Юридичне переосмислення

Ігор Гирич

1. Судове покарання злочинів проти людяності

Історичне переосмислення потрібне і з правничої точки зору. Злочин, що його в минулому здійснював тоталітарний режим, не може мати терміну забуття. Нині суспільна свідомість на пострадянській території розрізняє тоталітаризм коричневий і тоталітаризм червоний, фашизм-нацизм і комунізм. Хоч давно у світі науковці, політики і публіцисти ці поняття розглядають як різновиди однієї авторитарно-людиноненависницької системи, в основі якої лежить цілковита влада фюрера-вождя і партії над кожною людиною та підпорядкування людського життя інтересам партії й держави.

Позаяк суд над нацистськими злочинцями відбувся після війни в Нюрнберзі, логічно сподіватися, що й суд над злочинцями комуністичного режиму і більшовицькою ідеологією загалом має відбутися в наші дні. Щоб повернути правду про систематичні репресії, масові голодомори, жертви соціального експерименту, потрібно зібрати документальні свідчення і провести судове слухання, яке засудило б і покарало організаторів комуністичного режиму в Україні як злочинців проти людяності й людства, бо політичний злочин проти мільйонів далеко страшніший за злочин кримінального злочинця над одиницями.

Люди, які відбирали у селянства хліб і прирікали мільйони на голодну смерть, безперечно є злочинцями, хоч вони діяли легально під прикриттям державних органів, ліквідовуючи “куркульство (читай селянство) як клас”. Так само мають бути покарані ті, хто організував масові репресії й розстріли української інтелігенції у 1920-х – 1930-х рр., хто здійснював арешти і відправляв окремі народи або суспільні верстви у концентраційні табори чи на заслання, хто розкрадав духовні цінності, церковне начиння і майно, руйнував культові й мистецькі пам’ятки тощо.

2. Відшкодування жертвам злочинів; люстрація як правовий інструмент переосмислення

Сьогодні, коли відішли у вічність майже всі жертви соціальних експериментів більшовицької влади, складно відшкодувати заподіяні збитки. Та й як зробити це небагатій країні, коли йдеться про матеріальні втрати мільйонів людей. Важко відповісти й на питання, яка країна має ці збитки відшкодовувати: Росія, яка сама себе визнає правонаступницею Радянського Союзу, чи Україна, що як постраждала сторона й окупована у 1920–1921 рр. держава не може нести відповідальності за злочини російського тоталітарного режиму.

Отже, як бачимо, проблема юридичного переосмислення минулого стикається з низкою суперечливих моментів, питань, без розв’язання яких зрушити цю справу з мертвої точки буде дуже важко, а може, й неможливо.

Ключова проблема юридичного відшкодування лежить у площині державної політики України, послідовного ставлення державних чиновників до історії. Відшкодування збитків колишньому власникові, повернення йому нерухомості можливе лише тоді, коли сама влада чітко визначить свою позицію щодо української історії. Досі більшість політиків та людей, залучених у політику, вважають Україну нарівні з Росією правонаступницею СРСР, отже, країною, яка нарівні з цією останньою несе відповідальність за масові злочини проти населення колишніх республік Радянського Союзу. У країнах Прибалтики ухвалити закон про повернення нерухомого майна колишніх громадян Литви, Латвії і Естонії стало можливим лише після того, як парламенти цих країн визнали себе державами, що відновлюють власну самостійність, утрачену через окупацію Радянським Союзом.

Проблема повернення втраченої землі, будинків та іншої власності наразиться на проблему повернення цієї власності людям неукраїнської національності, які нині мешкають у Росії, Польщі, Румунії, Угорщині та інших державах і часто-густо негативно ставляться до самого існування української держави. З іншого боку, є немало осіб, які протягом останніх 18-ти років незалежності, будучи громадянами інших країн, патріотично ставляться до України і надають їй велику матеріальну допомогу, скажімо, як колишні власники Асканії-Нової Фальцфейни або донька гетьмана П. Скоропадського Олена Отт-Скоропадська. А скільки майна втратили учасники Руху опору ОУН–УПА! Безперечно, ця проблема має бути вирішена на якійсь компромісній основі.

Та головним сигналом для громадськості України і для світової спільноти має бути в принципі висловлена позиція державних структур про визнання необхідності матеріального і морального відшкодування за порушені права жертвам репресій. В одному ряду цих проблем стоїть і справа визнання учасників опору радянському режимові діячів ОУН і повстанців УПА воюючою стороною проти більшовицького тоталітарного режиму й надання їм пільг нарівні з ветеранами Другої світової війни з радянської сторони.

Одним із механізмів подолання інерції пострадянського методу керівництва і стереотипів тоталітарного мислення є люстрація – недопущення осіб, які працювали у структурах державної влади радянського часу, до виконання функцій державних службовців. Саме так вчинили країни колишнього соціалістичного табору в Центральній і Східній Європі, наслідком чого була швидка модернізація країн і переорієнтація суспільств на європейські цивілізаційні цінності.