Від РУП до УСДРП

Ігор Гирич

Андрій Жук народився у селі Вовчок на заході Полтащини. Власне це була Лубенщина – територія, що дала може найбільше у підросійський, або принаймні Лівобережній Україні діячів українського руху. Лубни були центром діяльності трьох братів Шеметів, які тут з падінням заборон на українське слово випустили першу україномовну газету “Хлібороб”. Тут Володимир Шемет багато працював з батьком самостійництва Миколою Міхновським. Тут вчився й провадив діяльніст лідер УСДРП Микола Порш, жив А.Лівицький. З цих околиць походив й інший визначний соціал-демократ й культурний діяч, старий товариш А.Жука Володимир Дорошенко. Лубенщина була одним з центрів заснування Революційної української партії (РУП).

У своїх спогадах Юрій Колард згадував [Коллард Ю. Спогади юнацьких днів: Українська студентська громада В Харкові і РУП. – Торонто:Срібна сурма, 1972, с.99], що А.Жук 1901 року, коли працював у статистичному бюрі, вступив до РУП і був протягом усього існування РУП її найдіяльнішим членом. У першій половині 1902 року він через М.Міхновського організує розповсюдження прокламацій РУП в с.Веселому й Рубіжному на Харківщині (сс.111-112). Харківська “Вільна громада” РУП тоді мала найактивніших революціонерів

Проте уже в кінці 1902 р. намітився ідейний розлам в лавах РУП, пов’язаний з відмовою від брошури М.Міхновського “Самостійна Україна” як від програмного документа. Тоді ж на квартирі О.Коваленка відбулася нарада, на якій були присутні Д.Антонович з Києва (тодішій провідний діяч РУП), Л.Мацієвич з Севастополя, а також П.Андрієвський, Г.Благов, С.Андрієвський, А.Жук та Ю.Коллард. У дебатах по національному питанню виробилося два погляди. В меншості залишилися Л.Мацієвич, О.Коваленко й Ю.Коллард, які обстоювали соціал-народницький шлях РУП. А.Жук і більшість виступила за дальший дрейф у бік соціал-демократичного перереформування партії (сс.118-119).

У 1903 р. робота РУП на Харківщині підупала. Лише А.Жук та Б.Камінський продовжували активно працювати (с.135). Андрій Ілліч налагодив контакт з залізничниками Люботина й через них поширював літературу (с.137). В кінці літа 1903 р. А.Жук зробив навіть спробу зорганізувати з службовців Харківських залізниць складову частину РУП. У комітет увішли І.Доброскок (пізніше з’ясувалося, що він був провокатором), Г.Бойченко та робітник Кривонос. Цікавою рисою тодішніх ідеологічних орієнтацій А.Жука може служити той факт, що Ю.Колларда, як занадто націоналістично настроєного рупівця він навіть не поставив до відома про хід справи (с.139). А.Жук пише дві відозви від імені “Організаційного комітету”, але розвитку ця справа не набула (с.140). В листопаді розпочалися арешти. До в’язниці попали Д.Антонович, Б.Мартос, О.Міхновський, С.Андрієвський та інші. А трохи пізніше арештували й А.Жука У жовтні 1904 р. за амністією А.Жука було випущено з харківської в’язниці (с.156)

У цей період РУП вже сповідувала соціал-демократичну ідеологію, і в ньому в залежності від ставлення до національного питання, викристалізувалися три течії: “спілчане” (О.Скоропис-Йолтуховський), які виступали за входження до складу РСДРП, “обласники” (Д.Антонович), які вважали національне питання неіснуючим і яке непотрібно виносити на порядок денний в залежності від ставлення до нього російської соціал-демократії, та УСДРП (М.Порш), які вважали з тактичною метою боротися за автономію України в складі Росії, але не вступати як складова у РСДРП. А.Жук пішов за більшістю, репрезентованою М.Поршем.

(Син Дмитра Антоновича Михайло таким чином поянював це своєрідне самостійництво батька: “Або суверенний народ сягне по найвище теоретичне досягнення ХІХ століття – власну державу, або ні – і тоді він мусить підпасти асиміляції. Всякі автономії та федерації – тільки половинчасте рішення і противиться інтересам як працюючих мас, так і буржуазії, – двох найпотужніших кляс суспільности, котрі обидві стремлять до якнайбільшої державної централізації. Питання стоїть альтернативою – самостійна Україна або єдина Росія.” Антонович М. Історія України. – Ч.4. – Прага: вид-во Юрія Тищенка, 1942. – С.66-67.)

У першій російській революції А.Жук брав участь як селянський агитатор. Восени 1905 р. в люботинському помісті кн.Святополк-Мирського було скликане віче, на яке приїжджали Д.Антонович й А.Жук, останній виступив з промовою, з якої був незадоволений (с.176).

