Листи В. Винниченка, Л. Юркевича, М. Залізняка і В. Степанківського до А. Жука (вересень-жовтень 1912 р.)

Ігор Гирич

Тим листам, що нижче друкуємо, передувало жваве листування між усіма учасниками дискусії та полемічні статті в газеті “Вперед”. Про перипетії цієї полеміки і дискусії писав сам А.Жук у журналі “Визволення” за 1923 р. [72] В цій статті він цитує не лише уривки статей В. Степанківського і В. Винниченка в газеті, але й розлогі уривки з листів В. Степанківського до себе, які тут використаємо в цілості як першоджерело, позаяк дістати оригінал газети та й самі листи складно.

A. Жук пов’язує появу статті В. Степанківського про молодукраїнство “Соціяль-Демократія чи Молодоукраїнство?” у львівському часописі “Вперед” (ч. 23, 11 липня 1912 р.) безпосередньо з березневими нарадами 1911 р.

“Ми, – писав В. Степанківський, – почули себе репрезентантами української селянсько-робітницької нації, по тім боці кордону; ми почули себе спадкоємцями великих заповітів славних українських гетьманів; ми зв’язали свої наміри з традицією княжої Києво-Галицької Руси-України. Наша нація знову єдина, знову вільна, дужа, і тут ми зустрілися з «українофільством», неактивністю, аполітичністю старих елементів українського суспільства, що хоча і збудували той підмурок, на якому ми поставили свій рух, самі вище того підмурку піднестися не могли і стояли задубілими анахронізмами, представниками підготовчої епохи. Нам довелося проголосити війну на сих «старих», і ся війна ще й досі не скінчена. Але перемога молодого українського руху, руху політичного, протиставленого старій малоросійській українофільщині – йде по всій лінії. Молодому українському рухови належить нинішній день, а завтрашній день чекає від нього Великих Діл. Сей молодий український рух ми. Наш час до сього признатися, і нам час взяти належне нам у наші власні руки”.

B. Степанківський у листі до А. Жука від 22 червня 1912 р. писав, що надіславши до газети свою статтю, він хоче викликати своїх противників на бій, що

“нашим ближчим роком, має бути скликання конференції «ерупістів» і розпочаття енерґічної роботи в «буржуазнім напрямку»; що тепер потрібна на російській Україні дужа й бадьора партія та що ми мусимо творити на Україні дійсний політичний рух і кинути сей рух в очи Европи….”

В другому листі від 2 липня 1912 р., по надрукуванні вже у газеті “Вперед” його статті, В. Степанківський розвивав свій погляд трохи ширше й між іншим писав: “На нашім обов’язку лежить створити дійсний, широкий політичний рух на російській Україні… Всі ті елементи, які поодпадали з нашої партії як груші, «енупісти» і т.п., яко елементи наші, молодоукраїнські тепер з’єднаються з нами. Невеличка купка – Ціхоцький (Д. Пещанський), Левко (Юркевич), Басок (М. Меленевський), – створять собі об’єднання. а ми посадимо справу на великого коня, не забувайте, що і «Раду», і «Вісник», і «Українську Жизнь» ведуть наші люде! Ми почнемо на чисто легальному ґрунті (оскільки можливо) і будемо старатися використати всі його ресурси.

Поскільки рух буде зростати, неминуче, мабуть, виникнуть поважні конфлікти з російською державною владою, які, через нашу добре організовану агентуру по європейських столицях, ми будемо намагатися використовувати на нашу користь… На разі міжнародних комплікацій, війни чи чогось в сім роді наша доля буде дуже відповідальна… я знову кажу, як уже казав у попередньому листі: на мою думку, дужий політичний рух український саме тепер є необхідністю. Ми мусимо його створити, бо без нас нікому. Се є нашим обов’язком, бо ми єсьмо сучасним поколінням української нації. Ми не пролєтаріят, то є фактом, і нічого боятися в тім признатися… ти кажеш, що нема молодоукраїнців. А хто всі ті Симони [С. Петлюра. – Тут і далі уточнення А. Жука], Валєнтіни [В. Садовський], Порші, Прокопи [П. Понятенко], Троцькі, Донцови і т.п., які творять сучасний рух?

