Пам’ятники в міській культурі як елемент націєтворчих процесів

І. Б. Гирич

У всі часи і в будь-якій країні міська скульптура була провідником певної ідеології. Крім того, вона символізувала належність міста до тієї чи іншої держави й відображала її історичні традиції, ушановувала її героїв. Метрополії зводили на приєднаних землях монументи, що втілювали ідею влади панівної держави, а подеколи навпаки – символічні зображення з підбитих теренів переміщували до столиці. Так, Володимир Ясне Сонечко, коли захопив грецький Корсунь (Херсонес), на знак того, що Київське князівство вписувалося у візантійське православне цивілізаційне коло, вивіз до Києва квадригу і встановив її на центральній площі Бабин Торжок – навпроти Десятинного храму.

У ХV-ХVІ століттях скульптура з’явилася на вулицях і площах самоврядних міст Італії і її ідейне призначення цілком узгоджувалося з естетикою пізнього Ренесансу. Статуї святих почали покидати стіни католицьких храмів, а слідом за ними – і скульптурні постаті історичних осіб. Хоча до середини XVIII століття унаочнення чеснот історичних діячів здійснювалося переважно в межах храму й було пов’язане передусім з тенденцією сакралізації поховань. У храмах – скажімо, катедральному соборі на краківському Вавелі або флорентійській капелі родини Медичі – створювалися своєрідні пантеони героїв.

Пам’ятники сучасного типу – продукт доби класицизму. Саме тоді, у другій половині XVIII століття, активно формувалися європейські нації, і міська скульптура, по суті, стала одним з мистецьких засобів плекання національної свідомості громадян. Становлення націй супроводилося секуляризаційними процесами в різних сферах життя, тож світські пам’ятники остаточно утвердилися на міських вулицях і майданах.

За тих часів державна ідея виражалася через прославляння образу знакового монарха. Для росіян, наприклад, це був Петро І. З осмисленням його ролі в історії почала зароджуватися масова російська імперська свідомість. І Катерині II не випадково спало на думку увічнити пам’ять якраз цього свого попередника на престолі. Проте жоден з представників династії Рюриковичів – допетрівських правителів – не дістав свого статуарного втілення. Загалом до середини XIX століття Росія мала заледве з півдесятка пам’ятників, і то лише в столицях імперії.

Австрійські Габсбурґи майже одночасно з російськими Романовими взялися пропагувати ідею єдності іменної монархії, держави й народу, орієнтуючись на силу мистецького впливу. У Відні було споруджено один з перших багатофігурних монументів імператриці Марії-Терезії: вона сидить н троні, що на десяток метрів височить над землею, а біля кожного з його чотирьох кутів підносяться я кінні фігури головних військових і цивільних державних достойників. Згодом низка пам’ятників Габсбурґам постала в палацових скверах Гофсбурга. Особливо ефектно тут виглядає переможець турків принц Савойський – його образ у скульптурі персоніфікував Габсбурґів (читай – Австрію) як рятівників Європи від османської небезпеки.

Процеси зміцнення національних ідеалів через звеличування пам’яті героїв минулого зумовили появу нового типу монументів у XIX столітті. Пам’ятник героям-росіянам Мініну й Пожарському. організаторам народного ополчення початку XVII століття у Москві, встановлений на Красній площі 1818 року, невдовзі після успішного закінчення російсько-французької війни, засвідчив початок чергової фази формування російської національної самосвідомості. Пам’ятники Герману (Армінію) [у 1875 р. імператор Вільгельм І на відзнаку перемоги 1871 р. над Францією відкрив пам’ятник легендарному вождеві німецького плем’я херусків Германові (Армінію) – переможцю в 9 р. н. е. римського легіону Квінтілія Варра. Постать Германа стала символом непереможності німецької зброї] й Фридрихові Барбароссі [другий міф, увічнений у монументі, – про німецького імператора Фридриха I Барбароссу (1125-1190). За переказом, імператор нібито не помер, а заснув у горі Кифгойзер. Його пробудження в XIX ст. означатиме відновлення мілітарної німецької імперії. Цей міф цікаво корелюється з українським міфом про розриту могилу, опоетизованим Т. Шевченком. Мілітарна Україна спочиває в кургані, але пробудиться, як ту могилу розкопають. Див.: Пандель Г.-К. Чи потребує історія міфів? Міфи: форма колективної пам’яті чи можливість для зловживань? // Українська історична дидактика: Міжнародний діалог. – К„ 2000. – С. 157-160] в Німеччині сприяли прищепленню німцям імперсько-радикальних уявлень у дусі прусської вояччини.

1860 року відзначалася міфічна дата запрошення варязької династії Рюриковичів на Русь, і офіційна московсько-петербурзька влада вирішила увічнити в монументі „тисячоліття Росії”. У результаті в Новгороді постав знаменитий пам’ятник М. Микешина, що втілював ідею російської державності у вигляді скульптур і барельєфів на дзвоні, де були представлені й державці, і військовики, і діячі культури Російської імперії, що, на думку тодішніх правителів, уособлювали національний дух росіян. До сонму російських державних мужів потрапив і Богдан Хмельницький – за Переяславський акт „возз’єднання”.

