Публікації про Д.Антоновича
та історія з виданням його споминів

Ігор Гирич

Але вже у першому числі “Сучасності” появилася публікація А.Жука і присвячена вона була засновникові РУП Дмитрові Антоновичу. Власне це була та автобіографія, яка вислана була Д.Антоновичем на прохання А.Жука у 1921 році. До тексту самої автобіогрфії були додані в дужках додатки А.Жука та коментарі. Крім того в цій же публікації був поданий досить розлогий список статей Д.Антоновича з рупівських газет, з так само цікавими заувагами й примітками А.Жука [Жук А. Автобіографія Дмитра Антоновича. // Сучасність. – 1961. – № 1. – С. 103 – 114].

Д.Антонович був давнім товаришем по партії А.Жука. Андрій Ілліч провадив разом з Дмитром Володимировичем революційну роботу. І документального матеріалу про засновника РУП зібралося протягом більше сорока років знайомства досить багато. Листів Д.Антоновича до А.Жука збереглося не багато – до десятка на період до революції 1917 р. Всі вони короткі, писані на поштівках, й несуть обмаль інформації. Натомість зберігся окремий файл в справі видання спогадів Д.Антоновича, що так і не вийшли повністю друком. Зі 161 сторінки рукопису було надруковано А.Жуком в торонтському журналі “Нові дні”лише десять сторінок машинопису під назвою “Д.Антонович. Спогади з громадського життя (1880-1900)”, які він особисто для себе скопіював на друкарській машинці у середині двадцятих років.(NAC… – Vol. 27. – File 2)

Очевидно, коли Д.Антонович писав для А.Жука автобіографію, він повідомив його про написані вже спогади. І тоді ж, 10 жовтня 1921 року була укладена умова про їхнє видання. За видавничу справу бралися А.Жук й головний редактор газети “Діло” Дмитро Левицький (А.Жук до певної міри спеціалізувався на виданні споминів, працюючи у видавничому кооперативі “Хортиця” він у 1930-ті роки брав участь у виданні спогадів Софії Русової). Чому спогади не були друковані в “Ділі” – не відомо, офіційно за браком коштів. Проте не останньою причиною могло бути й ідеологічне спрямування мемуарів, що досить розбігалося з національно-демократичного спрямування денника.

Через шість років, у 1927 р., А.Жук розпочав листування з М.Грушевським про друк цих спогадів, що мали близько семи друкованих аркушів, в журналі “Україна”. Це джерело дуже зацікавило Михайла Сергійовича, бо 1928 року готувалося ювілейне число, присвячене 20-річчю з дня смерті батька мемуариста, професора Володимира Антоновича, і напевно голова Історичної секції ВУАН хотів їх використати в цьому числі журналу

Коли б не дрібничка, відсутність копії. Спогади існували в рукописному оригіналі, а ксерокса тоді не було. Якби вони потрапили до Києва – напевно були б надруковані. А так відправляти єдиний примірник поштою А.Жук не наважився. Він відправив їх знову у Прагу до Д.Антоновича з власними зауваженнями й помітками Є.Чикаленка, який також читав спогади. М.Грушевський у двох листах за серпень 1927 р. погоджується виплатити гроші за рукопис у вигляді гонорару у розмірі близько 500 крб. Потім академік зв’язується й з Д.Антоновичем, та той чомусь рукопис так до Києва і не відіслав, й очевидно копії з рукопису так само не зробив.

Причини цього можна знайти в самому листуванні Д.Антоновича з А.Жуком. Рукопис спогадів супроводжував лист (10.ІХ.1927 р), у якому А.Жук писав про свої враження від прочитаного:

“…кинулось мені в вічі оте місце, де Ви займаєтесь зачарованим колом, в якому вертілась в дев’ятьдесятих роках українська “радикальна” думка, що радикалізм, соціялізм, революційність протиставляла українству, начеб українство було ідейною політичною чи соціальною, а при тім реакційною течією, а не національно-визвольним рухом, і начеб українство як визвольний національний рух, на ті часи рух культурницький, виключало радикалізм, соціалізм, революційність і т.п…. Я вірю, що такі упрощені погляди на українську справу були тоді досить поширені, серед прозелітів марксизму в російському виданні, але ці погляди були явною нісенітницею, результатом повної затрати національного почуття у “радикалів” і національного “перечулення”, або національної вузькоглядності в “українців”, з яких мало хто навіть лишився при українстві”.

В А.Жукові заговорив не науковець, а політик. Для політика текст має передусім правильно виховувати на теперішній момент нове покоління людності. Для історика текст – це документ епохи, який цінний саме непідправленим висловом думок.

Д.Антонович напевно образився. А.Жук згодом схаменувся, та було вже пізно, назад він спогадів вже не одержав.