… Я з партії виходити не збираюсь. Нехай собі виходить з неї Рибалка [Юркевич], як колись вийшли «обласники». Нехай буде з’їзд, і тоді побачимо, хто ще кого викине… Будемо старатися, щоб партія була наша. Прикладемо до сього всіх сил, бо се дасть нам в руки нашу традицію, яка таки троха варта. Але, розуміється, не пропали ми, якщо будемо й у меншости. Тоді ми очевидно заснуємо нашу власну партію…”

На статтю В. Степанківського відповів погромною статтею В. Винни-ченко у спеціальній прокламації, розісланій при ч. 26 львівського часопису “Вперед” за 3 серпня 1912 р., під назвою “Похід недобитків революції на соціялізм”. Цей виступ піднімав на глум не лише В. Степанківського, а й саму молодоукраїнську ідею.

“От так Колумб! – писав В. Винниченко, – воістину одкрив Америку! Та ще яку хорошу, – з князями, митрополитами, дужу канчуками, щасливу всім щастям, яке може мати спадкоємець князів…і дивіться, як сей спадкоємець п’яних гетьманів захопився своєю Америкою! Він ні на хвилину не думає, що він звичайнісенький український монархист-реакціонер. Ні, він апостол «Великих Діл»!”

В. Винниченко бачив рацію в закликах В. Степанківського, – виведення української політики на широкий шлях національно-визвольного руху. Він писав:

“Ніде правди діти, він [Степанківський. – А. Жук] уміє вибирати відповідний момент для своїх винаходів. На величезному березі моря російської революції валяється стільки недобитків, що не то що греблю гати ними, а будуй цілі мости в царство гетьманської України…”

Але заперечував рішучо таку потребу, бо краще будь-яка “хлопоманія” на кшталт В. Антоновича, писав А. Жук, ніж “гетьманоманія” нових консерваторів, правих сил, які, раз назвалися соціал-демократами, мусять бути лівими і радикалами, мусять ненавидіти заможні верстви, апріорі підносити пролетаря за рахунок “буржуазних” прошарків. В. Винниченко, слідом за Л. Юркевичем, вважав національну справу похід ною від класової, вона – похідне від пріоритетного соціально-класового визволення.

Публіковані у додатку до статті листи вже використовувалися і частково цитувалися в одній студії [73]. Але важливістю свого змісту вони заслуговують на повний видрук. Листи В. Винниченка, Л. Юркевича, М. Залізняка і В. Степанківського зберігаються в особовому фонді А. Жука в Національному архіві Канади в Оттаві серед великого масиву листування Андрія Ілліча [74]: листи В. Винниченка мають шифри у NAC (A. Zhuk Collection (MG30C167)) -Vol. 4. – F. 12; Л. Юркевича – Vol. 4. – F. 4; M. Залізняка – Vol. 4. – F. 13; В. Степанківського – Vol. 20. – F. 66. Крім цих листів за осінь 1912 р., є й інші листи тих самих кореспондентів за інші роки. Останніми часами листування А. Жука публікує в різних виданнях А. Магурчак [75]. Листи М. Грушевського та Д. Дорошенка до А. Жука були вже видрукувані в тематичному числі “Молодої нації” (2002, № 3 (24)).

Листування, що нижче публікується, продовжує тему надпартійної групи “Вільна Україна”. Перемовини про деталі її постання і діяльності всередині України і на міжнародній арені, що тривали з початку весни 1911 р., продовжувалися і в наступному 1912 р. Ще залишалися надії започаткувати журнал “Вільна Україна”, і саме цей рік В. Дорошенко, який долучився до акції під впливом А. Жука, мабуть, саме 1912, а не 1911 р. [76], вважає часом, коли визріла ідея майбутнього СВУ

Спроба А. Жука і його союзників відсунути від керівництва ортодоксальну частину партії не увінчалася успіхом. Л. Юркевич наполіг на “завішенні” в правах членів ЦК А. Жука, В. Дорошенка і В. Степанківського. На бік Л. Юркевича став і В. Винниченко. Влітку 1912 р. він друкує в газеті “Вперед” статтю, спрямовану проти “міщан” і “ретроградів”, які возвеличують українські експлуататорські класи в історичному минулому і реанімують та підфарбовують віджилий лад в Україні [77]. Ця стаття В. Винниченка була відповіддю на програмну статтю В. Степанківського у тій же газеті “Соціал-демократія і молодоукраїнство”, що вийшла місяцем раніше [78].

