Політичні колізії й монументальні символи незалежної України
І. Б. Гирич
Та повернімося до київських монументів. За незалежності, після 1998 року, тут витворився український „Історичний шлях” пам’ятників уздовж Володимирської вулиці. Починається він від Т. Шевченка, далі – М. Грушевський, М. Лисенко, Ярослав Мудрий, Б. Хмельницький, княгиня Ольга, князь Володимир. Якщо додати ще монумент Симонові Петлюрі з правого боку будинку Центральної Ради, ця історична лінія посилиться.
Минуло вже кілька ювілейних дат, видано президентський указ, а пам’ятника С. Петлюрі й досі немає. У ліберально-космополітичних колах точаться розмови про якусь нібито „неоднозначність”, „суперечливість” цієї постаті, антиукраїнські політичні сили відверто борються з пам’яттю про найбільшого українського державника своєї доби, дається взнаки і вплив Росії, з якою у нас різні історичні герої.
Цей страх влади заявити про українців як державну націю яскраво продемонстрував також і кілька років тому складений проект скульптур, які планували встановити на майдані Незалежності (врешті там збудовано, за народним означенням, „Дніпрогес”). Серед державних мужів тоді до списку увічнюваних внесли всіх великих київських князів, навіть Ярослава й Володимира, хоча їм уже є в Києві пам’ятники, але не фігурували в ньому „неоднозначні”, тобто найвідданіші борці за незалежність I. Мазепа, С. Петлюра, Є. Коновалець, С. Бандера. Утім чи варто дивуватися? Будь-який консенсус у дотичній ідеології сфері завжди досягався в нас коштом саме українців.
Вочевидь Києву бракує продуманого україноцентричного плану, як недавно ще казали, „монументальної пропаганди”. Іншим націям, яким не треба прищеплювати повагу до себе, інтерес до власної історії і пошану до своїх героїв, вона, може, і не потрібна. Цей етап самоідентифікації через скульптуру абсолютна більшість європейських націй давно пройшла.
Та для України проблеми історичної пам’яті, національної гідності й самоповаги ще й тепер дуже актуальні. На наш погляд, у столиці крім давніших діячів, передусім І. Мазепи, належить ушанувати пам’ятниками кирило-мефодіївців (найперше П. Куліша і М. Костомарова), В. Антоновича, Б. Грінченка, М. Драгоманова, С. Єфремова, О. Кониського, В. Симиренка, Є. Чикаленка, В. Липинського, січових стрільців, В. Липківського.
Тим часом непозбутньою хибою нашого монументального мистецтва лишається брак свіжих рішень, амбітних проектів і належного художнього рівня реалізації їх. Промовисте свідчення цього – пам’ятник Незалежності, встановлений 2001 року. Навіть побіжного погляду на нього досить, щоб виринула аналогія з подібним, уже згаданим пам’ятником на площі Героїв у Будапешті, однак без виявленого там художнього смаку й скульптурно-архітектурної майстерності.
У контексті нашої теми не можна оминути ідеї, яка вже кілька років кулуарно обговорюється. Йдеться про так звану Алею Героїв. Задум цікавий і суспільно значущий, проте його втілення, як це було досі в подібних випадках, може виявитися несерйозним, гарячково-поспішним, що зведе нанівець усі сподівані позитиви. Ще на допроектній стадії пропонована концепція Алеї Героїв потребує ґрунтовного, фахового, кількаетапного обговорення.
Втім, на наш погляд, замість планованої Алеї Героїв доцільніше було б створити Пантеон діячів національної історії, що міг би стати одним з найдієвіших засобів формування національної свідомості громадян. У тій чи інший формі такі пантеони існують у розвинутих країнах світу. В „історичних націй” вони постали на місцях поховань їхніх визначних діячів – королів, єпископів, представників знаті. В Англії – це Вестмінстерське абатство; у Польщі – катедральний костел на Вавелі в Кракові, де спочатку ховали королів з Яґеллонської династії, а згодом великих поляків – А. Міцкевича, Ю. Словацького, Ю. Пілсудського та інших; у росіян – Успенський собор московського Кремля й Петропавлівська церква в Санкт-Петербурзі.
