В’ячеслав Липинський і Богдан Ярошевський
Ігор Гирич
Спробуймо відтворити історію конфлікту на підставі документів, що збереглися зі сторони В’ячеслава Липинського.
Докладний звіт про справу тижневика Б. Ярошевський складав М. Грушевському. Вже в другому листі від 26 травня 1908 р. він писав:
“В справі газети написав я до д. Ярошевського, до Харкова, пропонуючи йому з’їхатися у Києві, але досі не маю ще відповіді. Якщо справа ця посуватиметься наперед, то буду Вас про це сповіщати” [4].
Сама зустріч відбулася десь у першій половині червня 1908 р. Тоді ж відбулася зустріч Б. Ярошевського і В. Липинського з М. Грушевським. Ініціатором виступав В. Липинський. М. Грушевський схвалив план тижневика і, очевидно, його ідейне спрямування. Важко сказати, чи розумів львівський професор територіалізм так само, як сам В. Липинський.
Уже в середині червня (17/30) 1908 р. В. Липинський докладно звітував М. Грушевському про результати домовленостей з Б. Ярошевським [5]. На видавця пропонувався відомий хлопоман товариш В. Антоновича по університету Осип Юркевич. Проте останній очевидно відмовив, тому що офіційним редактором видання став Л. Радзєйовський. Натомість О. Юркевич був одним із симпатиків і меценатів тижневика. В. Липинський і Б. Ярошевський намітили українців-католиків, які б творили “підставу існування часопису”. З них планувалося створити тимчасовий Видавничий комітет, від імені якого збиралися видати відозву до місцевої польської спільноти. До складу редакції мало увійти троє людей: О. Юркевич – видавець, Б. Ярошевський – літературний редактор і редактор українського відділу і хтось з поляків-крайовців – як редактор польського відділу. Фактично газету мав робити Б. Ярошевський, якому єдиному мали сплачувати гонорар. В. Липинський залишався ідейним керівником, який формально до редакції не входив, бо мав більшу частину часу знаходитися в Кракові.
Ще раніше про свій задум тижневика В. Липинський повідомив В. Доманицького. У листі від 2 (15) червня 1908 р. він писав:
“Вчора дістав листа від д. Ярошевського; маємо з’їхатися в перших днях липня у Києві. Ярошевський дуже оптимістично дивиться на цю справу і пише, що він певний, що діло піде, аби тільки дістати трохи грошей на початок” [6].
Але сама зустріч відбулася раніше, десь близько 15 червня. Він писав В. Доманицькому: “З д. Ярошевським я, розуміється побачився, переговорили ми як слід, намітили точок дальшої діяльності, і тепер аби тільки гроші, то й діло можна почати” [7].
У листі від 17 (30) червня 1908 р. [8] В. Липинський докладно інформує М. Грушевського про напрями підготовчої праці з організації тижневика. На видавця планувався О. Юркевич. Поговорити про це з останнім М. Грушевського просив В. Липинський. Чи мав таку розмову М. Грушевський, поки що невідомо. О. Юркевич відмовився може тому, що не цілком солідаризувався з крайовсько-територіальною ідеологією В’ячеслава Казимировича. Офіційним редактором став Л. Радзєйовський, що означало ухил в бік польського крайовства, а не територіального українства, чого сподівався В. Липинський. Не в останню чергу винуватим тут був Б. Ярошевський, який займав традиційну “декласовану” позицію В. Антоновича, а отже і не творив з В. Липинським тандему в редакції, а значить посилював позиції польських крайовців.
В. Липинський розглядав свій періодик як орган трьох політичних напрямів: 1) українці-католики (консерватори-землевласники, шляхетські нащадки) – підставова група журналу; 2) українці-демократи (співчуваючі українізації спольщених шляхтичів Правобережжя); 3) поляки-крайовці (прихильники українського відродження на українсько-етнічних землях Правобережжя). Б. Ярошевський мав очолити український відділ – тобто фактично мав заступати другу групу. Польський відділ журналу та поляків-крайовців представляв Л. Радзєйовський. Його завданням було “охоплення ширших кіл польського суспільства, польськокрайові елементи”. Український напрям представляли публікації провідних націонал-демократів С. Єфремова, В. Доманицького та ін.
Соціалістичні погляди Б. Ярошевського не вписувалися в концепцію В. Липинського. Соціальний чинник був другорядним для В. Липинського, який завжди виходив з тези спільних інтересів усіх хліборобів в незалежності від частки їхньої земельної власності, котрий був речником класового миру, а не декласування землевласницької верстви. Натомість Б. Ярошевський був у першу чергу соціалістом, а отже прихильником перерозподілу земельної власності. Уже в цих різницях політичних поглядів відразу був закладений майбутній конфлікт. В. Липинський сподівався переконати Б. Ярошевського у правоті своєї філософії історії, але попри початкове погодження Б. Ярошевського на довгу перспективу цього досягти він так і не зміг. Саме розбіжність суспільно-політичних поглядів В. Липинський пізніше називав як головну проблему розриву з Б. Ярошевським. У листі до Альфреда Говиковича в 1926 р. В. Липинський писав:
“З покійним Богданом Ярошевським я був добре знайомий і завжди його дуже високо цінив. Але ріжниці в наших соціальних поглядах (він вважав себе соціалістом, я ні) спричинилися до деякого між нами розходження, і тому я не почуваю себе в праві вважати себе найближчою до нього людиною” [9].
