Вступ

Ігор Гирич

Сучасні дослідники визвольного руху та історії української соціал-демократії погоджуються з думкою, що однією з причин поразки України в українській революції 1917-1921 рр. була невизначеність ідеологів національної соціал-демократії в питанні співвідношення між національно-державним чинником перебування України у межах інших держав та соціально-класовим підходом до суспільної перебудови [1]. Саме УСДРП поруч з УПСР була ідейним лідером української революції, і від її теоретико-ідейного ставлення до тез класової боротьби всередині нації та проблеми побудови незалежної держави залежала доля революції.

Хитання в цьому питанні в 1917 р. серед ідеологів революції були вислідом багатьох внутрішньопартійних дискусій протягом 10-15 років перед початком революції. Проблема дилеми: класова боротьба чи самостійність України – була постійною ключовою темою, яка викликала жваві обговорення, навколо якої оберталися думки лідерів української соціал-демократії від часів початку виділення УСДРП з РУП й до передодня Першої світової війни.

Усі лідери майбутньої УСДРП вийшли з РУП. І вже ця остання намагалася узгодити, первинним чи вторинним мусить бути національно-державний чинник щодо соціально-класового принципу. Програмний документ РУП – “Самостійна Україна” М. Міхновського маніфестував, що саме державна самостійність визнається пріоритетом партії, більшість членів якої орієнтована на соціал-демократичні цінності. Але не марксистська доктрина, а політичний активізм об’єднував усю українську молодь в РУП. Остання була, як спадкоємниця “Братства Тарасівців”, надпартійним загальнонаціональним утворенням наддніпрянських українців, яка себе протиставляла своїм попередникам – громадівцям, а члени якої свою політичність протиставляли на-родницько-громадівському культурництву.

До часів Першої російської революції РУП включала в себе ембріони всього спектру майбутніх політичних партій підросійської України від лівих до правих: соціал-демократів, соціалістів, есерів, народної партії. Власне РУП була своєрідним антиподом ЗУБДО і ТУП. Перше було наднаціональною надбудовою над усіма силами молодої генерації українців, друге – гуртувало сили, які генетично виводили себе від попередньої генерації борців за українське визволення: кирило-мефодіївців та старогромадівців.

Національний момент був тією спільною точкою, що гуртувала всі сили навколо єдиної мети – національного визволення України. Соціально-класовий принцип вніс у середовище РУП той дисонанс, що так і не був подоланий за всі передреволюційні роки.

Необхідність визнання марксизму ідейною основою партійного життя роз’єднав до того монолітність РУП. Більшість колишніх рупівців стали есде-ками. І для них панівною стала класова доктрина з ідеєю боротьби класів усередині однієї нації. В цьому сенсі українські есдеки повторювали постулати російських соціал-демократів, які вели боротьбу всередині своєї нації проти буржуазних партій, ліберальної інтелігенції як виразниці буржуазної ідеології та носія буржуазної культури. Не враховувався факт того, що український народ перебуває у пригнобленому стані, а розмови про українську буржуазію мають скоріше доктринерське значення, бо реально своєї буржуазії Україна підросійська фактично не мала, маючи справу на Великій Україні з буржуазією російською і польською та єврейською.

Беручи приклад з марксистів російських, українські есдеки не наслідували соціалістів польських, які в основу своєї діяльності покладали принцип відновлення польської державності. Навіть члени української соціалістичної партії, що її складали представники спольщеної шляхти правобережні Б. Ярошевський, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський та ін., які вийшли з рядів ППС, попри те, що були за своєю природою українськими самостійниками, після 1904 р. визнавали федеративний курс стосовно російської держави.

Українська соціал-демократична робітнича партія була за своєю сутністю небільшовицькою. Тобто не відзначалася своєю ортодоксальністю як радикальне крило російської соціал-демократії. Цілком можна погодитися зі С. Кульчицьким, який вважає український марксизм близьким за основними світоглядними і тактичними характеристиками до російського меншовизму. Бо, не визнаючи правомірності вилучення з процесу ефективного виробництва приватного власника – капіталіста, українські марксисти заперечували тезу про диктатуру пролетаріату. Вважали, що влада має належати багатопартійному парламенту, який мав обиратися на підставі загального, рівного і прямого виборчого права [2]. Іншою принциповою відмінністю від більшовиків було терпиме ставлення українських есдеків до своїх ідеологічних опонентів – як усередині партії, так і до представників українських буржуазних партій. Проте українських есдеків радше можна вважати ближчими до європейських соціалістів, передусім австрійської соціал-демократії. Бо меншовики були класичними російськими централістами і прихильниками імперської великодержавності. Не випадково наддніпрянські есдеки, перебуваючи тривалий час у Львові, творили з галицькими українськими соціал-демократами В. Левинським, М. Ганкевичем, Л. Когутом та ін. фактично одну партійну організацію. А В. Левинський тривалий час навіть був фактичним головним редактором літературно-мистецького наддніпрянського журналу “Дзвін”.

Українські марксисти демонстрували у різні часи іноді діаметрально протилежні, взаємовиключні свідомісні орієнтири, часом карколомні партійно-політичні кульбіти у практичній діяльності. Такі речі варто вважати не винятком, а радше нормою в есдецькому середовищі. В. Головченко і Т. Воронова, оцінюючи Л. Юркевича, відзначали, що зміни в його світогляді слід пояснювати не так еклектизмом світоглядних засад українських революціонерів, як схильністю “до кон’юнктурного розв’язання принципових питань” [3].

