Мовник

Ігор Гирич

Олександр Леонідович, хоч і не мав спеціальної філологічної освіти, став, як на мене, одним із найпрофесійніших українських лінгвістів. Він належав до тих мислячих людей, які переймалися долею рідною мови, пізнавали її минуле, замислювалися над перспективами розвитку. Глибоко знав історію мови. Був блискучим знавцем сучасної літературної мови, зокрема всіх її лексичних шарів, виражальних можливостей, тонкощів слововжитку. Його можна назвати філологом-концептуалістом, який ставився до мови з висот філософії – як до найвищого цивілізаційного досягнення народу. Тому й сама його діяльність як редактора й історика підпорядковувалася служінню найвищим стандартам української літературної мови.

О. Рибалка дехто вважав прихильником мовної архаїки через настійливе звернення до рідковживаних слів. Насправді ж він прагнув максимального лексичного збагачення сучасної української мови за допомогою призабутої питомої лексики, що у 1930-ті роки була ґвалтовно збіднена шляхом репресій і нагінок більшовицькими мовознавцями. О. Рибалко активно використовував у своїй практиці, такі слова, як мапа, летовище, світлина, оглав, прозірка та інші, багато з цих слів нині вже є нормативними, повертав традиційну українську термінологію в наукові тексти.

Чимало статей написав О. Рибалко щодо реабілітації літери „Ґ”, потреби відновлення форми двоїни. Олександр Леонідович мріяв про відхилення „постишівського” правопису 1933 року, який, по суті, був наругою, вчиненою над українською мовою, і відродження харківського, „скрипниківського”, кінця 1920-х років, як найбільш наукового і системного правописного кодексу. Він був ледь чи не єдиним редактором у Києві, який редагував тексти за правописом 1929 року. О. Рибалко гаряче підтримував ідею вироблення єдиного правопису для всіх українців світу, що має ґрунтуватися на всьому історичному досвіді його творення.

Тож коли робоча група Української національної комісії з питань правопису, очолювана членом-кореспондентом НАНУ В. Німчуком, у 1999 р. підготувала проект найновішої редакції українського правопису й винесла на широке обговорення, О. Рибалко подав понад сотню посутніх зауважень і пропозицій.

Олександра Леонідовича вирізняла велика вимогливість до культури видання. Пригадую, як на початку 1990-х він збирав щомісячні наради працівників редакції „Старожитностей”, а їх тоді було чоловік п’ятнадцять, і проводив „розбір польотів” по щойнонадрукованому числу. Тривали вони зазвичай кілька годин, аналізувалися не лише фактологічні, а й стилістичні та граматичні помилки. Це була справжня школа для літредакторів і коректорів, хоч декому з присутніх і не імпонували такі засідання. „На горіхи” діставалося всім потроху. Мене, приміром, О. Рибалко одного разу критикував за те, що в публікації листів В. Липинського подав їхні неповні тексти. „Це неповага до нашого видання, – резюмував Олександр Леонідович, – бо це означає, що повний текст ви плануєте видати в академічному виданні”. І мав рацію.

Велику увагу О. Рибалко приділяв художньому перекладу. Зокрема, у середині 1990-х чимало сил доклав, аби налагодити контакти видавництва „Українознавство” при „Пам’ятках” із найкращими українськими перекладачами з метою видання популярної зарубіжної класики. Зокрема багато спілкувався з Є. Поповичем і Р. Доценком. Почав видання п’ятитомника творів Р.Л. Стівенсона, але через брак коштів ці проекти довелося згорнути.