Організація видання

Ігор Гирич

Фінансувати тижневик мали представники крупного землевласництва, які, ясна річ, не співчували поглядам Б. Ярошевського, – В.Браницький [19], М.Тишкевич або К. Володкович [20]. Впадає в око, що перший і третій були свідомими поляками. Якщо К. Володкович був відомий як меценат деяких культурних акцій українців і як людина, що фінансувала проекти скульптурних зображень Т. Шевченка, то Браницький такими діями себе не особливо виявляв, проте був головним землевласником південно-західної Київщини, де мав маєток і В. Липинський. Натомість Михайло Тишкевич був провідним українським меценатом, а також громадським діячем і істориком. Саме він, судячи з листа Б. Ярошевського, з усіх трьох найбільше і спонсорував тижневик. (Згадується, щоправда, в одному місці Юрій Тишкевич). Грошей, потрібних на видання, В. Липинський числив на 3000 крб.

“Przegląd Krajowy” постав як згода кількох представників шляхти Київщини на Уманському з’їзді 2 серпня 1908 р., де В. Липинський читав свій знаменитий “відчит” “Szlachta na Ukrainie”, видавати друкований орган з пропагандою крайовської ідеології. Завданням В. Липинського було притягнути до українського руху осіб, що до того часу орієнтувалися на польську національну ідею, стояли на становищі відродження “Історичної Польщі”. Він вважав за можливе вбити клин між “вшехпольською” ідеологію демократичного напряму і землевласниками Волинської, Подільської і Київської губерній, які в силу господарського і культурного перебування в оточенні селянської української стихії, мали підсвідомий сентимент до українства й дотримувалися крайовських переконань. Виконуючи “прозелітичну” функцію серед польських дідичів, В. Липинський був свідомий свого двоякого становища. Будучи сам уже свідомим українцем, чільні політичні представники яких були демократами (В. Липинський визнавав рацію демократичного керівництва українським рухом), він разом з тим соціально був близьким до поляків-шляхтичів. Цей зв’язок не хотів поривати, навпаки, намагався поляків перетворити на політичних українців, а українців переконати в потрібності мати серед себе дідичну верству, що колись працювала на польську державу, а тепер мусила працювати на майбутню державу українську. Враховуючи відвічний антагонізм між “панами” (поляками) і “холопами” (українцями), В. Липинський мусив завуальовувати перспективу “українізації” дідичів, що сторіччями пишалися належністю до польської культури. Тому виступав в Умані не як “представник української (взагалі) інтелігенції”, а “спольщеного шляхецько-українського суспільства, що вважає себе українцями” [21].

Сподівання на дідичів не підвело В. Липинського. На його доповіді було присутніми до 40 чоловік і в цілому “відчит” вони зустріли схвально. Спроби деяких поляків-інтелігентів опонувати В’ячеславу Казимировичу не знайшли підтримки серед панів. Про свій висновок з наради В. Липинський також повідомляв М. Грушевського [22]. Видання тижневика треба відсунути на рік. Він має бути виразом певної ідеології, а виходить необхідно цю потребу ще будити. Велика проблема – існування “демократичного клину”. Якщо в Литві існувала рівновага сил між консерваторами і демократами, Білорусі – перші переважали над другими, в Україні ж демократи безроздільно панували над консерваторами. Власне, превалювала думка про український рух як лише демократичний, а отже на консерваторів дивилися як на неукраїнську силу. Тому В. Липинський вважав для України необхідним ширення самої консервативної ідеї засобами живого слова, неперіодичних збірників, політичних організацій.

Уже в серпні 1908 р. В. Липинський пише про намір розпочати взимку роботу над польсько-українським альманахом – майбутнім “Z dziejów Ukrainy”, що появився лише по чотирьох роках пізніше, у 1912 р. Гадку про такий альманах В. Липинському подав С. Томашівський.

