Початкова сторінка

Ігор Гирич (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Історичне переосмислення

Ігор Гирич

Чи справді мають слушність ті, хто говорить про існування об’єктивної, сталої історії, мовляв, історія може бути написана раз і назавжди, бо вона є такою собі біблією на все життя багатьох поколінь? Звичайно, ні. У будь-якій країні історія переосмислюється і переписується інколи кілька разів на століття, і це нормальний процес. Україна тут не становить якогось винятку з правила.

Історія – це не стільки факт, документ, скільки інтерпретація і трактування його. Бо історикові йдеться не стільки про друк на сторінках своєї праці якогось архівного першоджерела, скільки про розуміння, про введення його в контекст певної історичної тканини оповіді. А в цьому сенсі те саме історичне джерело може бути потрактоване іноді з діаметрально протилежних позицій. Міняються суспільні відносини, змінюється і кут бачення того чи іншого джерела, тієї чи іншої події. З погляду тоталітарних практик Й. Сталіна, політична і державна діяльність Івана ІV та Петра І виглядала як позитивне історичне явище, як торжество централізаторства й уніформізму, як підпорядкування життя людини інтересам держави, нехай для цього і потрібний був терор проти особистості, тортури і переслідування інакодумців, фізичне знищення опозиції. Під таким кутом зору тодішня партійна історіографія й оцінювала історичне значення цих осіб. Таке трактування потрапило і до шкільних підручників з історії. Проте, коли в СРСР після смерті диктатора запанувала невелика лібералізація, в діях принаймні Івана ІV почали бачити більше негативу, ніж позитиву. Давалися взнаки переоцінка діяльності Й. Сталіна і ХХ з’їзд КПРС. Натомість коли в останні роки, за президентства В. Путіна, знову запанував авторитаризм, у шкільній історії особу Й. Сталіна почали трактувати згідно з концепцією професора Московського педуніверситету В. Данилова як постать вдалого державного “менеджера” [1].

У цьому разі йдеться також про традиційний російсько-тоталітарний стереотип – оцінювати минуле згідно з державними досягненнями, коли примарне досягнення коштувало десятків і сотень тисяч життів, покладених на шальки терезів історії. Такий спосіб оцінювання минулого дає змогу вважати злочинцем людину, що вбила співгромадянина і потрапила за ґрати, але виправдати керівників держави, які давали команди на знищення цілих народів або соціальних груп населення.

Імперський складник радянської історіографії змушувала залічувати до фактично російської державної історіографії як правонаступниці Російської імперії і Радянського Союзу державні історіографії народів Кавказу: державу Урарту, вірменську ранньосередньовічну державу і грузинську державність початку ІІ тис. як свою на підставі того факту, що у ХХ ст. Вірменія, Грузія й Азербайджан були складовими частинами СРСР. Водночас вірменську етнічну територію в Туреччині й азербайджанську в Ірані радянські історики не вивчали, бо визнавали право на ці території сучасних Туреччини та Ірану. Натомість українських державних утворень російська дореволюційна і російська радянська історіографії не помічали, принципово сповідуючи концепцію “колиски трьох братніх народів”. Тобто формально визнаючи українців і як окрему націю, по суті, в глибині свідомості, вважали їх усіх, як царські шовіністи,- малоросами, “единым русским народом”.

Можемо стверджувати, що політична зміна в будь-якій країні світу викликає й зміну у трактуванні історії. Пангерманістські апетити Пруссії вимагали від істориків, що перебували на службі у прусському міністерстві освіти, трактувати населення клаптикових німецьких держав середини ХІХ ст. як спільну німецьку цілість, яка в перспективі повинна визнати прусське право підпорядкувати собі ці держави на підставі етнографічно-культурної німецької спільності. Часи Третього рейху підштовхнули німецьких істориків до пошуків арійських рис у народів, що тисячоліття тому входили до німецької ойкумени в Європі. Мусувалася думка про культуртреґерство ґотських племен на територіях Східної Європи. Історія часто служила виправданням агресивної політики сильніших країн супроти слабших сусідів.

Цій меті служили й різноманітні історіографічні теорії, як згадана вже “спільна колиска трьох братніх народів”. Вона мала сигналізувати, що в цій колисці єдиним історичним і політичним народом є росіяни, а інші два мали підпорядковуватися волі “старшого брата”. Якщо українець – “молодший брат” росіянина, то чи має він право казати про агресію, про поневолення, про асиміляцію? За такого трактування історія України є частиною історії Росії, а цій останній дозволене будь-яке втручання у внутрішні справи “молодшого брата”.

Так само т. зв. норманська теорія Шльоцера-Міллера мала на меті ув’язати в одне ціле європейську й російську історії на рівні розвитку уявлень про минуле у ХVІІІ ст. Рюрики були німці (пангерманізм не дуже розрізняв Скандинавію і германські території), і завдяки їм через постання норманської (варязької) Руської держави відбулося поєднання Європи й Русі. Німці принесли лад на анархічні руські землі й таким чином прилучили їх до європейської цивілізації.

Стосовно України варто навести ще одне міркування на користь доконечності переосмислення минулого. До 1991 р. на історію України українці дивилися російськими очима. Централізація і великодержавність у культурно-освітній царині забороняли визнавати окремий від російського український історичний процес. Проблема “Україна як політична одиниця” (стремління протягом століть до самостійності) перебувала під цензурною забороною, було підставою для кримінального переслідування. Все незалежницьке в українському суспільному житті діставало наличку “українського буржуазного націоналізму”, замовчувалося або перекручувалося. Фальшування української історії мало на меті виховати радянську людину в Україні, яка сповідувала б російсько-імперські цінності й комуністичний тоталітаризм.

Кожна історіографія формує своє коло героїв історії, своє ставлення до тих чи тих подій минулого. Коли існує дві діаметрально протилежні перспективи бачення, з’являються дві протилежні групи героїв. Ті постаті, які в російській історіографії трактуються позитивно, в українській мають негативне забарвлення і навпаки. Виробляється стійка парна опозиція в трактуванні деяких ключових постатей у російсько-українських стосунках. Приміром Олексій Михайлович – І. Виговський, Петро І – І. Мазепа, В. Ленін – М. Грушевський, Й. Сталін – Є. Коновалець. Для росіян Петро І – герой, реформатор московської держави, творець Російської імперії, для українців – визискувач козацтва, централізатор, приборкувач української автономії, організатор фізичного терору проти самостійницької опозиції, організатор винищення мешканців Батурина і Запорозької Січі.

Цей приклад показує, що говорити про одну правду чи об’єктивність історії важко, а може, навіть і неможливо. З російської точки зору є підстави говорити про зраду, причому особисту – І. Мазепи Петрові І. З української – І. Мазепа не тільки мав право укладати українсько-шведський союз, а й повинен був це робити, бо це було продовженням традиційної політики козацтва у трикутнику агресивних замірів Польщі, Росії й Османської імперії супроти України. Є також підстави говорити про зраду російською стороною України й односторонню відмову від узятих на себе політичних зобов’язань щодо української сторони згідно ще з Переяславською угодою і березневими домовленостями 1654 р.

Отже, переосмислення нашого минулого відбувається в напрямі повернення до несфальшованої української історії, на якій має виховуватися нова генерація українців.

Примітки

1. Див. докл.: Гирич І., Радзивілл О. Новий російський Сталін, або конструктори “щасливого минулого” // Дзеркало тижня. – 2008. – № 35 (714). – 20 верес.