Академік без диплома

Ігор Гирич

Оцінюючи того чи іншого вченого, ми часто повторюємо фразу про його неординарність і парадоксальність. Багато такої неординарності і парадоксальності подибуємо і в Орестові Левицькому. Перше, що впадає в вічі, – академіком і президентом УАН стала людина, яка не мала офіційних наукових кваліфікацій для цього. Він не захистив протягом життя ні магістерської, ні докторської дисертації. І не був навіть доктором історії honoris causa, тобто не був обраний на почесного доктора жодним російським університетом. Не були докторами наук М. Грушевський, І. Франко та О. Єфименко, але удостоїлися почесного докторського диплома від Харківського університету. Та у добу української революції й розстріляного відродження ця ситуація не лише не була винятком, навпаки, була частим явищем серед учених кіл. Не всі науковці-українці мали можливість здобути визнання офіційної російської науки, чутливої на усіляких „мазепинців” у середовищі вчених.

Молодший товариш О. Левицького Микола Василенко теж не був доктором історії. За царських часів останній добився лише приват-доцентури у Київському університеті і то вже напередодні світової війни і революції. Обох наукових дисертацій не мав і голова академічної управи, видатний літературознавець академік Сергій Єфремов. Ученим-аматором був і перший голова архівної системи України, працівник академічних структур, визначний історик-генеалог Вадим Модзалевський. А першорядний вчений-історик і мислитель В’ячеслав Липинський і поготів не мав вчених ступенів, бо не встиг одержати закінченої вищої освіти. Але від того ці люди не стали меншими постатями у науці; навпаки, саме вони заклали на багато десятиріч уперед історіографічний, літературознавчий, мовознавчий та історіософський канони.

Сьогодні виглядає дивним, але факт – Орест Левицький жодного дня не викладав в університеті й не був ні професором ні навіть приват-доцентом жодного вищого навчального закладу. Його місцями праці, за які одержував платню, були посади заступника директора Центрального архіву давніх актів (ЦАДА), діловода у київській Археографічній комісії; крім того, тридцять років він учителював у IV Київській чоловічій гімназії. Причому цікаво, що в гімназії О. Левицький навіть не викладав історію, бо це місце було зайнято, а був учителем латини й російської мови. Отже, з посади гімназійного педагога (як не рахувати комісію) він відразу перескочив в академіки.

На обрання академіком брак офіційного вченого стажу зовсім не вплинув, бо О. Левицький був авторитетним вченим, автором знаних і шанованих науковим світом праць. Гадаємо, не останню роль відіграло і близьке знайомство з Миколою Василенком, голос якого немало важив при доборі фахівців-гуманітаріїв для щойно заснованої ВУАН. Було також враховано факт належності Ореста Левицького до всіх існуючих у Києві громадських наукових товариств: Історичного товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Українського наукового товариства у Києві (УНТ) та Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ).

Чи свідчить це про занижений рівень вимогливості до науковця у революційний час або про недостатню повагу до звання науковця? Радше навпаки. Це факт промовляє про неформалізоване ставлення до науки у добу, коли вона в епоху позитивізму стала новою релігією суспільства. І суспільство оцінювало рівень науковця не за офіційним визнанням і відповідністю формальним вимогам, а за сутнісним внеском людини у розвиток наукового знання.

Інший парадокс. Людина, яка не мала базової юридичної науки, не лише очолювала Соціально-економічне відділення УАН, а й була головним фахівцем в Україні в ділянці звичаєвого права, очолюючи відповідну дослідчу катедру та ще й Українське правниче товариство при академії. За всіма канонами О. Левицький мав би стати академіком в Історично-філологічному відділенні, але для обсадження правничих катедр істориків і філологів було достатньо, правників же за освітою та ще й україністів з цієї спеціальності бракувало. І Орест Іванович став юристом, до певної міри, „з примусу”.

Орест Левицький прийшов до історії права через історичне джерелознавство, працюючи з актовим матеріалом Центрального архіву давніх актів у Києві. На початках постання академії не говорили про стирання штучних меж між суміжними галузями наук, про які доводиться постійно згадувати нині при захисті кандидатських і докторських робіт, коли одним з „найпопулярніших” недоліків є невідповідність тієї чи іншої роботи номеру наукової спеціалізації. Орест Левицький уособлював три основних іпостасі історичної професії. Він був архівістом, археографом-джерелознавцем, істориком-аналітиком доби козаччини ХVІІ ст., а заразом дослідником звичаєвого права староукраїнського суспільства доби Речі Посполитої і Козацької держави.

