину, що вплинула на його юнацьке зростання. Вчився разом з дітьми польських дідичів, з якими працювала його мати, переїжджаючи з маєтка в маєток. Середню освіту за допомогою природного батька здобув в Одесі – у Ришельєвському ліцеї і 2-й гімназії.
Майже десять років студіював у київському Університеті святого Володимира. Спочатку закінчив медичний факультет (мав навіть річну лікарську практику), потім – історико-філологічний, диплом про закінчення якого одержав у 1860 р. Наступного року вперше виступив прилюдно як громадський діяч – промовляв у Києві біля церкви Різдва Христового під час перевезення тіла Т.Шевченка на Канівську гору. З 1863 по 1880 р. очолював Тимчасову комісію для розгляду давніх актів (Київську археографічну комісію). У серії її видань – “Архив Юго-Западной России” – вийшло дев’ять томів документів у впорядкуванні В.Антоновича і з його ґрунтовними передмовами (власне, міні-монографіями). Захистив магістерську дисертацію 1870 р., докторську – 1878 р. Працював викладачем університету з 1870 до 1908 р. Пройшов усі щаблі – від доцента до заслуженого професора. Серед студентів-українофілів мав надзвичайну повагу. Більше як півсотні його учнів стали згодом визначними істориками, археологами, літературознавцями й працювали в усіх університетах України.
В.Антонович належав до кола засновників Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873) й журналу “Киевская старина” (1882). Ініціював політику “нової ери” (польсько-українського зближення на Галичині в кінці 1880 – на початку 1890-х рр.), був ідейним натхненником концепту “Галичина – український П’ємонт” (перетворення Львова під конституційною Австрією на центр всеукраїнської громадсько-культурної праці). У Львівському університеті для В.Антоновича відкрили кафедру української історії, яку в 1894 р. кінець кінцем обійняв М.Грушевський – київському професорові було тоді вже за шістдесят, а на різкі зміни годяться лише молоді. Разом з іншими чільними діячами в 1897 р. взяв участь у створенні першої напівлегальної наддніпрянської Загальноукраїнської безпартійної організації. На схилку віку багато хворів і відійшов од активного громадського життя.
Наукові зацікавлення В.Антоновича зосереджувалися в ділянках історії України, археографії, археології, нумізматики, етнографії. Найбільші його історичні праці: “Зміст актів про козаків (1500–1648)” (1863), “Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії” (1867), “Останні часи козаччини на правому березі Дніпра (за актами з 1679 по 1716 р.)” (1868 р., магістерська дисертація), “Акти про міста (1432–1798)” (1869), “Дослідження про гайдамаччину за актами 1700–1768 рр.” (1876), “Нарис історії Великого князівства Литовського до половини ХV ст.” (1878 р., докторська дисертація), “Київ, його доля і значення з ХІV по ХVІ ст.” (1882). Був також укладачем археологічних карт Київської і Волинської губерній, нумізматичних атласів університетського музею, автором книжки про розкопки в землі деревлян тощо.
В умовах заборони українського слова мусив усі свої праці в підросійській Україні друкувати російською мовою, так само російською викладати в університеті. Потай, для довіреного гурту слухачів, що збиралися в нього вдома та в інших приватних оселях, по-українському прочитав цикл лекцій з історії козацтва (ці виклади під назвою “Бесіди про часи козацькі на Україні” без зазначення автора були видані 1897 р. в Чернівцях). Зрідка – під прибраними іменами – друкувався у львівських часописах “Правда” й “Зоря”, (статті “Три національні типи народні” (1888), “Про твори Шевченка історичного змісту” (1889) та ін.). Деякі його праці невдовзі після появи російською з’являлися в українському перекладі на Галичині окремими виданнями й на шпальтах періодики. Так, вельми актуальним, з огляду на польсько-українські суперечності в краї, став передрук 1885 р. у львівській газеті “Діло” розлогої рецензії “Польсько-руські взаємини ХVІІ віку в сучасній польській призмі”, в якій переконливо показав історичну невірогідність і антиукраїнську тенденційність історичного роману Г.Сенкевича “Вогнем і мечем”. Ця публікація справила величезне враження на галичан.
Кількісно В.Антонович написав не дуже багато: його бібліографія налічує трохи більш як 250 позицій. Книжками випустив лише кілька своїх праць. Його твори не були об’ємними. Видаючи в 1995 р. однотомник В.Антоновича “Моя сповідь”, проф. В.Ульяновський зміг умістити на семистах сторінках майже все найважливіше з його спадщини як історика і публіциста. Та характерна річ – ці переважно невеликі публікації часто мали великий резонанс у колах інтелігенції, їх сприймали як проекцію давніх подій на сучасність, знаходили в них політично актуальний зміст. Так, суто наукову статтю про магістратських діячів ХVІ–ХVІІ ст. “Київські війти Ходики” сучасники розуміли як критику київського самоврядування 1880-х рр. та його орударів.
