Орест Левицький як суспільних діяч і науковець
Ігор Гирич
25 грудня 2008 р. минуло 160 років від дня народження видатного українського історика церкви і права, археографа, одного з перших академіків Української академії наук Ореста Івановича Левицького (25.ХІІ.1848 – 9.У.1922). О. Левицький стояв біля витоків УАН, він же був від 1919 р. заступником президента академії, а також кілька місяців – її третім президентом. Попри таке видатне становище Орест Іванович і посьогодні залишається, мабуть, найменш знаним з-поміж усіх голів Української академії наук.
Про О. Левицького писали небагато. Найбільш відомим і концептуально вибудуваним матеріалом про історика є велика стаття його найближчого товариша, фактичного творця УАН та її другого президента історика Миколи Василенка у „Записках соціально-економічного відділу ВУАН”. Микола Прокопович задав канон сприйняття постаті О. Левицького, якому слідував вже і М. Грушевський, вмістивши в „Україні” некролог Ореста Івановича, та й автори наших часів. В останнє п’ятдесятиріччя про О. Левицького серйозно писали лише вчені Інституту історії Л. Москвич, В. Сарбей і Я. Дзира. За браком місця і часу тут ми лише нарисово наголосимо на кількох аспектах його життя і діяльності, згрупувавши їх у три блоки: українська наука і особистість вченого; його суспільні погляди і національна історіографічна традиція; внесок ученого у скарбницю української гуманітаристики.
Замість висновків
Наприкінці 2007 року вийшов у світ останній, третій том зібрання праць молодшого товариша Ореста Левицького Миколи Василенка. У кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. Л. Москвич висловлювала слушну думку про необхідність видання чотиритомника праць Ореста Івановича. Якщо навіть не чотиритомника, – принаймні у трьох великих томах можна було б не лише зібрати головніші його наукові та художні праці, а й біографічні замітки, генеалогічні матеріали, листи, передані ним у свій час перед смертю до Української академії наук. Чимало його листів були цитовані М. Василенком у першій статті про О. Левицького.
Гадаю, видання вибраних творів О. Левицького було б найвищою нашою шаною, вдячністю його посвятній діяльності для української науки. Слід подумати й про вшанування імені Ореста Левицького у Києві, Полтаві, Маячці, Луцьку. Варто було б у цих містах назвати вулиці його ім’ям. Подумати треба і про меморіальні дошки на будинках, де він вчив, працював і мешкав. Чи збереглася могила О. Левицького у Драбові недалечко Золотоноші? М. Василенко відразу по смерті вченого вірив, що вдасться перевезти його до Києва.
Орест Левицький був визначним киянином, любив наше місто, був його визначним істориком і одним з найкращих екскурсоводів. Його присутність в українській столиці вдумлива людина відчуває й сьогодні.