Натомість М. Залізняк пише про вдалу міжнародну кон’юнктуру для України і вихід української проблеми на форум європейської політики. Він погоджується з А. Жуком, що лише національне гуртування партій без огляду на їхню “класову природу” може допомогти змобілізувати всі невеликі сили заради спільної ідеї української окремішності.

Цю ситуацію фатально не хочуть розуміти Л. Юркевич і В. Винниченко. Саме це мав на увазі А. Жук, коли звинувачував обох партійців у нерозумінні банальних речей і їхнє слабке розуміння міжнародних реалій. Аргументи А. Жука не знайшли співчуття ні у Л. Юркевича, ні у В. Винниченка. Перший образився за зауваження А. Жука, що не розуміється у політиці. Другий резонерствував у листах в доктринерському дусі.

Натомість В. Степанківський і М. Залізняк підтримують позицію А. Жука і згадують В. Липинського та його працю “Z dziejów Ukrainy”, яку Микола Кіндратович справедливо вважає історіософською підставою для політичних дій молодоукраїнської соціал-демократії. Книжка В. Липинського вийшла друком у Кракові влітку 1912 р. і лише щойно прочитана була М. Залізняком. Він відразу пише на неї кілька рецензій і розміщує в основних українських періодичних виданнях Галичини. Працю цю М. Залізняк вже тоді, у 1912 р., оцінював як роботу зовсім нового історіографічного напряму, яких ще не знала українська історіографія. Листи М. Залізняка до А. Жука розкривають, що він фактично вже тоді сприймав працю В. Липинського як зразок нового державницького історіописання.

Обіцяні В. Степанківським бої за перемогу в УСДРП молодоукраїнського напряму не відбулися. Він сам вже дуже скоро вирішив за краще стосунків з Л. Юркевичем не розривати, а навпаки – помиритися. А. Жук вважав В. Степанківського близьким приятелем Л. Юркевича, з натяком на залежність від грошей Левка Йосиповича.

Друкуючи листи, зберігаємо всі мовно-стилістичні особливості їхніх текстів. Деякі зміни внесено лише в пунктуацію. Замість коментарів подаємо короткий перелік пояснень до згаданих прізвищ і названих видань.

Примітки

72. Жук А. До історії української політичної думки перед світовою війною // Визволення. – 1923. – Квітень. – Ч. 3. – С. 31 – 40.

73. Гирич І. У тіні В. Липинського… – С. 20-22.

74. Його ж. Канадський архів А. Жука // Молода нація. – 2002. – № 3 (24). – С. 168— 176;

його ж. Архів А. Жука як джерело для дослідження українського суспільно-політичного життя початку XX ст. // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – К.; Львів, 2004. – Т. 1. – С. 441-454.

75. Магурчак А. Листи М. Порша до А. Жука // Київська старовина. – 2006. – № 2. – С. 130-147;

його ж. Листи С. Петлюри до А. Жука // Пам’ять століть. – 2007. – № 4-5. -С. 43-51;

його ж. Епістолярна спадщина А. Жука в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського // Рукописна та книжкова спадщина України. -К.,2009.-С. 387-395.

76. Принаймні 1912 р. В. Дорошенко датує час закладання “головних основ СВУ” (Дорошенко В. Українство в Росії. – С. 113).

77. Винниченко В. Похід недобитків революції на соціалізм // Вперед. – 1912. – 3 серпня. – Ч. 26.

78. Степанківський В. Соціал-демократія і молодоукраїнство // Вперед. – 1912. – 2 липня. – Ч. 23.