І думається справа зовсім не в тіх поправках, які хотів внести А.Жук у текст. На це Д.Антонович відповів:

“От тільки що до поправок – то це труднощі. Коли спогади мої, то я розуміється, до найдрібніших деталів за них відповідаю, і за зміст, і за стиль і за все інше і на поправки згодитися не можу… Коли я в чому помиляюся, то я нічого не маю проти того, щоб редакція від себе в примітках додавала уваги, пояснення і т.д… Рішучо тільки не згоден щоб щось вставлялось не моє, або перероблялось” (лист від 3 серпня 1927 р.)

При несхитності авторської позиції, напевно Андрій Ілліч не наважився б їх робити. І не радянська цензура, про яку він також згадував у листі, припоминаючи випадок з публікацією у “Записках ІФ ВУАН” статті Дмитра Дорошенка. Тоді в академічних виданнях друкувалося чимало творів емігрантів, а Д.Антонович не мав за собою шлейфу одіозності, як скажімо Д.Донцов. Основне, думається, в тому, що він продемонстрував своє розчарування від прочитаного, і це знеохотило Д.Антоновича до друку.

А.Жук в справі видання спогадів востаннє написав до Праги 31 грудня 1927 року, вважаючи цей лист останнім у публікаційній епопеї. До спонукальних мотивів додалося “дурне становище”, у яке А.Жук попав перед професором М.Грушевським, який з свого боку так само нагадував про них і продовжував чекати на рукопис. Проте вертався до цього питання А.Жук і в наступні роки. Через три роки Д.Антонович в листі за 24.І.1930 р. подав таку версію відкладення друку:

“Коли Ви мені прислали мої мемуари і хотіли щоб я не тільки їх прочитав, але з приводу їх і в переписку вступив і з Вами і з Грушевським (той теж до мене звертався), то діло не вийшло: я ні йому ні Вам не мав часу відповісти, як не мав часу і в мемуари заглянути, а де їх тоді ткнув, там вони певне і по сей день лежать.”

До десятиріччя смерті Д.Антоновича знову на поверхню виринули його спомини та й власне вся стаття, що через шість років була друкована в “Сучасності”, схоже була вже готова до друку у 1955 році. У цей час в Нью-Йорку УВАН готував спеціальний збірник, для якого А.Жук відсилав через В.Дорошенка автобіографію і бібліографічні нотатки (листи за 17.VIII.1955 та 11.ХІ.1955 р.).

А.Жук був скептично наставлений до думок Д.Антоновича відносно тактики й стратегії українського руху, разом з тим цінуючи його самостійницьке наставлення. Критично він оцінював Антоновичеве ставлення до старої інтелігенції, протиставлення їй молодого покоління українців, замість творення спільного фронту проти інонаціональних сил. В цьому А.Жук бачив вплив російських революціонерів-марксистів. Перші рупівці, знаходячись під впливом Д.Антоновича, відштовхувалися не від власних українських джерел визвольного руху, а копіювали готові схеми відносин на принципах антагонізму поколінь, якій сповідували російські радикали. В листах до В.Дорошенка (3.V. і 15.VI.1955 р) А.Жук говорить про постійне “відхрещування” Д.Антоновича від М.Драгоманова – “чи не маємо тут до діла з типовим безбатченком в культурному і політичному сенсі”. Враження А.Жука в багатьох моментах збігаються з тими рефлексіями щодо Мухи, які залишилися у спогадх Є.Чикаленка та наполовину виданих спогадах С.Єфремова. З іншого боку несприйняття М.Драгоманова могло й напевно було пов’язано з конфліктом між Михайлом Петровичем й його батьком В.Антоновичем.

Версія А.Жука відносно відмови Д.Антоновича своіх спогадів була такою. Дмитро Володимирович не хотів “щоб його посуджували в “смєновєховстві”.

“Оскільки пригадую, – писав він до В.Дорошенка, – цілість споминів була не дуже цікава, багато там було порожньої балаканини, замало фактів. Але все ж таки представляли вони деяку літературно-історичну вартість, хоч би розкиданими там рисками до зовнішньої характеристики українських діячів, бо про внутрішнє життя Старої української громади там було дуже мало.”

(І це останнє зрозуміло, Д.Антонович себе свідомо виелімінував з цієї громади, будуючи РУП на принципах протиставлення цій громаді, як уособлення віджилого українофільського культурництва. І.Г.)

Матеріали до статті про Д.Антоновича А.Жук збирав в окрему течку (NAC… – Vol. 27. – File 1). Там були зібрані виписки з листів Д.Антоновича, додаткові матеріали до бібліографії, що не увійшли до журнального варіанту статті, а також досить великий лист С.Наріжного, який за стилем більше нагадує статтю про свої враження від постатті Д.Антоновича. Зокрема там був такий уривок:

“Був він людиною ідейною і принциповою, яка боролася, обстоювала і не відступала від своїх ідей, засад і переконань. Був він жертвенним і в своїй жертвенности щедрим… Був він людиною талановитою, людиною невичерпної ініціативи і організаційного хисту. Був він людиною надзвичайної працьовитости, людиною, яка була захоплена своєю працею, і якої праця виповнювала життя.”