Підходи до охорони пам’яток

І. Б. Гирич

Першорядним питанням охорони пам’яток була проблема класифікації пам’яток старовини і мистецтва. [Докладніше про теоретичні питання пам’яткоохоронництва в діяльності КТОПСІМ див.: Федорова Л.Д. Теоретичні та правові питання збереження культтурної спадщини в діяльності пам’яткоохоронних структур України (1910-ті рр.) // Український історичний журнал. – 2011. – №1. – С.91 – 106] З цієї проблеми протягом 1910 – 1911 років відбувалася тривала дискусія, а у 1912 р. І. М. Каманін підготував спеціальну розвідку, в якій писав:

„До пам’яток старовини має бути віднесений кожний предмет, який вийшов з ужитку або який змінив власну форму, хоча б це мало місце за зовсім недавнього часу. Як людина – громадський діяч, належить історії з моменту смерті, як подія чи факт стає історичним після того, як остаточно завершиться, так і річ стає пам’яткою старовини, коли вона виходить з ужитку або змінює форму, колишні свої властивості [ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 725. – Оп.1. – Спр. 3. – Арк. 66 – 67; Павлуцкий Г. Проект закона об охране древних памятников в России// Военно-исторический вестник. – 1912. – № 1. – С. 115 – 131.]”.

Таке трактування прийняли всі члени ради товариства.

І. М. Каманін писав, що визначати для предметів старовини будь-яку часову межу – абсолютно неможливо, бо кожний предмет або група однорідних предметів, має власну часову межу. Він таким чином визначав поняття „пам’ятка”:

„вважати пам’яткою старовини все те, що не сучасне. Так, приміром, якщо існує знана школа живопису і вона за 20-30 років поступилася місцем іншій, то твори її вже є пам’ятками старовини; будинки 30-40-х років [ХІХ ст. – І.Г.], що будувалися за планом, який відрізняється від планів теперішніх будівель, також є пам’ятками старовини.” [ЦДІА України у м.Києві. – Ф.725. – Оп.1. – Спр.3. – Арк.62, 66 – 67.]

Як не дивно така трактовка звучить сучасно і сьогодні. Коли нинішній діяч охорони пам’яток, професор мистецтва і професійний архітектор Л.Скорик стверджує, що знесений будинок 1909 р. архітектора Казанського на Поштовій площі не являється пам’яткою старовини, то це означає, що, в розумінні цінності скарбів минулого, ми за ці 100 років не просунулися далі за наших попередників. А думки І.Каманіна куди актуальніші за розумування багатьох сучасних фахівців.

Цікаво, що кияни-пам’яткоохоронці значно випередили в своїй трактовці діячів московського товарситва охорони пам’яток, які вважали пам’яткою споруди, зведені не пізніше петровських часів, тобто першої чверті 18 ст.

В грудні 1911 р. Г.Павлуцький склав проект закону про охорону пам’яток давнини в Росії. Для цього за ініціативою КТОПСІМ була створена коміся з представників усіх вчених громадських і державних товариств: Історичного т-ва Нестора-літописця (ІТНЛ), Археографічної комісії, Товариства шанувальників старожитностей і мистецтв, Військово-історичного т-ва, Церковно-історичного та археологічного т-ва КДА. Під головуванням О.Мердера відбулася спільна нарада, яка далі збиралася цей проект надсилати до Петербургу. Загальноросійський проект готував В.Верещагін і друкувася він у журналі „Старые годы”. [Верещагин В. Законопрект об охране старины // Старые годы. – 1912. – Март. – С.49 – 54.]

Іван Каманін виступив також за негайне описання пам’яток і про взяття їх на облік. Товариство класифікувало пам’ятки на 4 розряди: археологічні, архітектурні, мистецтва і письмові (тобто архівні).

За ініціативою І. М. Каманіна в 1914 р. була створена Київська обласна вчена архівна комісія [Докладніше про діяльність товариства у діялянці збереження архівів та писемних пам’яток див.: Симоненко І. Київська вчена архівна комісія // Київська старовина. – 2000. – №4. – С.140 – 150; Федорова Л. Внесок київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва у розвиток архівної справи в Україні (1910-ті роки) // Архіви України. – 2010. – №1. – С.117 – 127.], яка була складовою частиною товариства охорони пам’яток і займалася виявленням, обліком і збиранням приватних архівів, рукописних колекцій, окремих документів, що мали наукове значення [Каманин И. Записка об учреждении в Киеве Ученой архивной комисии// Военно-исторический весник. – 1912. – №1. – С.131 – 139.].

І.Каманін наполягав на якомога швидшій передачі історичних архівів у місцеві архівно-наукові установи. У зв’язку з цим він висловлював думку про створення обласних архівних комісй. В Києві існував лише один державний архів Центральний архів давніх актів при київському університеті. Решта архівів перебувала на відомчому зберіганні або монастирів, або державних органів. Між тим кількісно історичних матеріалів у тих архівах було у десятки разів більше, ніж на обліку в ЦАДА. На провінції справи були ще в гіршому стані. В університетський центрах: Харкові, Одесі так-сяк вдавалося організувати збереження документальних збірок при університетах, але в інших губернських центрах такого нагляду не існувало. Фактично І.Каманін спробував на базі КТОПСІМ створити всеукраїнську архівну службу. Ця спроба не увінчалася успіхом, але його праця не пройшла даремно і була використана вже за доби Центральної Ради, Української Держави, Директорії та УССР, коли постав державний всеукраїнський архівний комітет і всі історичні архіви були передані до державних центральних та обласних архівів.