Відкрито не втручаючись у політику, В.Антонович, проте, був виразником суспільно-політичних сподівань тієї частини інтелігенції, яка на все українське дивилася не як на провінційну етнографічну цікавинку, приречену історією на зникнення, а як на самостійне повновартісне національно-культурне явище, що має потужний потенціал для свого розвитку. Ще й через десять років по смерті В.Антоновича, за словами видатного історика ХХ ст. Олександра Оглоблина, над Києвом витав його дух. Усе свідчило про його ідейну присутність у кожній тогочасній громадсько вагомій справі. Таке саме враження склалося й у Володимира Вернадського, коли він у 1918 р. приїхав до Києва з Москви.
Постать В.Антоновича фігурує в десятках цікавих оповідок. Їхній герой виступає передусім як людина дивовижної скромності. Приміром, розповідали, як одного разу він зустрічав у власній садибі гостя, а той, уважаючи, що перед ним двірник, попросив занести багаж до помешкання, ще й дав на чайові, коли прохання було виконано. Врешті розгублений гість зрозумів, що непоказний “двірник” – це і є знаменитий професор. Або інша оповідка – про дідича, у маєтку якого В.Антонович провадив археологічні розкопки. Пан, не ймучи віри, що перед ним професор, доручив трьом гувернанткам поговорити з ним трьома європейськими мовами. І лише як почув відповіді “копача”, повірив у його вчене звання. Відомі перекази про приставлених до В.Антоновича поліційних шпигів, які звірялися йому стосовно одержаних завдань. Ще одну легенду поширювали самі жандарми: ніби В.Антонович був приятелем начальника Київського жандармського управління В.Новицького. Популярність таких історій, де поєднувалися правда і домисли, безперечно, свідченням харизматичності цієї постаті. У них завжди В.Антонович зображався з великою прихільністю.
Утім інакше – злостиво й вороже – ставилася до В.Антоновича централістично налаштована російська інтелігенція. За тих часів українофіли в Києві були білими воронами, серед інтелігенції панували великодержавні настрої. Професори-росіяни вважали В.Антоновича за Валенрода, що на урядові гроші – отримуючи професорську платню – робить антиурядову справу. Сам він характеризував своє життя під царською кормигою як перебування “в череві мастодонта”. Можна лише дивуватися, як за таких умов і такого офіційного оточення В.Антоновичеві вдалося майже сорок років викладати в університеті. Кілька разів він був за крок від звільнення. Рятувала його крайня обережність, що стала рисою характеру. Мусив увесь час зважати на обставини, підтримувати нейтральні стосунки з людьми великодержавницьких поглядів.
Характеристичний приклад: майже сорок років В.Антоновичу довелося працювати на одному факультеті разом із запеклим “єдинонеділимцем”, визначним істориком професором Володимиром Іконниковим. Ніколи не дискутуючи між собою на національно-політичні теми, кожен з них рік у рік робив свою справу. В.Антонович готував нову генерацію місцевих, українських учених, таких як брати М. і О.Грушевські, А.Синявський, В.Доманицький, В.Щербина, І.Каманін, брати В. і Д. Щербаківські, а В.Іконников залучав з Московщини до роботи в університеті великодержавників, яким, скажімо, був майбутній професор-сикофант, ідеолог “наукової” українофобії Т.Флоринський. У висліді перший виплекав цілу школу істориків, другий не залишив по собі жодного учня.
Прикметно, що вибір шляху українського вченого й громадського діяча почався у В.Антоновича з вибору мовно-національного. Родинною мовою була польська, але мовою його душі врешті стала українська. Він її чув змалку, на Київщині й Поділлі, у різних місцях, куди переїздив з матір’ю. Саме сила української селянської стихії спонукала його зробити український свідомісний вибір, який він описав у яскравій “Моїй сповіді”:
“…Мені легше було з ними (шляхетськими звичками. – І.Г.) розлучитися, аніж з народом, серед якого я виріс, котрий я знав, котрого гірку долю я бачив у кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, – з уст якого я чув не одну сумну пісню, що краяла серце…”
В.Антонович бачив лише одну можливість справедливого розв’язання польсько-українського антагонізму: поляки-шляхтичі в Україні мають
“або полюбити народ, серед якого живуть, перейнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їхніми предками, і невсипущою працею й любов’ю мірою своїх сил загладити все зло, заподіяне ними народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів.., – або ж, якщо для нього забракне моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом…” (Антонович В.Б. Моя сповідь. – К., 1995. – С. 88, 89).
