Симон Петлюра

Ігор Гирич

Центристські сили в УСДРП втілював С. Петлюра. При всьому своєму нібито ортодоксалізмі, про який зауважував у своєму знаменитому щоденнику Сергій Єфремов [29], Симона Васильовича все ж радше варто сприймати у дореволюційний час союзником націонал-демократії, ніж критиком і опозиціонером останньої [30]. Стосовно націонал-демократії С. Петлюра був антиподом Л. Юркевича. Сам С. Єфремов у тому ж таки щоденнику подає і хронологію змін свідомісних орієнтирів Симона Васильовича від класових переконань до національно-державних. Догматичної класової позиції він тримався до кінця російської революції. Потім настав період переоцінки цінностей (С. Петлюра не брав активної участі у вищезгадуваній полеміці навколо молодоукраїнства у 1909-1912 рр.). Але час, коли він став головним редактором “Украинской жизни” в Москві, можна вважати початком політичного поправіння С. Петлюри, “націоналізації” його свідомості. Саме як редактора цього журналу С. Петлюру пізнав знаменитий російський філолог Федір Корш і висловив свою відому пророчу фразу, що українці самі не знають, що мають в особі С. Петлюри майбутнього вождя нації.

Власне, такий вибір Симона Васильовича варто визнати цілком логічним. З походження належав до козацтва і священицького стану, йому вже за датою самого народження – 1879 р. – було ближче до “єфремовського” покоління перших політичних українців, що гуртувалися у 1890-х рр. навколо видавництва “Вік”. С. Єфремов був лише на три роки за нього старшим, В. Доманицький – на два. У Центральній Раді провідні позиції займало покоління 1880-х. Серед нього були вже більш викристалізовані радикальні революціонери. С. Петлюра ж більше тяжів до традиції. Не випадково саме він працював секретарем редакції українофільської “України”, позапартійної і наднаціональної “Ради”. Він був критиком і театральним обсерватором театру корифеїв М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької. Його першими літературними кроками були досліди над історією кубанського козацтва. В “Украинской жизни” С. Петлюра спирався на співробітництво тих політиків, публіцистів, учених, які сповідували широку національну політичну опінію. Він активно друкував М. Грушевського [31], О. Лотоцького, М. Василенка, Д. Донцова [32] націоналістичного періоду його творчості і був у листовних контактах з ними. Для Петлюри тоді не мала значення партійна належність до ТУП, кадетів, консерваторів [33]. Аби лише автор відстоював український політичний національний інтерес.

Тема класової боротьби – альфи і омеги правовірного марксизму – дуже мало зачіпала С. Петлюру. Він про неї згадував, ніби як з ритуальною метою там, де писав про культурницький розвій українства: вихід нового видання, журналу, драматичний спектакль, діяльність наукових товариств тощо. Іноді носило це дещо комічний характер, як у випадку, коли С. Петлюра у “Слові” критикував антрепризу М. Садовського, кваліфікуючи невиплату вчасно зарплати як показник капіталістичного визиску директором-“буржуєм” пригноблених пролетаріїв-артистів.

Якщо проаналізувати творчу спадщину С. Петлюри до 1917 р., то скоріше напрошується порівняння останнього з діяльністю С. Єфремова [34] як критика і літературознавця, ніж з М. Поршем та Л. Юркевичем – економістами і авторами теоретико-ідеологічних трактатів. У листах до Д. Донцова за 1912-1913 рр. він замовляє не стільки політичного характеру статті, скільки філософсько-літературознавчі есеї про своїх улюблених поетів І. Франка і Лесю Українку. Переглядаючи матеріали до бібліографії праць С. Петлюри, укладеної А. Жуком для першого тому творів з 1956 р., привертає до себе увагу їхня тематика: на культурну проблематику загальнонаціонального характеру припадає до 200 позицій; суто політичним питанням, і то часів революції та еміграції, присвячено близько півсотні. Отже, зовсім невипадковим виглядає той факт, що саме особа С. Петлюри стала тим компромісом між соціал-демократією та всіма радикальними партіями, з одного боку, і націонал-демократією, з другого, який влаштовував усі сторони і висунув С. Петлюру у вожді української революції.

У часи Першої світової С. Петлюра вже був одним з представників української інтелектуальної еліти серед російського громадянства, і вже тоді розпочався його шлях до щаблів влади. Але цікаво, що з початком світового конфлікту С. Петлюра обрав табір тих, хто виступав за перемогу російської зброї і поразку позитивніше наставлених щодо незалежності України Німеччини і Австро-Угорщини. СВУ через О. Назарука запрошувала С Петлюру до співробітництва з організацією наддніпрянців у Західній Україні, але керівництво СВУ отримало несподіваний лист-відповідь за грудень 1914 р., в якому Петлюра ділився своїм геополітичним баченням тактичних орієнтацій та результатів війни.