В Україні у певному сенсі як історичні пантеони можна розглядати некрополі в печерах Києво-Печерської лаври, поховання на Байковому й Личаківському кладовищах Києва і Львова. Поза Україною на таке означення заслуговує цвинтар українців у Бавнд-Бруці в США.
У Києві пантеон видатних діячів української історії історично не сформувався, тож його треба створювати від початку [Ця ідея була висловлена на початку 1990-х рр. Зокрема пропонувалося Національний пантеон розмісти ти на місці зруйнованого за радянського часу некрополя „Аскольдова могила”. Був оголошений навіть збір кош тів. Див.: Збережемо тую славу…: Звернення ради Спілки письменників України та правління Всеукраїнської спілки краєзнавців // Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. – К., 1994. – С. 105, 106].
При цьому слід передбачити перенесення, у разі можливості, праху цих людей, що тепер покоїться на різних цвинтарях, зокрема за кордоном [про це, зокрема, згадує у зв’язку з проблемою збереження українських військових некрополів уенерівських вояків А. Ситник. Див.: Ситник А. „Скажи Україні…”: Поважний внесок до мартирологи українців у Польщі // Пам’ятки України. – 2003. – Ч. 3. – С. 110, 111], і поховання біля їхніх скульптурних зображень. Окремі монументи були б кенотафами. Адже могили І. Мазепи, П. Орлика, П. Сагайдачного та інших не збереглися.
Поряд з власне меморіалом належало б створити Музей діячів української землі. До речі, подібна установа існувала в лаврському Музейному містечку в 1920-х роках.
В основі концепції пантеону повинні лежати такі визначальні принципи:
1. Комплекс має бути віддалений од густо забудованих міських територій, на самостійній ділянці (на горі, в урочищі тощо), але разом з тим у центрі Києва.
2. Неприпустиме поєднання меморіалу з іншими музеями, приміром, з „Мистецьким арсеналом”.
3. Конче слід розробити спеціальний проект як для скульптурного комплексу, так і для експозиційної споруди. Виключити можливість пристосування для цього наявних будівель.
4. Щоб забезпечити якомога вищий мистецький рівень виконання архітектурних і мистецьких робіт, потрібно влаштувати кількаступеневий міжнародний конкурс.
Такий пантеон одразу став би візитівкою Києва, місцем екскурсійного паломництва. Він був би не менш популярний, ніж традиційні Київські святощі – Софійський собор і Лавра.
Пантеон можна розмістити на Щекавицькій горі, де похований літописний князь Олег, а згодом був магістратський цвинтар, або на місці одного з найдавніші київських кладовищ біля Аскольдової могили. Чудовий тамтешній рельєф дає змогу терасно розв’язати проблему розташувань скульптур.
І все ж навіть найкращі задуми підважує, а то й цілком дискредитує низький мистецький рівень сучасної української скульптури. Доки цей стан не зміниться на ліпше, братися за втілення серйозних мистецьких задумів – марна річ.
Крім того, поважна справа не терпить не поспіху. Роботи над пам’ятником Б. Хмельницькому тривали вісімнадцять років, князеві Володимиру – близько десяти. Ініціатор встановлення пам’ятника Володимирові В. Демут-Малиновський навіть не дожив до його відкриття. Сам імператор Микола вирішував, яким має бути Володимирів хрест і як його розмістити. Узгоджувалися теми й положення барельєфів па постаменті та інші такі „дрібниці”. Головним, попри затрачений час і зусилля, було досягти врешті бездоганної якості монумента.
За сильної влади царя в XIX столітті народжувалася добротна міська скульптура. Тільки-но ця влада захиталася за кілька років перед революцією – почали з’являтися карикатурні витвори на кшталт пам’ятника Іскрі й Кочубею. Слабка радянська влада продукувала безліч монументів-одноденок. Зміцніла більшовицька держава поставила високохудожні пам’ятники Т. Шевченку, В. Леніну й М. Щорсу.