Своєму кредо народолюбця він залишився вірним до кінця життя. Порвавши з шляхетським станом, ще в 1857–1858 рр. разом зі своїми однодумцями почав творити третю, після російського чиновника й польського пана, суспільну силу – українську інтелігенцію. З його ім’ям пов’язане “хлопоманство” – щирий вияв прагнення неофітів свідомого українства наблизитися до народу й спізнати його. Щороку влітку В.Антонович і його товариш, дідич із села Романівки на Київщині Тадей Рильський, убравшись по-селянському, мандрували різними місцевостями України. Таким, ще зовсім молодим і струнким, бачимо його на найранішій з відомих світлин.
Ставлення В.Антоновича до української мови загалом багато в чому парадоксальне, а водночас повчальне. Слухачі його перших університетських викладів згадували про помітний український акцент лектора. Проте ця фонетична особливість не свідчила, що він часто послуговувався українською. Не блискучою була й стилістика його мови, її лексичний запас. Це спостеріг С.Єфремов. Кілька публіцистичних статей у львівських часописах підтверджують таку думку. Українською В.Антоновичеві писалося важко. Утім мовно недосконалою була вся нечисленна тодішня українська публіцистика, що пояснювалося й невправністю авторів (де ж при заборонах українського слова вони могли вправлятися?), і – найголовніше – термінологічно-стилістичною невиробленістю в той час самої літературної української мови.
Найкраще В.Антонович володів письмовою російською. Однак, постійно користуючись російською, він разом з тим ставився до російської літератури й ширше – до російської культурної спадщини в цивілізаційному вимірі дуже скептично. У діаметрально протилежних оцінках значення російської культури для українців була основна відмінність позицій В.Антоновича і М.Драгоманова. Якщо М.Драгоманов пропонував землякам знайомитися зі здобутками світового інтелектуального поступу через російську літературу, то В.Антонович цю дорогу рішуче відкидав, радячи наддніпрянцям і галичанам черпати знання з першоджерел. Національні зразки європейської культури він уважав духовно ближчими українцям і здоровішими. Вплив російської лектури, за В.Антоновичем, діє фатально. Вона українців деморалізує, психічно звихує (особливо не любив він творів Ф.Достоєвського), заводить на манівці, маргіналізує, бо переконує, що сягнути культурних висот можна лише через денаціоналізацію.
В.Антонович не вірив у поступовий російський лібералізм і не довіряв російським демократам. На відміну од М.Драгоманова, якому часто доводилося кривити душею, щоб знайти союзників серед російських діячів, В.Антонович до них не звертався і не обманював себе надіями, що вони можуть бути для українців союзниками, у цьому його переконали зустрічі й перемовини вже на початках громадської діяльності з російськими лібералами й радикалами – і одні, і другі не мали жодного сантименту до українства й не виявляли доброї волі спробувати зрозуміти його потреби.
До проблем української мови в громадському житті В.Антонович ставився, як і більшість його сучасників, індиферентно. Та й самі права цієї мови на офіційний ужиток він обстоював мовою східного “колоніста”. Така була тоді дійсність. Між собою київські старогромадівці говорили на вечірках і приватно, а також писали листи майже завжди російською. В.Антонович навіть з такою знаковою особистістю в українському русі, як Федір Вовк, листувався по-російському протягом усього життя.
В.Антонович під старість зневірився в можливості того, що місто в Україні заговорить українською. Ці мотиви звучать у багатьох його писаннях останнього десятиріччя. Українців він порівнював з ірландцями, які втратили мову, але політично й далі відрізняли себе від англійців. Не випадково й один із публічних “спецкурсів” присвятив історії Ірландії.
Проте значення української мови як націєтвірного чинника В.Антонович розумів краще, ніж будь-хто з його покоління. Був першорядним знавцем народної поезії, фольклорними зразками ілюстрував у своїх працях український історичний процес. Разом з М.Драгомановим у 1874 р. видав програмову для української науки й суспільної думки книжку – “Исторические песни малорусского народа”. За своїм значенням вона належить до десятка ключових видань ХІХ ст. Беручи участь у перетворенні львівського Товариства ім. Т.Шевченка з літературного на наукове, Антонович закладав основи для практичної можливості вченим нової генерації творити українську науку українською мовою. Одною з останніх робіт В.Антоновича була “Записка в справі обмежень української мови” (1905), яка готувала ґрунт для появи офіційного документа про скасування заборон 1863 і 1876 рр. на українське слово.
І все ж найменш усвідомене нашими сучасниками значення В.Антоновича як ідеолога Старої громади. Власне він був у цьому провідному українському інтелектуальному осередку, кажучи сучасними словами, мозковим центром з конструювання Нової України. Від 1861 і до початку 1890-х рр., коли закінчився українофільський період національного руху, слово В.Антоновича було найавторитетнішим дороговказом для старогромадівського середовища. Сама Громада була його дитиною, а він – беззаперечним її провідником.