“Все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-германської орієнтації, – писав С. Петлюра, – з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням… Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю добу, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України…. Сила Росії матеріальна, військова і інша має такі великі ресурси, такі невичерпані джерела, що чужинцеві годі собі уявити… 4 мільйони, хоч би й свідомого народу, не можуть накидувати свою волю, своє розуміння подій, інтересів національних, більш чисельно широким масам…. Очевидно, Галичина і частина Буковини буде прилучена до Росії і українцям, уже спільними силами, прийдеться в нових умовинах працювати над добром народу” [35].

С. Петлюрою, як і М. Грушевським та іншими підросійськими українськими діячами, керувало почуття страху перед суспільною думкою росіян і політично зросійщених українців, які навіть не допускали в думках проти-російської акції у світовій війні і боялися заплямуватися у зв’язках з організацією, яка функціонує на гроші ворога, тим самим компрометуючи українську справу.

СВУ на перший погляд виглядало як маріонеткове утворення, що діяло не на користь України, а в інтересах Німеччини і Австро-Угорщини. Відповідаючи на ці страхи у “Віснику СВУ”, А. Жук наголошував, що немає нічого поганого, низького, зрадливого у використанні українськими емігрантами вдалої для України міжнародної кон’юнктури.

“Сучасні змагання великого українського народу на широкім просторі України, – писав А. Жук, – можна порівняти з передповстанчими, а потім повстанчими змаганнями італійців епохи Гарібальді або болгар – епохи їх визволення. Отож тим, хто робить тепер українському народові і його провідним організаціям закид, що вони шукають помочи для своєї визвольно-національної справи у правительств Австрії і Німеччини, а тим більш Туреччини, можна пригадати, що й благородні революціонери-демократи визвольно-об’єднавчої доби Італії шукали помочи в реакційного монарха Франції, Наполеона III, а болгарські борці за волю і демократію кликали на поміч навіть російського деспота-царя. Отже річ не в тім, яка сила падає в дану історичну хвилю на млин волі.

Іноді об’єктивні історичні обставини і політичний інтерес примушують політично і суспільно інші сили йти на користь тих груп і гасел у сусідніх народів, проти яких вони боряться у власній державі. Але від сього ні гасла сі, ні цілі у народів пригноблених, які в дану історичну добу підносять, може, як найяскравіший прапор загальнолюдської волі, не хиляться і не загортаються туманом. Діло їх лишається чистим, хоч яким би брудним іменем ні намагалися – нахабно і по-фарисейські – натаврувати його ворожі сили” [36].

З приводу цього листа А. Жук залишив у своєму архіві коментар. Коли читаєш цей лист, навіть не віриться, що за яких три роки С. Петлюра стане найпослідовнішим і найсамовідданішим борцем з російським імперіалізмом за українську незалежність. Але такими були невідрадні реалії тодішнього українського існування. А. Жук у Відні, а С. Петлюра у Москві робили одну справу, але примушені були виступати на боці двох ворожих сторін у війні.

Уже в 1920 р. А. Жук напише листа С. Петлюрі, аналогічного попередньому листу С. Петлюри до СВУ з 1914 р., але з протилежним щодо результатів визвольних змагань українців висновковим матеріалом. А. Жук картав С. Петлюру за союз з поляками, за те, що зробив базою для національно-визвольної боротьби не Західну Україну з підготовленим для цього народом, а Україну підросійську – Наддніпрянщину, з політично невиробленою публікою, “дітваками”, “підмайстрами”, які намагалися керувати “майстрами” – урядом ЗУНР і УГА [37]. Старий самостійник з десятирічним стажем, А. Жук пропонував рятувати ситуацію за допомогою стихійного самостійника В. Винниченка, з дорученням останньому домовлятися з більшовиками про підтримку Західної України у її боротьбі з Польщею.

В останній рік визвольної боротьби та в еміграції наближеними до Симона Петлюри були ті сили, з якими до 1917 р. УСДРП перебувала у класових контрах. Його партнерами були соціалісти-федералісти (міністрами у Директорії були А. Ніковський, В. Прокопович, О. Лотоцький, І. Огієнко), військовики (Є. Коновалець, О. Удовенко, М. Омелянович-Павленко), консервативне селянство в особах його отаманів (Д. Терпило (Зелений), Ю. Божко та ін.), члени партії соціалістів-самостійників (І. Липа, А. Макаренко, П. Андрієвський та ін.).