Назагал можна простежити синхронність перебігу національно-державного визрівання й становлення міської скульптури. Для „старих” націй – росіян, німців, австрійців, французів, італійців це час від перших десятиліть до кінця XIX століття, для націй молодших обидва процеси припадають на останні десятиліття (іноді – другу половину) XIX – початок XX століття.

1867 року у висліді утворення двоєдиної Австро-Угорської монархії імперською нацією стали угорці, й утвердженню їх у такій ролі й націєвозвеличенню сприяло монументальне мистецтво, передусім скульптура, якій вони почали надавати особливого значення. Низка монументів видатним угорцям тягнеться від Буди, де встановлено статую першого християнського угорського короля Іштвана і Стефана, через Ланцюговий міст і проспект Андраші аж до площі Героїв у Пешті, тобто впродовж кількох кілометрів. Імена більшості увічнених нам майже нічого не говорять – це переважно діячі власне угорської історії та культури. Однак одну з цих пам’яток монументального мистецтва варто вирізнити.

Комплекс скульптур на площі Героїв у Будапешті зведено наприкінці 1890-х років з нагоди відзначення 1000-річчя здобуття уграми своєї батьківщини в Паннонії. Він відображає і звеличує національний міф. У центрі композиції – сім вершників, вождів мадярських племен, які перші прийшли в наддунайські степи; за ними – дванадцять основних персонажів подальшої тисячолітньої угорської історії – головні, на думку тогочасної еліти, державотворці Угорщини; ліворуч – найвидатніші королі угорців до втрати незалежності, праворуч – звитяжці визвольного руху XVIII-XIX століть Ференц Ракоці II, Лайош Кошут і Шандор Петефі.

Показово, що ці три постаті з’явилися вже після Першої світової війни, за часів Австро-Угорщини на їхніх місцях стояли цісарі з династії Габсбурґів. Тут маємо промовистий приклад зміни національних пріоритетів, прийнятний і далеко не єдиний у пам’ятникотворчому досвіді різних народів. До 1918 року Габсбурґів угорці сприймали цілком прихильно – як династію, що в 1867 році відродила їхню державність. Але з розпадом двоєдиної держави й усамостійненням Угорщини імперська слава колишніх правителів потьмяніла. До того ж тепер угорці могли без жодної оглядки на Відень вирішувати, яким має бути остаточний вигляд пам’ятника.

За нових історичних умов цей символ угорської державності вже не міг обійтися без постатей самовідданих борців за неї. Тож на п’єдесталах австрійських самовладців цілком логічно постали скульптурні зображення трьох національних героїв, провідників народу, що воювали проти Габсбурґів. Тут угорці продемонстрували мислення категоріями державного й національного інтересу, а він у різні історичні періоди, природно, не міг бути однаковим. Дуже шкода, що в подібних ситуаціях сучасним українським очільникам бракує такого мислення й дій.

У Чехії національне становлення відбувалося за тією самою схемою. Це відбилося і в монументальному мистецтві, але без угорської помпезності, – значення ж бо Чехії в Австро-Угорській монархії було набагато меншим, ніж Угорщини. Пам’ятники видатному чеському королеві Вацлаву на Вацлавській площі й релігійному реформаторові, який вважається уособленням чеського національного духу, – Яну Гусу на Старомеській площі в Празі з’явилися впродовж невеликого проміжку часу.

Поляки у другій половині XIX століття витворили культ Адама Міцкевича. Тому в усіх містах Австро-Угорської імперії, де була вагома частка польського населення, споруджували монументи зачинателеві нової польської літератури й відроджувачу польської нації – „Де є Міцкевич, там є Польща”. Найкращі пам’ятники постали в Кракові та Львові [див.: Сьомочкін І. „Вівтарі народу”: Пам’ятники Адамові Міцкевичу й Тарасові Шевченку у Львові // Пам’ятки України. – 2004. – Ч. 1. – С. 114 – 127].

Проте поляки не обмежувалися увічненням самого Міцкевича. У Львові протягом другої половини XIX – початку XX століття було встановлено ряд монументів як державцям, історичним героям, так і митцям: королям Яну Собеському і Яну Казимиру, драматургові Фредро, повстанцю 1794 року Кілінському та іншим. Окрім того, про „польськість” міста нагадував копець Люблінської унії (1569 р.) на Високому Замку. Коли в 1918 році Польща відновила свою державність і самостійність, було рішуче ліквідовано символи імперської присутності на польських землях росіян, німців і австрійців.

Яскраві зразки реалізації національно-державницького змісту в монументах дала у XX столітті Америка. Щойно США вийшли на світову арену й покінчили з політикою ізоляціонізму, у Вашингтоні почали створювати комплекс павільйонів-мавзолеїв, який мовби продовжував архітектурну ідею композиції Капітолія як символу демократії, рівності й справедливості. Виразники „американської мрії” – президенти й полеглі в різних військових конфліктах американські вояки. Мавзолеї-пам’ятники Дж. Вашингтону, Т. Джефферсону, А. Лінкольну, Т. Рузвельту своєрідно відображають етапи американської історії. Меморіал доповнюють монумент американським солдатам та Арлінґтонське кладовище ветеранів.

Цікаво, що в той же час канадська столиця лише ретранслювала британську національну ідею. Центральним монумент Оттави став пам’ятник королеві Вікторії – уособлення британського колоніального добробуту й могутності корони.