Лист Б. Ярошевського до М. Грушевського

Високоповажаний, Пане Професоре, Добродію!

Зібрався я нарешті розказати Вам листовно історію моєї спільної діяльности з Липинським, про що згадував минулого року. Окрім того я звертаючь до Вас у деяких своїх особистих дїлах і з цих останніх починаю. Здоровьє моє дуже зле і я мушу подумати перш за все про долю моєї доньки-одиначки. Хотілось би зробити так, щоб моя Маруся неодмінно далї вчилась і кінчала науку в Галичинї. З огляду на хиткість поглядів моєї жінки і можливий не бажаний вплив її сім’ї, неодмінно треба так зараз поставити справу, щоб після моєї смерти жінка не могла Марусі з Галичини взяти (опріч розуміється, вакацій). Я забезпечений на 1000 рублїв в Першому Взаємному Товаристві. Полісна квитанція моя буде знаходитись в руках Фед[ода] Павл[овича] Матушевського, (зараз вона у Андр[ія] Григ[оровича] Вязлова). Їм обом я говорив і писав не раз, що ці гроші призначенї виключно на науку Марусї, не можуть бути нї в якому разі виданї до рук моєї жінки, анї в цілості, анї частками і повиннї бути вжиті на часткову щорічну заплату за утримання і науку Марусї, евентуально до рук заряду в Перемишлї (я посилав на імя Директорки, Мариї Примівни). Полїс виданий на “предъявителя” і в чиїх він руках, – того й гроші. Біда одначе в тому, що нї Фед[ір] Павл[ович], нї Андр[ій] Григ[орович], здається, не зовсім вірять в те, щоб Марусї неодмінно треба було вчитись в Галичинї, а також в те, що з боку матері український вплив не є певний і забезпечений. Федір Павл[ович] останніми часами трохи перемінив думку на мою користь, так я гадаю, але справа ускладняється тим, що обидва мої майбутні опікуни, а перш за все Фед[ір] Павл[ович] особисто знайомі з моєю жінкою і може були б трохи в незручному становищі, як би треба було поставити жінці якісь рішучі вимоги. З огляду на все це, я хочу зробити домашній заповіт, в якому виразно написати, що після моєї смерти сума, на яку я забезпечений (1000 руб.), має бути вповні вжита тільки на науку і потреби Марусї, при чому я вимагаю, щоб Маруся далї вчилась в Перемишлї. Виконавцями сего заповіту я хочу зробити Вас, Фед[ора] Павл[ович] і Андр[ія] Григор[овича]. Як що Ви будете ласкаві на це згодитись, то в такому разі я напишу цей заповіт і лишу у Вас, а Фед[ора] Павл[овича] і Андр[ія] Григоров[ича] про це повідомлю. Ваша особа, як одного з виконавців, мала б велике значінє, бо жінка тоді з певністью не насмілилась би протестувати. Ось чому я наважуюсь турбувати Вас, Високоповажаний Пане Професоре, і звертаюсь до Вас з цим проханєм. Грошей цих (1000 р.), разом з запомогою, яку Ви були ласкаві призначити, цілком досить, щоб Маруся скінчила середню школу. Я більше зараз турбуюся, що тепер робити, бо на другий рік вже абсолютно не знаю звідки взяти цих 200 рублїв для Марусї, котрих менї ще бракує, тим більше, що од 1го липня я на лїкування буду діставати всього 50 рублїв в місяць. Це була б розпука, як би довелось взяти Марусю з Перемишля.