Незалежна українська влада не може похвалитися суспільною стабільністю, тому і пам’ятники її не вирізняються належним мистецьким рівнем. Хоч як прикро це визнавати, але монументи радянської доби – кращі за художніми характеристиками від скульптур останніх п’ятнадцяти років. Інколи в цілому непоганий проект спотворюють ремісники від скульптури, як це трапилося з пам’ятником Ярославові Мудрому роботи І. Кавалерідзе. Не цілком вправно впоралися працівники різця і з втіленням авторового задуму монумента княгині Ользі.
Скільки було нарікань на „побутову” скульптуру – героїв комедії „За двома зайцями”, Паніковського, М. Яковченка навпроти театру ім. Івана Франка тощо. Та навіть ці роботи виглядають цікавішими й професійнішими супроти нових монументів історичним діячам, яким надається особливого суспільного значення .
Вулична скульптура – особливий вид мистецтва, споріднений з архітектурою. Це складник життєвого середовища городян, вона справляє вплив на маси людей. Монумент, хоч би й хотів, не можеш не помітити: приміром, „Родина-мать” на київських схилах завжди нагадує про себе людині – чи та перебуває на Русанівці, чи в Лаврі, а чи проїжджає мостами Метро або Патона. Коли пам’ятник вдалий, кожний погляд на нього зроджує позитивні емоції у глядача. Так, наприклад, розповідають про монумент Ісусу Христу на горі над Ріо-де-Жанейро. Та коли пам’ятник недолугий чи потворний, він стає джерелом постійного відчуття дискомфорту, незручності, роздратовання. Людина намагається оминути поглядом таке творіння, однак куди вона сховається від нього в місті.
Невтішна ситуація з монументальною скульптурою в столиці України, яка задає тон для інших наших міст, турбує громадськість, обговорюється в пресі. Силу-силенну критичних стріл випущено по монументу Незалежності. Навіть створили громадський комітет естетичної непокори, але становище не поліпшилося, навпаки – тенденція до продукування на київських вулицях і майданах несмаку тільки посилюється.
Свого часу нам уже доводилося писати у „Вечірньому Києві” про невдалий, на наш погляд, пам’ятник Михайлові Грушевському на Володимирський вулиці [Гирич І. Пам’ятник Грушевському в Києві // Вечірній Київ. – 1999. – № 17. – 26 січ. – С. 6]. Тоді було висловлено припущення щодо сумної перспективи, на яку вказує цей монумент, – появу далі пам’ятників набагато сумнівнішої мистецької вартості, ніж ця скульптура най-видатнішому українцеві XX століття. Хоч як прикро, але наші побоювання справдилися. У Києві постали ще критичніше оцінені монумент Незалежності й пам’ятник Ярославові Мудрому, за ними – неоковирний пам’ятник П. Сагайдачному і майже кітчевий – В’ячеславові Чорноволу.
Якщо не настануть докорінні зміни, то, виглядає, у майбутн ьому нас чекають не менші розчарування від діячів сучасного скульптурного мистецтва, які вже заходилися коло проектів пам’ятників Соборності, Голодомору 1933 року, скульптур Алеї Героїв тощо [цей погляд поділяють чимало мистецтвознавців. Див., напр.: Дегтярев М. Монументы дурному вкусу // Газета по-киевски. – 2006. – № 265. – 22 нояб. – С. 10].
У нашій мистецькій дійсності неважко бути пророком. Усе, що відбувається в царині міської скульптури і не тільки, дивує своєю негативною сталістю. Візьмімо Львів. Пам’ятник Т. Шевченкові не назвеш геніальним мистецьким твором. Але сама скульптура сприймається ліпше, ніж так звана хвиля, що з’явилася коло неї пізніше і, на думку фахівців, тільки зіпсувала композицію. Відтак у місті поставили пам’ятник міліціонерам (їх уособлює Юрій-Переможець), В. Чорноволу, „Просвіті”. І кожний наступний монумент, ніби навмисно, був гірший за попередній.