Авторитетним вченим у ділянці історії звичаєвого права Орест Левицький став завдяки своїй самовідданій праці у ЦАДА. Знову ж таки і в цьому можемо побачити невідповідність сучасній практиці, що була закладена у післявоєнний радянський час. Тоді вважався нормальним варіант, коли документи для досліджень вчених розшуковує і копіює архівіст, а наукові висновки здійснює науковець – людина апріорі вищої за архівіста кваліфікації. За часів Ореста Левицького ця проблема вирішувалася дещо інакше. Науковцем могла бути лише та людина, яка працювала в архівах і мала безпосередній контакт із джерелами.

Цієї традиції свято дотримувалася київська школа, яка ще мала відоме визначення – документалістична школа істориків. Закладали її М. Максимович і М. Іванишев, а остаточно оформив батько українофільської традиції в історіографії Володимир Боніфатійович Антонович, за сумісництвом головний редактор Археографічної комісії. Археографи, вони ж і історики в одній особі, редагуючи відповідний том „Архива Юго-Западной России” (АЮЗР), були одночасно копіїстами архівних джерел, археографами, що передавали текст документа, і авторами розлогих наукових передмов, які фактично були монографіями, написаними на підставі розшуканих і виданих документів. Власне, це не була суто київська традиція. На таких засадах взагалі тоді стояла європейська наука, зокрема й історична наука в Росії. В архівах працювали і університетські професори. А у середині 1920-х рр. академік С. Єфремов для видання щоденника Т. Шевченка їздив до Чернігівського історичного музею і власноручно копіював знаменитий раритет, який зберігався у зібранні В. Тарновського.

Орест Левицький був найкращий знавець актових книг, їх авгур, вдумливий інтерпретатор, поет актового матеріалу. Він особисто склав описи кожного актового запису десяти найраніших книг Луцького суду середини ХVІ ст. Кожна така книга мала по 500 сторінок і більше і не меншу кількість актових записів, на які майбутній академік писав заголовки. Здійснення опису однієї такої книги забирає іноді цілий рік роботи. І такою рутинною невдячною справою займався й О. Левицький поруч із директором архіву видатним істориком-архівістом Іваном Каманіним. Шість тисяч актових книг ще й досі описують сучасні архівісти.

Досягнення О. Левицького в науці були б неможливими, коли б він не мав видатних людських якостей. Не кабінетний вчений, а людина великого поетичного таланту, він сам себе називав „развлекающимся” чоловіком. Левицький прагнув спілкування з людьми, був чудовим оповідачем, любителем музики, аматором релігійних співів і церковної служби. Орест Іванович мав добрий голос і співав у церкві та музикував під час громадських заходів. Був виконавцем партії Грицька у першій українській опері М. Лисенка „Різдвяна ніч”. Дуже любив малих дітей, і коли бачив десь малечу у сумному настрої, сідав за рояль і грав веселі мелодії народних пісень. Поетичний дар О. Левицького відбився й на його мистецькому ставленні до архівного матеріалу. При читанні нібито нудного документа в нього виникали oбрази, і ці oбрази згодом втілювалися у художню форму, у вигляді історичних оповідань з минувшини.

Оце бажання живого спілкування і любов до людей і робили з Левицького видатну постать української громади Києва. Він був душею вечірок і громадських зібрань. Через свою вдачу він не міг постійно висиджувати за столом. Тому, можливо, М. Василенко називав його „лінивим чоловіком”. Але для успіху своєї наукової праці він потребував творчого натхнення, яке й черпав з навколишнього життя.

Тому не буде помилковим твердження, що саме завдяки своїй мистецькій, поетичній, бурхливій натурі О. Левицький досягав наукових успіхів. Як свідчить практика, наукове визнання приходить до людей, які з вимогами естетики підходять до своїх вчених досліджень. І таким естетом і митцем був Орест Левицький.