Які ж ідеї В.Антоновича стали засадничими для українського руху другої половини ХІХ ст.? Передусім це ідея окремішнього українського історичного процесу, яку він науково обґрунтував, сполучивши ланцюжок князівського й козацького періодів, що їх досліджували М.Костомаров та М.Максимович, із серединною – литовсько-польською добою низкою своїх студій. Серію “крайових” досліджень він присвятив політичній історії князівств на українських теренах. Поєднав документалізм із романтизмом, і в результаті постала теорія громадівського розвитку України протягом тисячолітньої її історії. Громада – суспільна організація на селі і в місті, за В.Антоновичем, – це той носій українства, що зберіг її від остаточного занепаду в часи, коли вищі суспільні верстви зреклися свого народу. Громадівство стало підставою народницької ідеології старогромадян на Наддніпрянщині й народовців у Галичині.
В.Антонович уважав еволюційний розвиток єдино можливим вибором для України. І з перспективи часу не виглядають слушними давні докори йому в культивуванні “культурництва” замість революційності. М.Драгоманов і В.Антонович були ніби два крила одного українського птаха. Перший штовхав українство до європейського радикалізму й політичної активності, другий сповідував консервативні цінності й закликав нагромаджувати культурний потенціал, збільшувати кадри свідомого освіченого українства. На жаль, доцільно синтезувати ці дві складові національного руху українці не спромоглися. Молодь пішла за М.Драгомановим, відірвавшись од українських коренів, а стара генерація залишилася при віджилому українофільстві.
Будучи речником ідей українського соборництва, В.Антонович утілював їх на практиці разом з О.Кониським і О.Барвінським. Вони змогли паралелізувати відродження в Галичині і Наддніпрянщині, дійти згоди щодо спільної мови, єдиних духовних цінностей і однакового розуміння української історії. Недарма В.Антоновича близькі до нього люди називали Пасічником (його громадське псевдо), цінуючи його як збирача “бджіл” – нових учених і громадських працівників, які згодом у пильній праці дадуть свій “мед” – розвинуту всеукраїнську культуру.
В.Антонович працював над усамостійненням культурного й ідейного розвитку України, доводив нагальну потребу відцентрування українців як від Варшави, так і від Москви. При цьому він застерігав, за словами В.Липинського, щоб, відриваючись од Польщі, не “втопитися” в Росії і навпаки. Закликів не захоплюватися російською культурою не пробачала йому частина українофілів. Так, О.Лазаревський закидав: “Антонович занадто поляк”. “Зрадником” він залишався до кінця життя й для більшості поляків.
У своїй блискучій статті “Три національні типи народні” В.Антонович визначив етно-психологічний тип українця, протиставивши притаманні йому волелюбство й демократизм деспотизму й автократизму росіянина та аристократизму й волюнтаризму поляка. Це мабуть перша етно-психологічна студія в українській історіографії, саме за неї комуністичні історики називали його «махровим націоналістом». Він почав формувати позитивний образ нового українця.
І насамкінець. Уже сто років немає В.Антоновича. І у вдумливого патріотичного сучасника не може не виникнути питання: а чи віддали ми йому борг нашої шани? На Байковому кладовищі є скромний надмогильний пам’ятничок “брежнєвського” часу й стилю. Ніби й вулицю відповідну, одну з центральних київських назвали його ім’ям, але минуло вже десять років, а таблички на ній колишні. Так і залишається на планах і в довідниках вулиця Горького, а в дужках – В.Антоновича. Знаменитий Антоновичів будинок на ній (під № 40) знесли в лихе порубіжжя 1960–1970-х рр., звівши натомість примітивне бетонне одоробло. На університеті, червоному корпусі, де В.Антонович учився й працював 58 (!) років – немає, меморіальної дошки. Не використано для її встановлення й нагоди цих столітніх роковин. А що вже казати про повернення його імені Центральному державному історичному архівові, яке той мав у 1920–1930-ті рр.
Та очевидно, що найбільшим виявом шани до В.Антоновича та його спадщини було б, якби наша провідна верства, вступивши в ХХІ ст., засвоїла ідеї, які він висловив і обстоював ще в ХІХ ст., і усвідомила вагу культури в політиці й суспільстві, потребу плекання соборності України, національного уодностайнення, увиразнення українства, орієнтації його на західноєвропейські політичні й культурні цінності – власне, вповні прийняла те, що тепер називається європейським вибором.
Опубліковано: Дивослово. – 2008. – Березень. – Ч. 3 (612). – С. 59-62.