Валентин Садовський, Прокіп Понятенко, Дмитро Дорошенко

Ігор Гирич

Валентин Садовський був одним з найактивніших членів київської організації УСДРП у часах Першої російської революції. Маючи дві освіти: юридичну й економічну, він їх використовував на практиці, співпрацюючи у ТУПівських виданнях, “Літературно-науковому віснику”, петербурзьких журналах і збірниках. Навчаючись у російській столиці, був одним з найактивніших, за спогадами О. Лотоцького, студентських діячів. У Києві він найближче зійшовся із С. Петлюрою і вважав його своїм найближчим товаришем (за спогадами доньки І. Садовської-Тимошенко) і в еміграції.

У конфлікті між ортодоксами і есдеками, що не визнавали примату класової боротьби у 1909-1910 р., він схилявся радше до позиції А. Жука, і на його думку та петербурзької організації УСДРП посилався у вищезгаданому листі до ЦК партії (Л. Юркевича) Андрій Ілліч, коли вимагав внутрішньопартійної демократії і толерування думки, не згідної з тезою, що соціалізм – це в першу чергу класова боротьба [38]. В. Садовський перебував у натягнутих стосунках з іншим догматиком партії – Миколою Поршем. В. Садовський був основним дописувачем з меж Росії до “Праці” А. Жука у 1909 – 1910 рр. Збирав з підросійських українців кошти на видання львівської “Праці”. Сам свій фракційний напрямок в УСДРП вважав близьким до російського меншовизму [39]. Коли в колі петербурзьких марксистів-ортодоксів А. Жука критикували за опортунізм, В. Садовський зауважував: “Всі ці кивання щодо одступлення од святих отців Маркса, Енгельса і Каутського мені прямо противні. Хиба це марксистська критика? Марксизм насамперед є метод, а не догма” [40].

З іншого боку, В. Садовський, на відміну від А. Жука, не відмовився цілковито від класового підходу як принципу гуртування революційних сил. У листі до А. Жука з 1909 р. він не погоджувався з його думкою про надкласовий характер кооперації.

“Суть кооперації, – писав В. Садовський, – її класовий характер; значення демократичної кооперації взагалі і робітничої зокрема для боротьби пригноблених класів, необхідність координувати кооперацію з иныпими формами боротьби працюючих мас” [41].

З підозрою В. Садовський ставився і до прагнення А. Жука до об’єднання есдеків і есерів у єдину робітничу партію. Не погоджуючись з Андрієм Іллічем, він писав:

“Між моїм і Вашим поглядом на сю справу є, на мою думку, принципіяльнаріжниця. Ви, оскільки я уявляю… обстоюєте об’єднання усіх соціялістичних (конкретно с.-д. і с. р.) елементів зараз для утворення робітничої партії… До всього цього я приєднаться не можу… єдина партія може утворитися тільки в процесі масового робітничого руху, під час побільшеної активности пролетарських мас…” [42].

Перший міністр справедливості (юстиції) в Генеральному секретаріаті Центральної Ради, В. Садовський був непохитним прихильником самостійності. Пішов за С. Петлюрою у Тарнівську еміграцію. Був членом Ради Республіки, прообразу першого екзильного уряду УНР Національний вибір превалював у нього над класовим у часах революції, і з УСДРП він через це порвав у 1921 р. А в 1920-ті – 1930-ті рр. став поважним науковцем-економістом, одним з найактивніших співробітників Українського наукового інституту у Варшаві, правою рукою його директора, колишнього есера О. Лотоцького. Він перейшов на виразні націонал-демократичні позиції і з них писав праці, у яких досліджував історію українського національно-визвольного руху початку XX ст.

П. Понятенко, як і С. Петлюра, працював тривалий час у редакції “Ради”, завідував конторою газети. Був пов’язаний з кооперативним рухом. Через останній був у близьких стосунках з низкою майбутніх есерів та соціалістів-федералістів. Як про людину педантичну і акуратну згадує про нього в мемуарах Є. Чикаленко [43].

Д. Дорошенко сам визнавав у спогадах, що був у соціал-демократах в часах Першої російської революції більше за даниною моди, ніж за переконаннями. Перестав бути есдеком і приєднався до радикально-демократичної партії він з переїздом до Києва на посаду секретаря редакції щоденної газети “Громадська думка”. Причиною розриву з соціал-демократами Д. Дорошенко називав якраз національний момент.

“Мене ще перед тим, – згадував Дмитро Іванович, – розчарувала відмова Української революційної партії від постулату самостійної України, потому як партія перетворилася в со-ціал-демократичну. Знову ж таки й діячі Української радикальної партії були мені особисто симпатичні, такі як Єфремов, Грінченко, Матушевський, і я охоче співпрацював з ними, хоч формально й не вступив до Української радикальної партії” [44].

За духом це був чистої води націонал-демократ, який ще більше за С. Петлюру і В. Садовського був заангажований у всі національно-культурні проекти, котрими керувало ТУП. Працював у редакції “Украинского вестника” в Петербурзі, який курували діячі національного спрямування О. Ло-тоцький і М. Славінський, секретарював у “Раді” Є. Чикаленка, працював викладачем історії у Катеринославському комерційному училищі під керівництвом учня В. Антоновича Антона Синявського. Редагував у цьому ж місті націонал-демократичний журнал “Дніпрові хвилі”, працював активістом у місцевій “Просвіті”, брав участь у громадській і культурній роботі як “просвітянин”. У Києві записував спогади колишнього хлопомана К. Михальчука. Близько зійшовся з Є. Чикаленком, про котрого й написав в еміграції першу дослідницьку працю.

У 1909 р. познайомився з консервативним рухом і його лідером В. Липинським. З того часу погляди Д. Дорошенка дедалі помітніше “правішали”. У часи Лютневої революції він уже формалізував свої стосунки з національною демократією, ставши членом партії соціалістів-федералістів. А вже в часах гетьманату П. Скоропадського стає гетьманським міністром закордонних справ. В еміграції у Берліні Д. Дорошенко вже член гетьманської партії УСХД, стає першим популяризатором консервативно-гетьманської доктрини В. Липинського. Пише в Празі у 1923 р. “Огляд української історіографії”, який поруч з “Україною на переломі” (1920) В. Липинського називають першим твором нової державницької історіографії.

Примітки

38. Гирич І. У тіні В. Липинського… – С. 18.

39. У листі від 5.II. 1910 р. В. Садовський писав А. Жукові:

“…вона [«Праця»] постепенно мусить перетворюватись в орган певної ідейної течії. Отож у мене виникає питання, чи уявляємо ми з себе зараз таку ідейну течію. Що до нас приєднується публіка в ідейному розумінні однакова, закрашена в той самий колір меньшевизма, опреділя-ючи її російським терміном, це факт” (NAC. – Andrii Zhuk Collection. – Vol. 4. – F. 8).

40. Там само. Лист без дати за кінець листопада 1909 р. (Відповідь А. Жука датована 2.ХІІ. 1909 р.).

41. Там само.

42. Там само.

43. Чикаленко Є. Щоденник 1907-1917 рр. – К, 2004. – Т. 1. – С. 7.

44. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 рр.). – К., 2007. – С. 106.