Уточнюючи цю думку, можна твердити, що українські марксисти, як і ліберали, не мали достатньої підготовленої суспільної бази і змушені були пристосовуватися до змінних політичних обставин. У кожному з них боролося їхнє українське єство, яке вимагало однозначного вирішення питання української окремішності як політичної та культурної проблеми. З другого боку, їхня прибрана форма марксистської ідеології, яка потребувала неуник-ненного слідування марксистській догмі про класове суспільство, класову солідарність, інтернаціональні стремління пролетаріату в його переважаючому російському трактуванні, змушувала до постійного перебування у фарватері РСДРП. Чомусь не брався до уваги той факт, що соціал-демокра-тична доктрина постала в країнах з імперською традицією національного гноблення, в державах, інтелектуальна еліта яких поділяла нації на історичні, що мають далі існувати, та неісторичні, що мусять бути неминуче асимільовані [4].

Національне питання більшовиками розглядалося як вузько периферійна проблема, що стояла на заваді поширення пролетарського руху, який нібито не знає державних кордонів. В інтерпретації російських есдеків централістично-імперський державний дух отримував несподівано простіше і переконливіше обґрунтування, ніж традиційна монархічна російська традиція. Переконуючи українських марксистів у необхідності єдиного революційного фронту, російські марксисти відкладали вирішення національного питання до часів постання демократичної Росії. Практична діяльність і більшовиків, і меншовиків показувала українським соціал-демократам облудливість запевнень російських демократів вирішити українське питання після здобуття ними влади в Росії. Хоч В. Ленін і проголошував принцип “національного самовизначення” та право на утворення самостійних держав у межах Російської імперії, таке самовизначення не віталося і вважалося національною вузькістю і контрреволюційною практикою. Попри маніфестацію ідеалів інтернаціоналізму і демократії та декларування більшовиками добрих намірів щодо “інородців”, лідер українських есдеків Л. Юркевич перед Першою світовою революцією писав про більшовиків:

“Іллін (Ленін. — І. Г.) і його товариші з під самостійницького прапору з «глибоким обуренням» показують нагая автономістичним робітничим рухам поневолених націй. Бо нагай той свідчить, що самостійницький прапор вони піднесли для того, щоби ілюзорним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи” [5].

Національне питання призвело до розвалу РУП і постання на її уламках УСДРП. За ставленням до вирішення національної проблеми в Російській імперії есдецька частина РУП у 1904 р. розділилася на три течії: “спілчан”, які ратували за приєднання до РСДРП, “обласників”, які взагалі національне питання виносили за дужки своєї програми, та більшості – “автономістів”, які виступали за автономію України в межах демократичної Росії.

Спробуємо простежити коливання українських соціал-демократів між сциллою національного і харибдою класового на конкретних прикладах з біографій провідних діячів українського соціал-демократичного руху. Для зручності пропонуємо скористатися наступною класифікацією. Всіх провідних українських соціалістів за ставленням до проблеми класового і національного можна розподілити на три умовні групи: 1) ортодоксів, що визнавали примат класового над національним (Д. Антонович, М. Порш, Л. Юркевич, В. Винниченко); 2) центристів, що, будучи на класових позиціях, одночасно вважали за можливе співпрацювати з націонал-демократією (“буржуазією”) (С. Петлюра, В. Садовський, П. Понятенко, Д. Дорошенко); 3) молодоукраїнців, що ставили примат національного вище за принцип класовості (Б. Ярошевський, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, А. Жук, В. Дорошенко, О. Назаріїв, М. Залізняк, В. Степанківський, Д. Донцов). Причому треба мати на увазі, що всі з вищеперерахованих постатей перейшли стадію ортодоксального марксизму, хіба окрім Д. Дорошенка, і майже всі більшою або меншою мірою опинилися в загальнодемократичному національно-демократичному таборі.

При перелічуванні всіх напрямків і спектрів національної соціал-демократії не говоримо про всіх її представників, а лише про чільних представників цих напрямків та їхніх відгалужень.

Примітки

1. Див., приміром, статтю про ідеологічні настанови лідера УСДРП Левка Юркевича: Головченко В., Воронова Т. Між Сциллою і Харибдою: політичний портрет Лева Юркевича // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Харків, 1998. – Т. 7. – С. 1 – 19.

2. Кульчицький С. Володимир Винниченко: перші етапи життєвого шляху // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2003. – Вип. 9. – С. 14.

3. Головченко В., Воронова Т. Між Сциллою і Харибдою… – С. 5

4. Дмитро Донцов з приводу відомої тези класиків марксизму про історичні народи писав у своїй статті:

“На с. 272 своєї «Nationalitätenfrage» каже Бауер, що найголовнішою хибою статтів Енгельса… була та думка, «що нації, котрі не мають жадної історії, не сміють надіятися на жадну будучину». Так само думають і російські товариші. До недавна вони бачили, що українці були нацією неісторичною. «А скоро так є, так має й надалі бути»” (Закопанецъ [Донцов] Д. Українське питання і російська соціал-демократія // Наш голос. – 1911. – № 4. – Лютий. – С 177-178).

5. Юркевич Л. Єзуїтська політика // Дзвін. – 1914. – № 5. – С. 464.