Подальші події навколо тижневика нотують листи В. Липинського до В. Доманицького. На початку грудня він пише про заплановану зустріч у Кракові, бо Б. Ярошевський мав посаду у Царстві Польському, поблизу російсько-австрійського кордону [23]. Попри нетерпеливе очікування протягом останнього місяця року Б. Ярошевський з’являється у В. Липинського лише 31 грудня 1908 р. [24]. Він планував пробути у В. Липинського 2-3 дні, але ще залишався в гостях у В. Липинського і 6-го січня 1909 р. Останньому довелося навіть відкласти роботу над другим виданням “Історії України” М. Аркаса [25].

21 лютого 1909 р. в Києві відбулася нарада „українців польської культури” зібране В.Липинським у помешканні Ф.Вольської в Києві на Фундуклеївській, 10. , яке і уконституювало видання „Пшегльонду Крайового”. На нараді було присутніми 35 поляків за походженням і 4 українців [26]. Серед українців були присутні Д.Дорошенко, Є.Чикаленко [27], Ф.Матушевський і С.Єфремов, яких автор спогадів чомусь скваліфікував, як лівобережців. Насправді лівобережцем – чернігівцем був лише Дмитро Іванович. Решта походили з тодішньої Київщини і Херсонщини – тобто географічно були так само правобережцями як і поляки. Серед присутніх поляків Д.Дорошенко називає Адама Рокицького (дядька В.Липинського, дідича з с.Русалівки на Уманщині), Людвіка Сідлецького (Саву Крилача з Уманщини), Антоні Станєвича (з Луцька), Францішку Вольську та її чоловіка інженера Стефана Вольського (з Києва), Антонія Васютинського (з Козятина), Едварда Пашковського (майбутнього антогоніста та критика В.Липинського, що друкувався у польський пресі під псевдонімом Чарни Єгомосць), Леона Радзійовського (київського літератора і газетяра), Тадеуша Міхальського (також київського журналіста і літературознавця), Влодзімєжа і Людгарда Грохольських, Августа Іванського (дідич с.Рижавка Подільської губ.), Йоахім Волошиновський (видавець і редактор „Світової Зірниці” на Поділлі), Францішка Котовича і Ясінецького (обидва з Поділля), Станіслава Горвата і Мазаракі. До поляків Д.Дорошенко зараховує і Б.Ярошевського. [28] Дискусії велися українською мовою, а всі присутні проголосили себе українцями польської культури, пов’язаними своїми політичними інтересами з українським народом.

По закінченні нарад, де головною доповіддю була промова В.Липинського, видана згодом брошуркою [29], у ресторані готелю Франсуа в Києві на Фундуклеївській, 17, відбувся банкет, на якому було присутніми лише 20 учасників наради.

В „Пшегльонді” В.Липинський зтикнувся з дуже складними проблемами. Йому довелося мати діло з людьми, які ідейно були якщо не антогоністами, то концепцію територіалізму В’ячеслава Казиміровича розуміли, як різновид крайовської ідеології в Україні. Стати українськими самостійниками виявилися готовими (і це показало майбутнє) лише кілька з співробітників редакції тижневика: Л.Сідлецький, Ф.Вольська, А.Монтрезор. Решта були фактично прихильниками тої ж таки „Історичної Польші”, принаймні активно виступати за державну самостійність України вони не збиралися. Не випадково більшість „українців польської культури” опинилися після 1917 р. в таборі Й.Пілсудського і повернулися з Києва до Польщі. Хоч це і не означає, що при сприятливих умовах – силі українського руху – вони б могли опинитися в таборі українських державників, на що і сподівався В.Липинський. [30]

Е.Пашковський, Т.Міхальський, Л.Радзєйовський були політичними поляками. Хіба останній мав найбільший сантимент до українства. Але всі вони в засаді були проти далеко йдучих політичних планів В.Липинського. Тому і раз-у-раз в редакції виникали бучні конфлікти з періодичним виходом того чи іншого члена з редакції.