До речі, в інших пострадянських країнах діється те саме. Москву останніми десятиріччями просто стероризував вельми плідний скульптор З. Церетелі, який доводить до нестями москвичів своїми численними скульптурними „дарунками” місту. А чого вартий кількадесятиметровий монумент Туркмепбаші в Ашхабаді! У цій колишній союзній республіці неначе здійснили давню мрію українських адептів соцарту. Ті на місці київського фунікулера в 1930-х роках хотіли звести стометрового Ілліча, та, за іронією долі, були визнані ворогами народу, через що столиця України не побачила уготованого їй більшовицького гігантського „шедевра”.
Одне з найбільших розчарувань останнього часу – пам’ятник В’ячеславові Чорноволу в Києві. Його встановили у зовсім не відповідному місці, навпроти чудового архітектурного зразка – брадтманівського будинку в стилі модерн у Музейному провулку. А може, творці пам’ятника прагнули ефекту дисонансу? Та в кожнім разі тепер видно, де мистецький твір…
Пам’ятник ніби випхнуто на проїзну частину вулиці, не враховано рельєфу місцевості. Композиція не об’ємна і зовсім не розрахована на огляд з різних точок. Пам’ятник скидається на надмогильний. Постать зображена ніби в русі, а динаміки не помітно. Відвертою даниною кон’юнктурі є збираниця деталей-символів (Гроно калини, янгол, мури тощо). Це нагромадження з боків і згори центральної скульптури вражає своїм несмаком. У такому перенасиченому антуражі постать визначного політичного діяча, одного з творців української незалежності виглядає непропорційною, малою. Гірко, що таке можливе в нас.
Поляки звели у Варшаві академічний монумент Ю. Пілсудському, що відповідає величі його постаті. Угорці встановили біля свого історичного парламенту дуже тактовний пам’ятник І. Надю – він не дисгармонує з навколишнім архітектурним модерном. У пас тим часом мало того, що пам’ятник В. Чорноволу вкрай невдалий, але ще й розміщенням його спотворено чарівний куточок міста. Він сприймається тут як стороннє привнесення, що дисонує з навколишньою архітектурою, до того ж почасти заступає прохід до східців Національного художнього музею, де стоїть, цілком на своєму місці, гарний пам’ятний знак мистецтвознавцеві й музейникові Миколі Біляшівському.
На перших етапах незалежності України ідеологічно невизначена керівна „еліта”, що була по суті ще радянською, намагалася зберегти стару систему цінностей, а отже й монументи, які її уособлювали. Після Помаранчевої революції настали певні зрушення до утвердження символів, що персоніфікують саме українську Україну. Процес цей ледь почався і йде болісно. Влада залишається непослідовною і млявою. Вона досі не спромоглася виконати навіть своїх ухвал щодо встановлення пам’ятників В. Винниченкові й С. Петлюрі. Поява одного за одним монументів низької художньої якості викликає тривогу за історичний центр Києва, адже нівечиться формоване впродовж сторіч органічне міське середовище [не лише монументи, а й сучасні музейні споруди чо гось конче воліють будувати біля архітектурних об’єктів світового значення. Приміром, музей І. Марчука збира ються звести під Андріївською церквою. Див.: Дегтярев М. Уцелеет ли Андрсевская церковь? // Киевское слово. – 2006. – Май. – С. 12].
Давно на часі вирішення державними органами питання про зняття з постаментів пам’ятників тоталітарної епохи й створення музею тоталітаризму, де їх можна було б експонувати. Так уже зроблено в деяких країнах Балтії і Кавказу. Потрібно також запровадити справжній громадський контроль, що не допускав би заполонення міських вулиць скульптурним мотлохом. Для цього слід організувати спеціальний комітет з належними повноваженнями для нагляду за будівництвом, що провадиться в Києві, надто в його історичній частині, спорудженням у місті монументів, аби унеможливити надалі „монументальну” діяльність ділків від мистецтва.
Сумні думки навіює пам’ятникотворення нинішньої доби. Незугарне не може бути вічним. Певно, рано чи пізно сучасні псевдотвори будуть зняті з п’єдесталів.