Історичні дослідження

Ігор Гирич

Після здобуття незалежності в 1991 р. перед українською історичною наукою постала величезна проблема. По-перше, значна частина історії України виявилася більшою або меншою мірою перекручена радянською історіографією. По-друге, низка подій і явищ не знайшли в ній відповідного висвітлення. Україна опинилася в суцільній “білій плямі”, бо метрополія не була зацікавлена в дослідженні незручних для себе тем. По-третє, українська історіографія за сталінщини зазнала великих утрат, були репресовані найкращі історики, перервано наступність поколінь, у жорнах концтаборів зникли цілі історичні школи. По-четверте, Україна була позбавлена повноцінних контактів зі світовою історичною наукою, через що сталося відставання в методичному забезпеченні досліджень на сучасному науковому рівні.

На 1991 рік “білою (чи радше чорною) плямою” виявилася вся українська історія від докнязівсько-князівських часів до нашого часу. “Благоденство” радянської науки несподівано обернулося цілковитим фіаско історіографії в часі новітньої незалежної України. Коли б не діаспорна історична наука, яка лише спорадично, фрагментарно мала можливість досліджувати українське минуле, ситуація була б ще гіршою. Скажімо, найдокладніше проаналізував правне становище України за Переяславською угодою 1654 р. професор празького Українського вільного університету Андрій Яковлів; найкращим дослідником історії української філософії, мистецького літературного бароко і творчості Г. Сковороди став професор УВУ і Гайдельберзького університету Дмитро Чижевський; про добу І. Мазепи найкращу і на сьогоднішній день працю написав професор мюнхенського УВУ, Гарвардського університету, президент УВАН Олександр Оглоблин; історіографічним каноном державницької історіографії стали курси української історії професорів мюнхенського УВУ Дмитра Дорошенка і Наталі Василенко-Полонської; ранньоукраїнську історію через східні джерела найпотужніше вивчав професор Гарварду і творець Українського дослідного інституту при ньому Омелян Пріцак.

Приклади можна наводити й далі, проте старша генерація вчених, вихованих у традиціях української наукової історіографії М. Грушевського, відходить у вічність. Нова генерація науковців ще не змусила говорити про себе на весь голос, а ті завдання, які незалежна українська історична наука ставила перед собою в межах ВУАН на початку 1920-х рр., ще не виконано. Досі ми не маємо біографічного словника діячів української землі, укладанням якого керував свого часу академік С. Єфремов. На сьогодні вийшло лише вісім томів “Енциклопедії сучасної України” – певного спадкоємця того проекту. Не з’явилося жодного тому історико-географічної енциклопедії, “Історія міст і сіл УРСР” лише частково покриває цей проект. Ми не маємо жодного повного зібрання творів українських інтелектуалів – авторів проекту Нової України, твори яких збиралися видавати наші перші академічні інституції відразу після поразки визвольних змагань. Ідеться про ПЗТ В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського та ін. Цензуровані праці Івана Франка ще лише починають видавати, долучаючи до 50-томника радянського часу [2].

Ці книжки мають бути фундаментом сучасної історичної науки, яка протягом останніх двадцяти років нагромадила чимало наукових праць з різних ділянок української історії, написаних із залученням раніше недоступних або малодоступних архівних джерел.

Примітки

2. Докладніше див.: Гирич І. Несправджені шанси української гуманітаристики. Вчені і наукові школи, знищені у 1930-х // ПолитикHall. – 2008. – № 41. – Июнь. – С. 48–53.