Примітки

29. С. Єфремов у зв’язку з убивством С. Петлюри більшовицьким агентом писав:

“Багато було в йому тоді (у 1905-1907 рр. – І. Г.) есдечеського духу – хвастливости, доктринерства і несерйозности. Були й неприємні штучки, через які довелося йому відмовити від секретарювання в «Раді». Потім зняв він безглуздий похід проти Садовського в «Слові», і мені довелося вступитися в ту полеміку. Потім він зник – у Москву. Коли я стрівся з ним там уже 1912 р. в редакції «Украинской жизни» – я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917-1918 рр. він був одним з найбільш вдумливих і розважних політиків…

Люде, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в скрутних обставинах, підбадьорити серед бою. Виказати особливу сміливість, що так чарує простих людей. В усякому разі одно нестеменно: це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас наповерх життя. Грушевський – пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта – просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувшись, і коли б не непереможні сили, то свого був би досяг… Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє… Свинопаси себе не зрадять, а коли прийде час, то й козаки народяться і наростуть. І, може, трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить” (Єфремов С. Щоденники 1923-1929. – К., 1997. – С. 379 – 380).

30. Докладніше про національно-демократичну стихію діяльності С. Петлюри див.: Гирич І. Симон Петлюра і українська дореволюційна соціал-демократія // Історія в школах України. – 2002. – № 3. – С. 47.

31. Музичук О. Листи С. Петлюри до М. Грушевського // Український історик. – 1991-1992. – Ч. 3-4, 1-4 (110-115). – С. 438 – 448.

32. Д. Донцов у 1912 р. дав С. Петлюрі до друку російською мовою свою відому брошуру “Модерне москвофільство”, що згодом у 1913р. з’явилася у Львові. С. Петлюра з жалем відмовився друкувати, бо спонсори журналу були проти такої статті. С. Петлюра дивився на “Украинскую жизнь” як на орган проукраїнської пропаганди серед росіян, а Д. Донцов як на орган протиросійської пропаганди серед українців-малоросів. Коли ж ця книжка була надрукована в Галичині і збурила все українське суспільство поставленою руба вимогою української окремішності, С. Петлюра писав:

“Ви хутко станете найбільш популярною людиною на цілу Русь-Україну, мимо того, що Єфремов має намір цілком Вас знищити, а Левко (Юркевич. – І. Г.) в «Дзвоні» збештати. Кріпіться духом: «Бог выдаст. Свинья не сьест»!.. Мені чогось здається, що Вас випруть із «Дзвону» за Ваші «єресі». Бо правовірний марксизм, на сторожі чистоти якого стоїть Левко і Левинський, не зможе занадто довго ужитися з Вами” {Петлюра С. Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1979. – Т. II. – С. 205).

У листі відчувається симпатія до думок Д. Донцова і незгода і холодність до позиції Л. Юркевича. Сам С. Петлюра, виходить, себе ортодоксальним марксистом не вважав.

33. Приміром, у листі до М. Грушевського С. Петлюра, у зв’язку з тим, що петербурзька українська громада пропонувала до редакції журналу долучити М. Славінського та М. Могилянського, писав:

“…коли ще кандидатура Славінського може бути принята, хоч, з огляду на його правий кадетизм, це було б і не зовсім бажано, то М. Могилянського не можна рахувати за чоловіка відповідного… Занадто він еклектик, не виразна фігура з усіх боків, особливо ж з боку українського” (Музичук О. Листи С. Петлюри… – С. 440).

Кадетами були обидва, але М. Славінський був виразно українською людиною, очолював редакцію “Украинского вестника” у 1906 р., редагував українську частину енциклопедії “Гранат”. Був третьою людиною петербурзької громади після О. Лотоцького і П. Стебницького. Натомість М. Могилянський був “міцним” кадетом і поділяв централістичну політику партії. А вийшов з неї лише 1917 р., коли постала можливість будувати автономну Україну. Отже, С. Петлюра прихильно ставився до одного кадета, не сприймаючи іншого, а мірилом цьому було ставлення обох до національного питання.

34. В. Садовський повідомляв А. Жука (лист від 9.V. 1909 р.), що у 1909 р. С Петлюра в Петербурзі збирається починати писати тритомну історію української літератури (NAC. – Andrii Zhuk Collection. – Vol. 4. – F. 8). Цікаво, що С. Єфремов свою “Історію українського письменства” видав на три роки пізніше – 1911 р.

35. Петлюра С. Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 188 – 190.

36. Жук А. Власними силами // Вісник СВУ. – 1915. – Ч. 15-16. – 24 квітня. – С 1-2.

37. Лист Андрія Жука до Симона Петлюри. 1 .II. 1920. Відень // Молода нація. – 2002. – №3 (24). – С. 231 – 237.