Суспільне переосмислення

Ігор Гирич

Для швидкого суспільного переорієнтування найважливішим завданням є перегляд і переосмислення шкільних підручників, передусім підручників з історії. Таку величезну справу було зроблено в Україні вже в перші роки здобуття незалежності. Завдяки праці рядових представників апарату Міністерства освіти та окремих високопосадовців, а також небайдужості окремих істориків – авторів перших незалежницьких підручників, Україна вже на кінець першої половини 1990-х рр. мала свою власну паралель підручників від 5-го до 11-го класу. З колишніх республік Союзу Україна (крім Прибалтики) першою спромоглася свій історичний процес представити осібно, відокремивши себе від спільної історії з Росією. Не в останню чергу саме тому Україні вдалося виховати нову генерацію молоді, яка сприймає себе громадянами нової, своєї країни, а не радянською спільнотою людей. Хоча, звичайно, через різні труднощі домогтися цього на всій території України, на жаль, покищо не вдалося.

Багато вже зроблено в ділянці підручникотворення та іншої навчальної літератури. Кожний клас має кілька альтернативних підручників, виходять друковані робочі зошити з історії для шкіл. Майже в усіх класах діти мають хрестоматії документальних текстів з історії України, виходять книжки для читання з історії, посібники для учнів і вчителів, методична література і навіть енциклопедії для школи. Поліпшилася якість підручників, розмаїтішим і актуальнішим став ілюстративний матеріал. Наш підручник нині стоїть перед якісно новим стрибком. Час уже замірятися на розробку підручників за європейськими стандартами і структурою подачі матеріалу.

Проблема України – відсутність розвиненого громадянського суспільства. Можемо казати лише про наявність окремих його елементів. Сутність громадянського суспільства в секторі ідейного спрямування – контроль за діяльністю державних органів у сфері духовного життя, створення громадського тиску на відповідні державні структури для втілення цінностей демократичного суспільства. Можливо, тому й досі не зняті з вулиць українських міст пам’ятники тоталітарної доби, що вже майже століття зомбують суспільну свідомість широкого загалу. “Деленінізацію” майданів і вулиць відбули, і саме завдяки тиску громадськості, лише в західних регіонах країни. Навіть у Києві як пам’ятка мистецтва залишений на своєму місці монумент В. Леніну навпроти Бессарабського ринку [3].

Те саме стосується й міської топоніміки та географічного назовництва. У цьому сенсі істотні зрушення є лише в Галичині, часткові зміни відбулися на Поділлі та Волині. Тільки розпочато цю справу в центральних регіонах, проте нічого не робиться на півдні і сході України. Коли перебуваєш у Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Донецьку чи Запоріжжі, створюється враження, що потрапив до заповідника комуністичного тоталітаризму: ті самі, що й двадцять років тому, вулиці, названі на честь творців радянського тоталітаризму – Леніна, Кірова, Маркса та інших, а також вулиці з назвами, що уособлюють символи радянської доби: Комінтерну, Пролетарська, Комуністична тощо.

Велике значення для перебудови свідомості мають просвітницькі програми, серіали, передачі на радіо і телебаченні, публікації в газетах і журналах. Перші кроки в цьому напрямі зроблено, проте вплив просвітницької роботи українських документалістів і телевізійників на широкий загал поки що мало відчутний.

Варто також активно використовувати потенціал музеїв. За останні 18 років в Україні з’явилася низка музеїв нового типу, у яких зосереджено дають багато матеріалу для переосмислення минулого. Згадаймо лишень два Меморіальних державних музеї Михайла Грушевського в Києві та Львові, Биківнянський комплекс пам’яті жертв комуністичного терору, пам’ятниковий комплекс жертвам голоду 1933 р., музей Української революції в колишньому будинку Центральної Ради. Але ці вдалі приклади радше виняток із правила, ніж системна праця Міністерства культури та громадських організацій. Досі немає експозиції в Музеї визвольних змагань у Львові, не створено державного музею Української революції у Києві, не розгорнуто експозиції в Музеї шістдесятників і самвидаву в Києві. Ми ще не маємо Музею терору на зразок тих, що є в Угорщині й Польщі.

Насильство і злочини комуністичного режиму завдали страшної психологічної травми українському суспільству. Відійшло покоління, яке на рівні свідомості не сприймало тих ідейних цінностей, що їх нав’язував тоталітаризм. Натомість вихована в цих цінностях генерація 1930-х рр. сприймає знищення традиційного укладу приватновласницького суспільства як норму і навіть неминучу дію держави на шляху до досягнення суспільного прогресу. Через те ми сьогодні маємо рецидиви позитивного ставлення окремих людей і суспільних верств до злочинів більшовицького режиму 1917–1991 рр.

Примітки

3. Влада неправомірно прикривається “мистецьким” аргументом. Не кожний твір мистецтва має стояти на центральній вулиці міста. Такі монументи в Прибалтиці прикрашають музеї радянського тоталітаризму. Міркування ж на кшталт “це теж наша історія” не є доречними. Бо не місце в Україні пам’ятникам тим людям, які втілюють ідею іноземної окупації країни. У такому разі пам’ятник виконує функцію виховання почуття вторинності й духовного поневолення українця. Якщо диктатор Франко був іспанцем, то “вождь світового пролетаріату” українцем не був. І пам’ятники йому на вулицях українських міст мають дивувати не менше, ніж, приміром, пам’ятники Гітлеру. Докладніше про це див.: Гирич І. Історичний шлях у київських монументах: спадок минулого і сьогочасні проблеми // Пам’ятки України. – 2007. – Ч. 1 (154).