Науковець і археограф

Ігор Гирич

За титанічною редакторською працею може залишитися непоміченою творча спадщина Олександра Рибалка. Він багато писав для періодичних видань і протягом 1980–2000-х років оприлюднив до двох сотень статей, заміток, рецензій, документів різноманітної проблематики. Бібліографічні покажчики лише „Старожитностей” і „Пам’яток України” фіксують більше ста позицій публікацій О. Рибалка.

Написане Олександром Леонідовичем можна умовно поділити на дві кількісно не рівнозначні групи: статті інформаційно-популяризаторського характеру – менша і наукові та документальні матеріали джерелознавчого спрямування на теми, пов’язані з історією і культурою, – більша. Як автор-просвітянин і публіцист О. Рибалко підготував серію газетних статей про „репресовані” слова, літери, долю українського правопису. Наукові зацікавлення Олександра Леонідовича скеровувалися в історико-літературознавчому, пам’яткоохоронному і джерелознавчому напрямах.

С. Білокінь у своїй першій публікації про О. Рибалка для енциклопедичного довідника Інституту історії України схарактеризував його як славіста. І це слушна дефініція. О. Рибалко знав майже всі слов’янські мови і контактував з іншими славістами з різних куточків Центральної та Східної Європи. Він збирав літературу і писав на теми з історії білорусистики, спілкувався з українцями, літераторами і громадськими діячами Білорусі. Він цікавився навіть полабськими сербами і кашубами.

Працюючи в архіві (нинішньому ЦДАВО), О. Рибалко зібрав масу матеріалів про діяльність українських письменників, науковців і діячів культури у 1920-ті роки. Більшість з опублікованого у „Старожитностях” і „Пам’ятках ” – це документи про українізацію громадського й культурного життя у 20-ті роки ХХ століття, про ставлення до пам’яток архітектури в довоєнні й повоєнні роки, більшовицькі чистки наукових інституцій на початку 1930-х років і, зокрема, Історичної секції ВУАН М. Грушевського. Майже до кожного тематичного числа „Пам’яток” О. Рибалко робив тематичну добірку архівних документів. Приміром, для номера, присвяченого Михайлівському Золотоверхому монастирю, він подав документи, що стосувалися зняття мозаїк і фресок.

Окрім двох зазначених видань, Олександр Леонідович друкувався також в „Архівах України”. Одна з найулюбленіших його тем – подвижницька праця науковців, які перебували в лабетах комуністичного тоталітаризму. Багато нового він опублікував про діяльність ботаніка О. Янати, географа С. Рудницького, поета В. Свідзинського, письменника і кінорежисера О. Довженка та інших.

Історико-джерелознавчі наукові розвідки О. Рибалка здебільшого мали причинковий характер. Але кілька десятків його статей, зібраних в одну книжку, безперечно, викликали б значний читацький інтерес. Таке видання стало б свідченням нашого пошанування його наукової праці.

Під егідою діючого при „Пам’ятках” видавництва „Українознавство” О. Рибалко здійснив у власній текстологічний редакції видання перших трьох томів „Всесвітньої історії” Михайла Грушевського. На жаль, через брак коштів увесь шеститомник так і не побачив світ. Досвід, набутий під час опрацювання творів М. Грушевського, придався О. Рибалкові для укладення правил відтворення текстів у 50-томнику великого історика, що його вже вісім років видає Інститут української археографії та джерелознавства НАНУ.

Ретельність О. Рибалка-археографа підтверджує хоча б такий цікавий приклад. Десь у другій половині 1990-х років відомий історик козацької доби і просвітник Ю. Мицик у газеті „Літературна Україна” опублікував архівний документ, що претендував на відкриття: лист Янки Купали до Михайла Грушевського. Позаяк про їхні контакти в літературі нічого не було відомо, Олександр Леонідович як білорусист зацікавився цією публікацією і вирішив дослідити питання. Він підняв оригінал листа, звірив почерк його з почерком Янки Купали (добре, що зразків почерку у відповідній персональній енциклопедії є багато) – і відразу пересвідчився в хибності висновків Ю. Мицика. Насправді лист писав не поет Янка Купала (справжнє прізвище І. Луцевич), а інший відомий білоруський діяч із тим самим прізвищем, який дійсно контактував з українськими громадськими діячами, зокрема спілкувався й зустрічався з М. Грушевським. Порівняння публікації з оригіналом листа дало змогу виявити кілька десятків помилок. Наприклад, слово „перон” публікатор прочитав як „пиріг”. На жаль, планованої замітки з приводу цього допису в „Літературну Україну” на тему „ось такі пироги” О. Рибалко так і не написав.