Культура пам’яті: як ми пам’ятаємо

Ігор Гирич

Демократичне суспільство не дозволяє речей, які практикувало суспільство диктаторського типу. Ми не маємо права запроваджувати цензуру, забороняти тоталітарні видання минулого, заводити за комуністичними приписами “спецхрани” літератури, зрештою, забороняти друкованим органам партій тоталітарного характеру (таких, як КПУ) захоплюватися висвітленням тоталітарного минулого. Перемагати минуле, відвойовувати внутрішню свободу особистості ми маємо у вільній конкуренції з представниками інших, зокрема й тоталітарних, ідеологій.

З другого боку, сучасна ідеологія, що ґрунтується на національно-демократичних, ліберальних і європейських цінностях, не повинна повторювати помилок комуно-радянської ідеології з її огульним цькуванням усього, що не вписується у марксистсько-ленінський канон. Нове мислення не повинне бачити комуністичне минуле лише у чорних фарбах. Особисте життя людини попри ідеологічний пресинг мало свої позитиви, звичайна людина і тоді бувала щасливою.

Проте не можна й потурати бажанням деяких істориків і політиків “вмонтувати” події тоталітарного минулого в полотно історії теперішнього часу. Не треба підтримувати намагання протягти у демократичне майбутнє тоталітарне минуле як позитив чи навіть як неминуче зло.

Історизація злочинів минулого служить меті “відбілювання” тоталітаризму в очах сучасних українців. Фізичний і моральний терор, позаекономічний примус, нав’язування тоталітарних культурних і духовних цінностей комуністичною державою за будь-яких умов не можуть бути визнані історично необхідним фактом і виправдані з погляду сучасності.