Як би так сталося, – бо цего такий хворий, як я, кожної хвилини може сподіватися, – що не вспів би зробити заповіту, то замісто заповіту нехай буде цей лист. Окрім того ось ще яке проханє. Чи Пан Професор не згодились би взяти до себе, як депозит, невеличкий саквояжик з паперами і книжками. Щоб не возитись, я цей саквояжик, після згоди Пана Професора, зараз би прислав через почту. У цему саквояжикові є частина “архіву”, (сміх та горе!), нашої групи, ця дрібничка, котру вдалось зберегти, є приватні листи до мене, деякі ціннійші мої книжки і т. и. “Архів” нашої групи в окремій паперовій коробці з одповідним написом3. Цей архів, після моєї смерти, Пан Професор будуть ласкаві забрати і зробити з ним, що будете уважати за потрібне. Одно тільки застерігаю, що з цего архіву не може користуватись Липинський [50]. Приватні листи, себ то писанї до мене в приватних справах, хочу лишити, як памятку, для Марусї. Ці листи зібрані також в окремій коробці, од кожної особи в окремому конверті. Як що Пан Профессор матимуть колись час і охоту, (після того, як я вже буду там, де не сумують і не зітхають), то прошу переглянути ці приватні листи і, як би знайшлось щось цікаве з суспільного боку, можна такі листи вилучити з приватної власности Марусї і прилучити до “архіву”. Всі книжки, які найдуться в саквояжикові, альбом з фотографіями і т. и. також призначаю для Марусї. Все це має бути її доручено після скінчення ліцею, або 18 лїт житя, за винятком тих книжок, котрі могли б її придатися ранійше. (Істор[її] України М. Грушев[ського], Іст[орії] Укр[аїнського] письм[енства] С. Єфр[емова], белєтристика). Маю також для Марусі ще книжки, на сховці у д-ра Бжезінського в Закопаному і, як що Пан Професор згодяться, я скажу д-ві Бжезінському, щоб після моєї смерти одіслав ці книжки до Вас. З цих книжок треба було б лишень окремо одділити книжки і часописи нелєгальні, з якими Маруся не могла б возитися.

Прошу не дивуватись, що я так турбуюся вихованєм і наукою дочки. Я глибоко переконаний, на основі цілком об’єктивних даних, що для Марусі, з боку вихованя і науки, найкраще було б в Перемишлї, чи в іншому одповідному місці в Галичинї і нї в якому разі дома, себто у матері. Мої приятелї закидали менї, що я забрав дитину од матері. Але “ніхто не віда, як хто обіда” і при тому сама жінка визнала в листах до мене, що вона не вважає себе здатною до виховання Марусі. На Перемишль жінка згодилась без великої труднації і навіть згодилась написати лист до Директорки Інституту. Лихо в тому, що жінка моя істеричка. Ще панною вона підлягала дуже сильним істеричним нападам з усякими проявами. Це саме було і після того, як вона вийшла заміж, але про це ніхто не знав, за винятком дуже близьких до нас людей. У таких істеричок все залежить од настрою і нїколи не можна знати, що вони зроблять. Серед чужих людей такі особи мають вигляд цілком порядний і симпатичний, а в дійсности це істоти в найвищій мірі безхарактерні, а передовсім знамениті симулянти. Житя з такою людиною є річчю цілком неможливою, бо це людина неодвічальна. І як же я можу звіритись у виховані дитини на таку людину. А тимчасом мої приятелї, (де-хто), і родичі намагались “погодити” нас, щоб ми спільно жили і виховували дитину. Як би я був здоров і мав незалежне становище, то й тоді на це не згодився би, хіба тільки формально, для дитини, а тепер це був би повний абсурд. Як що Пан Професор згодяться, то я прошу у Львові принаймні двохгодинної розмови в цій справі і в справі з Липинським. Тоді я представлю все більш докладно. Подумайте тільки, Пане Професоре, чи менї приємно оттаке писати і чи робив би я це, як би не турбувався, що буде з моєю дитиною. Це ж наш святий батьківський обовязок.

Закінчую цю частину листа, а позаяк все тут написане може служити замісто заповіту, то й підписую окремо.

Богдан Ярошевський,

д. 5го червня р. 1914

Закопане, villa “Grabówka”

P. S. Про Марусю пише до мене Директорка, пані Мария Примівна, так: “Маруся здорова, виросла і досить добре виглядає, але все делїкатненька. Вчиться що-раз-то лучше, дасть Бог, єще діждетесь потіхи з Марусеньки, помимо своїх теперішніх темних гороскопів, чего Вам щиренько желаю”. Ці “темні гороскопи”, це мої обяви, які висловив в листі до Директорки, з приводу злого стану мого здоровья.

Про Марусю мушу ще сказати, що вона завжди до всього пильно прислухалась і наслідком цего знала про наші злї обставини і дуже боялась, що батьки не матимуть за що її вчити. До останньої хвилини вона не була певна, чи поїде до Перемишля, а як вже побачила, що таки їдемо, то зраділа страшенно. У Львові вона конче хотіла побачити Пана Професора і цего року, як тільки Пан Професор будуть ще 27–28 черв[ня] у Львові, то я прийду з нею.

Примітки

50. Чому, про це устно розкажу. – Прим. автора.