„Пам’ятки України”

Ігор Гирич

Олександр Рибалко у 1970-х роках працював редактором видавництва „Вища школа”, багато редакційної роботи провадив по своєму відділу у ЦДАЖР, але його енергія і талант редактора по-справжньому розкрилися лише в „Пам’ятках України”. Наприкінці 1980-х навколо журналу почали гуртуватися кращі інтелектуальні сили Києва задля озвучення через часопис прогресивних суспільних ідей у країні. Серед таких людей опинився і Олександр Рибалко. Але, на відміну від інших, він став чи не єдиним, хто залишався з „Пам’ятками” майже двадцять років – до кінця свого життя. Оглядаючись назад, можна казати, що робота в „Пам’ятках” була його найвищим злетом. Саме тут вияскривилися його визначні, різнобічні обдаровання.

О. Рибалко з перших і до останніх днів підтримував у редакції класичну атмосферу періодичного видання. Він вів обсяжне листування з постійними та потенційними авторами. І не просто просив щось дати на друк, а замовляв конкретні матеріали, виходячи з інтересів і можливостей авторів та тематичної стратегії журналу. Наприклад, майже всі мої публікації в „Пам’ятках” були особисто замовлені О. Рибалком.

Олександр Леонідович мав рідкісну вдачу, яку нечасто зустрінеш серед людей його фаху, – він любив і шанував своїх авторів. Ставився з великою тактовністю й повагою до кожного висококласного знавця свого предмета. Не шкодував ні сил, ні часу на умовляння щось написати, переконуючи автора у важливості висвітлення якоїсь певної теми чи актуальної проблеми. Хотів, щоб у журналі друкувалися авторитетні вчені, публіцисти, літератори – представники різних галузей гуманітарних знань. І такий підхід давав позитивні результати. На сторінках „Пам’яток” виступали визначні історики архітектури С. Кілессо і О. Пламеницька, історик мистецтва, першорядний знавець середньовічного іконопису В. Александрович, видатний джерелознавець-культуролог, лауреат Шевченківської премії С. Білокінь, унікальний учений-мовознавець К. Тищенко, історик-пам’яткоохоронець С. Кот і багато інших – усіх не перелічити.

Водночас авторам працювати з О. Рибалком було непросто. Вимогливий до себе, він, як головний редактор був, можливо, занадто вимогливим до інших. Міг відмовитися давати статтю, якщо вона була слабка або вже друкувалося в іншому виданні, просив багаторазово доопрацьовувати матеріал, наполягав на звірянні цитат, дат, прізвищ, іноді спрямовував на своє бачення теми. Не всі це легко сприймали, були й ображені, але гадаю, в душі визнавали його правоту. Утім творчий процес легким не буває, справді якісне періодичне видання має готується у стані творчого неспокою.

Робота над поданим у редакцію рукописом тривала досить довго. Кожна стаття проходила кілька фаз обробки. Спочатку – перша читка і попереднє редагування: виявлялися слабкі місця в тексті, неточності у викладі, фактичні помилки. Після цього О. Рибалко телефонічно або під час особистої зустрічі вказував на моменти, які потребують виправлення, доопрацювання. Стаття поверталася авторові, і за якийсь час він мав подати до редакції її оновлений варіант. Тоді О. Рибалко ще раз редагував текст, звертаючи більше уваги на стилістику. Якщо автор щось не врахував із того, що йому пропонувалося змінити, Олександр Леонідович міг сам зробити вставки до тексту. На третьому етапі редакторські правки узгоджувалися з автором. О. Рибалко обов’язково намагався авторизувати свою редакцію. При потребі він пояснював кожну правку, спираючись на джерела, уважно вивчав аргументацію свого опонента, і так, як правило, вироблявся узгоджений варіант. На кінцевому етапі відбувалася „косметична”, вже остаточна правка і коректура матеріалу. Але бувало й таке, що стаття п’ять-шість разів передавалася від автора до редакції, – процес редагування міг розтягнутися на півроку.

Я часто запитував О. Рибалка: „Чи вартують деякі з матеріалів таких величезних затрат сили, здоров’я, часу?” Олександр Леонідович ніби й погоджувався, що зусиль докладається надміру, але в ньому сидів рідкісний за впертістю й принциповістю педант. Він просто не міг не вдосконалювати працю до абсолюту. Його ретельності міг позаздрити кожний редактор. Ну, хто тепер не те що так прискіпливо редагує, а часто й просто вичитує тексти? Яке з видань відповідає за якість надрукованого матеріалу? А О. Рибалко звіряв з оригіналами усі цитати, бібліографічні посилання, прізвища і дати, а що не міг звірити сам – доручав редакційному бібліографові.

О. Рибалко дивився на „Пам’ятки” як майстер на художній витвір своїх рук. Він вибудовував композицію чергового числа основними публікаціями, добирав матеріал на підверстку. Концептуальні статті могли бути публіцистичніше написані, поруч містилися оригінальні наукові дослідження, а також архівні документи. Він дбайливо розшукував цікаві призабуті статті в старих виданнях, широко ілюстрував матеріали часопису цінними фотодокументами. Світлини, малюнки і креслення завжди мали смислове навантаження, а не просто прикрашали текст.

Однак я не пригадую, щоб О. Рибалко був цілковито задоволений номером, що вийшов. Він завжди чимось сприкрювався. То якийсь матеріал недостатньо опрацювали, то сподіваних статей не вдалося дочекатися, то якість друку його не влаштовувала, то невдалим видався макет.

О. Рибалко був головним редактором „Пам’яток” останні шість років, але усі матеріали з 1989 по 2008 багаторазово проходили через його руки. Він нікому не довіряв остаточної редакції статей, усе контролював. Саме завдяки творчому внеску і організаційній роботі О. Рибалка журнал „Пам’ятки України” змінив науково-популярний формат на науковий і став, на мій погляд, одним з кращих культурологічних часописів України.