З другого боку в національній програмі Б.Ярошевський на думку А.Жука був таким самим самостійником як і В.Липинський. Попри те, що в листі до М.Грушевського Богдан Ромуальдович і атестує себе як федераліста. Посилаючися на авторство Б.Ярошевського програми Української соціалістичної партії, Андрій Жук наводить таку промовисту фразу першого з неї:
„Ми не сподіваємося на мирне, спокійне здійснення наших домагань в російському царстві; всяка залежність України од російського царства є руїною для розвою нашого життя” [10]
В органі УСП „Добра новина” в програмній статті у 1903 р. Б.Ярошевський писав:
„Та передовсім хотять вони [українські соціалісти] того, без чого ніколи українцям добра не буде… думають, що найкраще було б, коли б ми од Росії одділились… Щоб Україна була сама по собі, без царя і пана!” [11]
В цій же статті головним редактором зазаначалося вороже ставлення до всіх партій, котрі не визнають першого пункту завдання-мінімум – самостійності України.
„Нашою задачею нехай буде революційний рух, нашою метою, – писав Б.Ярошевський, – Самостійна Демократична Українська Республіка і Соціальна Революція”. [12]
Саме на грунті гасла „Самостійна Україна”, на думку А.Жука, відбулося зближення РУП і УСП та нетривале злиття їх в одну партію (червень-грудень 1903 р.). І вийшов Б.Ярошевський з РУП передусім через те, що нові її лідери після арештів Д.Антоновича, М.Ткаченка і В.Винниченка, задля єдності з РСДРП зняли гасло української незалежності зі своєїх програми. [13] „Іскрівський дух” і проросійський фарватер мислення О.Скорописа-Йолтуховського та М.Меленевського, що перебували влітку 1904 р. у Львові, вразив рупіста В.Дорошенка. Він писав:
„Мене свіжого чоловіка, непривичного до еміграційних відносин, разило вузьке доктринерство і… партійне буквоїдство товаришів та захоплення їх російською еміграційною літературою.” [14]
Б.Ярошевський натомість залишався твердим самостійником і не піддався під чар російської марксистської пропаганди з її негацією концепції незалежної України.
Чи був Б.Ярошевський самотнім представником УСП? При всій нерозвиненості її структур партія мала певну кількість симпатиків, передусім серед спольщеної української шляхти, що навчалася в київському університеті. В.Садовський писав, що Б.Ярошевський перебував у контактах з представниками української студентської громади Лісецьким, Є.Мілковським, Л.Сідлецьким, Володиславом Міхновським, яких теж можна вважати членами УСП. [15] Недовіра між УСДРП та УСП, на думку А.Жука, виникала й на етнічному грунті. Перші були православними – етнічними українцями з Лівобережжя, які других вважали „поляками”, як римо-католиків. [16]
Коли тоді Б.Ярошевський став федералістом? Очевидно, коли відійшов від праці в УСП і почав співпрацювати з націонал-демократичним табором українців в редакції газети „Рада”, ідейними лідерами якої були М.Грушевський – прихильник автономістсько-федералістичної візії розвитку українства в передреволюційних часах.
Проте і в суспільно-політичні царині між В.Липинським і Б.Ярошевським існували спільні точки. Обидва були демократами. Сьогодні цілком можна погодитися з думкою Я.Пеленського, висловленою ще п’ятдесят років тому:
„Як не парадоксальним це не звучало б, Липинський був у своїх початках народником і демократом. Цей його підхід випливав з почуття місії повернення спольщеної частини української шляхти до українського табору. В цьому періоді історичне мислення Липинського орієнтувалося на Драгоманова і Грушевського”. [17]
Професор Пеленський слушно зазначав, що до революції Липинський позитивно трактував демократію і навіть ще на початках української революції 1917-1918 років був автором програми Української демократично-хліборобської партії. Власне і революцію Б.Хмельницького у ХУІІ ст. він трактував з національно-демократичних позицій. [18]
Примітки
4. Листування В. Липинського. – К., 2003. – Т. 1. – С. 353. Тут і далі цитати з листів В. Липинського подаються в сучасному правописі.
5. Там само. – С. 354.
6. Там само. – С. 500.
7. Там само. – С. 501.
8. Там само. – С. 354–355.
9. Там само. – С. 314.
10. Жук А. Українська соціалістична партія (1904-1905) // Збірник „Української літературної газети”, 1956 р. – Мюнхен, 1957.-С.217.
11. Там само.-С.230.
12. Там само.-С.232
13. У своїх спогадах мацйбутній лідер „Спілки” О.Скоропис-Йолтуховський писав: „…прийняття цього пункту [постулату самростійності України] в корні б підкосило б дальший розвиток РУП в соціал-демократичному напрямку й унеможливило б який би то не було контакт з РСДРП” (Скоропис-Йолтуховський О. Соціал-демократичний рух в Сквірським і Васильківськім повітах в 1906 р. // Наш голос (Львів).-1911.-Ч.11-12.-С.507-509)
14. Дорошенко В. Революційна українська партія.-Львів, 1921.-С.26.
15. Садовський В. Студентське життя у Києві в 1904-1909 роках // З минулого.-Варшава, 1939.-Т.ІІ.-С.6-7
16. Жук А. Українська соціалістична партія…-С.243.
17. Пеленський Я. Вячеслав Липинський (17.ІУ.1882-14.УІ.1931) // Збірник „Української літературної газети” 1956 р. – Мюнхен, 1957.-С.200
18. Там само.-С.201-204.