Леон Радзєйовський (1881-1943) як журналіст працював в російськомовній ліберальній газети „Киевская мисль”. Цікаво, що редактором останньої був також поляк Ф.Лубковський, який навіть стояв на чолі київського союзу журналістів. Власне і ліберальність цієї газети походила від того, що переважна більшість газетярів цього періодика була польського і єврейського походження. Але як „Пшегльонд” ліквідувався, Л.Радзєйовський пішов працювати у ендецьку „вшехпольську” газету „Dziennik Kijowski”. Отже говорити про тверде співчуття останнього ідеям В.Липинського зовсім не випадає.

Тадеуш Міхальський (1889-після 1936) – відомий польський критик і публіцист, навчався (1899-1907) разом з В.Липинським у Першій київській гімназії, але на молодших класах. Закінчив юридичний факультет київського університету. Мав поступово-демократичну політичну орієнтацію. Написав і видав у Києві книжки: “Mloda Ukraina” (1909), “Wspolczesna umyslowosc polska na Ukrainie” (1910) та співупорядник поетичного альманаху “Noworocznik Literacki”. Повернувши після революції 19117-1921 рр. до Польщі, колишний демократ Т.Міхальський став клерикалом і працював у право-католицьких друкованих органах. Отже і його ніяк не назвеш ідейним консерватором і прихильником української самостійності. Не випадково саме він пускав плітки про провокаційність акції В.Липинського.

Якщо вже близькі співробітники тижневика ставали ідейними супротивниками, що казати про польську пресу, яка систематично цькувала „Пшегльонд” і В.Липинського. Тому і часті нервові зриви останнього і неритмічний вихід періодика. Фактично він не з’являвся і раз на два тижні.

Примітки

19. Владислав Браницький (1848-1914) – великий землевласник на Правобережжі, великий меценат мистецтва і культури, власник великої книгозбірні в с.Суха, співфундатор величного Миколаївського костелу в Києві, архітектором якого був знаменитий В.Городецький. Він давав гроші на польсько-український літературний альманах „Noworochnik Literacki”, який готував Тадеуш Міхальський. Михайло Тишкевич у свої спогаах залишив дуже прихильну згадку про В.Браницького: „Поляк з походження серцем був українцем”. Мемуарист згадував як той глибоко кохав Україну, ходив замолоду у свиті, охоче говорив українською. Під час перебування в Києві Миколи ІІ, в присутності царя публічно говорив з ним по-українськи. (Тишкевич М. Уривки з спогадів // ЛНВ.-Кн.УІІ-УІІІ.-1928.-С.257)

20. Костянтин Володкевич (Володкович) (1827-1909) – польський землевласник з Правобережної України, українофіл, фундатор Академічного дому в Кракові на вул.Яблоновських. Давав кошти на виконання бюстів Т.Шевченка. Як меценат мав зв’язки з НТШ і М.Грушевським.

21. Там само. – С. 356 (лист від 18 липня 1908 р.).

22. Там само. – С. 357–359 (лист від 13 серпня 1908 р.).

23. Там само. – С. 524.

24. Там само. – С. 524, 526, 529.

25. Там само. – С. 533.

26. Дорошенко Д. З перед тридцяти літ (До історії заснування „Przeglad’у Krajow’ого в Києві) // З минулого. Збірник.-Т.1.-Варшава, 1838.-С.126.

27. Євген Харлампович так само залишив спогад про цю нарада: див. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917).-Львів, 1931.-С.68.

28. Цікаво , що в своїх споминах Д.Дорошенко взагалі не згадує Б.Ярошевського як присутнього за зборах 21 лютого, а також не називає його і редактором „Пшегльонду…”, говорячи про В.Липинського як головного редактора видання. Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки).-К.: Темпора, 2007.-С.140-142.

29. Nobilis Ruthenus. Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie. Zagadnenie prywatnego zebrania w K…w lutym 1909 r.-Pogorze-Krakow, [1909]

30. В листі до Д.Дорошенка через двадцять років В.Липинський писав, що ціх прихильних до української незалежності поляків виявилося замало, щоб активно виступити з гаслами самостійності, якщо етнічні українці цього гасла не висували. (В.Липинський. Листування.-Т.1…-С.635)