Пам’ятники радянського Києва
І. Б. Гирич
Утвердження радянського міфу в київських монументах мало дві основні мети: соціально-класову (уславлення пролетаріату і борців за його інтереси) та інтернаціональну (по суті неоімперську, бо ушановували переважно діячів, які визнавали право російської нації на домінування в Україні і практично здійснювали його). За нової доби, порівняно з імперськими часами, на постаменти було допущено й деяких власне українських діячів. Радянська влада змушена була зважати на пробуджену під час визвольних змагань 1917-1921 років силу українців. Та при цьому в радянській історичній науці, літературі та мистецтві в інтересах цієї влади і і відповідно до її ідеологічних настанов українських діячів минулого було поділено на „реакційних”, „буржуазно-націоналістичних” і „прогресивних”. Але навіть образи тих, дуже небагатьох, яких офіційно було визнано за „прогресивних”, спотворювали, видаючи їх за „революційних демократів”, інтернаціоналістів, атеїстів тощо.
Розуміючи величезне значення символів у формуванні суспільної свідомості, В. Ленін уже в квітні 1918 року підписав декрет про знесення старих, ідеологічно чужих пам’ятників і масове встановлення нових. Попри хистке становище їхньої влади більшовики одразу ж заходилися ревно втілювати в життя амбітний план монументальної пропаганди.
Нова влада поспішала ще дужче, ніж стара. Пам’ятники цього періоду виготовляли нашвидкуруч, з тимчасових матеріалів (навіть з дощок), більшість їх вражала сучасників своєю потворністю. У Києві на місці зруйіюваного пам’ятника П. Столипіну примістили малохудожнього К. Маркса, а Олександра II на постаменті замінив будьонівець як уособлення нової збройної сили. Кілька незграбних скульптурок-символів, серед них і вождів пролетарської революції В. Леніна й Л. Троцького [Ернст Ф. Київ: провідник. – К, 1930. – С. 332, 333], – такий собі більшовицький „Исторический путь” – поставили у скверику поблизу Софійського майдану.
Усю цю пародію на монументалізацію знищили денікінці влітку-восени 1919 року. Втім, повернувшись, більшовики відновили скульптуру К. Маркса й установили її на двох кубах. Але й цей, трохи поліпшений варіант пам’ятника запам’ятався киянам непропорційною фігурою, що закінчувалася на рівні пояса, а також дивним, недоладним розміщенням рук.
Коли влада комуністів зміцніла, соліднішими й мистецьки довершенішими ставали їхні пам’ятники. Тепер комуністичні можновладці не квапилися, поступово позбувалися невдалих витворів першого періоду свого панування. Так, однієї ночі 1933 року з київської площі зник недолугий К. Маркс. Там, де височів монумент Миколі І, у 1939 році було встановлено скульптуру Т. Шевченка (автор М. Манізер) – мабуть, найкращий пам’ятник йому з усіх дотепер створених в Україні. 1946 року споруджено також мистецьки вдалий монумент В. Леніну роботи С. Меркурова (навпроти Бессарабки), а 1954 року – витриманий у класичних традиціях пам’ятник М. Щорсу (скульптор М. Лисенко) на бульварі Т. Шевченка.
Власне, цим у Києві найвищі здобутки радянських скульпторів та архітектів вичерпуються. Хоча треба відзначити, що й низка інших пам’ятників радянського періоду була виконана на доброму професійному рівні. Зокрема вдало вписалися в міську забудову й київський простір пам’ятники О. Пушкіну на Берестейському проспекті, М. Лисенку на Володимирській вулиці, М. Ватутіну на Грушевського (колишній – С. Кірова), Г. Петровському на розі Петрівської алеї і Грушевського, Д. Мануїльському на перетині Липської й Інститутської (радянські назви – Р. Люксембург і Жовтневої революції), С. Косіору на вулиці Артема (старий пам’ятник – скульптура з білого каменю).
Ідеологи радянського мистецтва („соціалістичного змістом і національного формою”) намагалися поєднати малосумісне – комуністичне і українське. Сполучати це було нелегко, бо, з одного боку, все яскраве, вартісне, що так чи інакше було дотичне до виявів національної, державницької української ідеї, піддавалося остракізмові, а з другого – будь-яка спроба митця дати своє, відмінне від визначеної лінії трактування діставало з боку цензури й компартійних та радянських органів критичну оцінку, а то й засуджувалося як „буржуазно-націоналістичне збочення”. З огляду на сам характер, суспільне значення і вплив на маси монументального мистецтва в радянський період воно перебувало під особливим ідеологічним контролем, а надто щодо відображення в ньому національного елементу.
Список діячів української історії і культури, не пов’язаних з більшовизмом і при цьому залишених поза проскрипційними списками, був дуже вузький. Це відбилося і в київських пам’ятниках. Крім збереженого старого монумента Б. Хмельницькому, протягом усього радянського часу додалися лишень шість, за хронологією встановлення – Т. Шевченку, І. Франку (1956 р.), М. Лисенку (1965 р.), Лесі Українці (1973 р.), І. Котляревському (1975 р.), Г. Сковороді (1976 р.). 1974 року встановлено ще паркову скульптуру М. Заньковецької. У цей коротесенький ряд українських діячів не ввійшов навіть соціаліст, федераліст і прихильник російської культури М. Драгоманов.
Натомість українським оголошувалося все, дотичне маріонеткової УРСР. Проте і в увічненні пам’яті діячів радянського періоду проглядалася тенденція оминання національно виразних особистостей. Ба більше, пам’ятники керівникам КП(б)У-КПУ і УРСР почали ставити в столиці республіки лише з другої половини 1960-х років, за часів П. Шелеста, що виявляв своєрідний радянський український патріотизм. 1966 року споруджено пам’ятник Д. Мануїльському, 1970-го – Г. Петровському, С. Косіорові й В. Чубарю, 1974-го Д. Коротченку, 1976-го А. Іванову.
Пам’ятниками, бюстами, пам’ятними знаками вшановано українських більшовицьких військових керівників та командирів (В. Примакова, В. Боженка та ін.) і навіть позаукраїнських більшовицьких діячів (М. Калініна, Н. Крупську та ін.). На цьому тлі дуже показово, що в Києві, навіть у найсприятливіші шелестівські роки, так і не з’явилися пам’ятники вже реабілітованим на той час визначним українським націонал-комуністам М. Скрипникові та П. Любченкові.
Принагідно зазначимо, що на відміну од Києва щось подібне до комуністичного „Історичного шляху” було створено в 1970-х роках в іншому місті, недалекому від столиці Чернігові. На Алеї Героїв там стоять і Ю. Коцюбинський, і В. Примаков, і М. Подвойський, і М. Дубовий, і В. Антонов-Овсієнко – усі ті чернігівці, котрі як попутники російських комуністів і колаборанти несли Україні на вістрях багнетів нищівну більшовицьку владу. А яка ж могла бути тут шерега справжніх героїв-чернігівців: Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля і Микола Шраги, Вадим Модзалевський і Георгій Нарбут… Та про вшанування їхньої пам’яті годі було й мріяти в часи маланчуківщини.