Людина

Ігор Гирич

У житті О. Рибалка вирізняла надзвичайна скромність. Він ніколи не прагнув на перші ролі, завжди волів перебувати за лаштунками, добре виконувати свою роботу і не бути „в начальстві”. Навіть коли 1992 року випала нагода стати головним редактором „Старожитностей” (до цієї газети Олександр Леонідович теж доклав чимало праці), він відмовився і переконав мене зайняти цю посаду. Місце головного редактора „Пам’яток” О. Рибалко посів лише з третього разу, коли ніхто вже не претендував на нього в часи животіння редакції за відсутності нормального фінансування з боку держави.

Так само скромним він був і в науковій сфері. Його не бачили на конференціях, прийняттях, презентаціях. Роль публічної людини була не для нього. Він не брався за широкі наукові теми, хоч міг би легко захистити дисертацію з філософії, історії, літературознавства або філології та написати не одну книжку з цих дисциплін. Він не писав статей на теми, в яких, як вважав, не був компетентним. Шкода, адже його науковий потенціал був потужний, і за меншої редакційної зайнятості О. Рибалко міг зробити набагато більше на науковій ниві.

Зовні стриманий, він був внутрішньо імпульсивною й водночас дуже делікатною людиною. Усе надто близько брав до серця. В Олександра Леонідовича було безліч знайомих, але мало кому він міг вилити свою розбурхану суспільними й політичними негараздами душу, та й не кожен був готовий вислухати й заспокоїти його. Він дуже любив свою родину. Вболівав за долю України, її народу, мови, культури, майже фізично страждав через бездарність українських політиків… Був надчутливим до несправедливості. Чи не тому й залишив нас у розквіті інтелектуальних сил.