Примат національного над класовим (1907-1911)

У 1906 р. А.Жук входить вже до ЦК УСДРП. Але цього ж року його арештовують і садовлять у київську Лук’янівську в’язницю [про це пізніше він подав спомини: Жук А. На Лук’янівці. // Нові шляхи (Львів). – 1929. – Ч. 3], з якої його разом з іншими цекістами В.Винниченком і В.Степанківським за заставу грошеву від родини Юркевичів відпускають на волю. Далі чекати на щось краще в підросійській Україні не було чого, і всі троє вирішують податися на еміграцію, нелегально перейшовши кордон під Кам’янцем-Подільськім. Перепетії цього переходу, побут у Львові, Відні й Швейцарії А.Жук цікаво описав у своїх спогадах, друкованих на поч. 1960-х років у “Сучасності”.

Не переповідаючи, лише зазначимо, що з подорожі за океан в США нічого не вийшло. А.Жук розстається з попутниками і вертає до Львова, де влаштовується на працю в Ревізійний союз української коперації (РСУК), стає редактором РСУК. У Львові А.Жук пускає коріння, одружується й активно включається до західноукраїнського громадсько-політичного життя.

У Львові з ідеологічними переконаннями А.Жука відбуваються значні метаморфози. Ще під час нелегального переходу Збруча він читав книгу французького соціаліста про створення надкласових організацій для задоволення економічних проблем трудящих. Львівська дійсність ледь чи не відразу переробила соціал-демократичного догматика на соціаліста в європейському сенсі цього поняття. Нова кооперативна діяльність додавала практичний матеріал до розуміння, якими шляхами може бути подолана економічна безвиглядність українського трударя. Сказалося селянське походження А.Жука. Тоді не він один сподівався через кооперацію передусім підняти сеелянську верству, як носія національного духу України по обидва береги Збруча.

Зовсім інакше для А.Жука відкрилося й національне питання. Галичина йому наочно показала перевагу австрійського конституційного ладу над російським абсолютизмом. Й переконала в основному – лише масовий рух широких верств суспільства, а не сама боротьба пролетаріату призведе до трансформації устрою держави. З нього спали доктринерські російські соціал-демократичні окуляри, що стверджували марксистську кастову систему, непереборний антогонізм між буржуазною стихією, селянством і робітництвом, наднаціональну спільність усіх соціал-демократів і передусім братерські відносини між російськими й українськими есдеками, ув’язування вирішення національного питання в тісний вузол з питанням соціальним. Європейська дійсність в один рік змінила не лише А.Жука. Вона позбавила вузького сектанства й догматичного доктринества й інших “львів’ян” – В.Дорошенка, В.Козловського, Ю.Тищенка, М.Залізняка, під вплив невблаганної правди життя підпали й В.Степанківський, й “спілчане” О.Скоропис-Йолтуховський й М.Меленевський. Цікаво, що на українських есдеків повітря західної свободи впливало зовсім інакше ніж на російських, й більшовицька ідеологія визрівала так само успішно на буржуазних тихих вуличках Швейцарії, як і в умовах поліційних переслідувань в російських містах й містечках. Все таки схоже українська стихія робила свою справу, вона не давала людині, яка з неї вийшла й задля її існування працювала, метаморфозуватися у бік чужого російського досвіду.

А.Жук був людиною української стихії, що все життя пам’ятала своє полтавське коріння, і в зв’язку з цим його свідоме “обгаличанення” (як про це значно пізніше писав В.Дорошенко) лише стверджувало факт існування єдиного неподільного українського ментального субстрату – справжнім, усвідомленим, теоретичним самостійником він став у Львові.

Погляди А.Жука, ясна річ, принципово розбіглися з ідеологічними настановами керівників УСДРП – М.Порша та Л.Юркевича. У жовтні 1908 р. Л.Юркевич, запрошуючи А.Жука до планованого збірника з теоретичних проблем соціалізму, пропонував Андрію Іллічу подати статтю про кооперацію в зв’язку із соціалістичним рухом. Але настанови про статтю вже сильно розбігалися із тодішніми поглядами А.Жука, бо сучасний кооперативний рух Л.Юркевич розглядав (цілком у ленінському дусі) як антисоціалістичний. А головне – Лев Йосипович був проти автономістичних домагань в кооперативному русі через те, що нібито це веде до гасла “Україна для українців”. А.Жук, навпаки, розглядав українську кооперацію як один із шляхів здобуття політичних прав для українців в умовах, коли економічні важелі в краю перебували в руках поляків [NAC… – vol.4, file 4. Лист Л.Юркевича від 4.Х.1908].

А.Жук плекав надію як один з членів ЦК УСДРП, змінити лінію поведінки партії згідно обставин життя, що на його думку кардинально повинно були змінити й ідеологічні засади діяльності партії. Уже з кінця 1908 року він задумує видавати альтернативний партійний орган, майбутній журнал “Праця”.

Л.Юркевич на початках привітав вихід такого органу, визначивши тематико-ідеологічні його рамки:

“Не забувайте, Андрію, за ту атмосферу, яку утворює “Рада” своєю зрадницькою “непартійністю”, яка має на меті знищити партійність української опозиції, – напучував А.Жука у листі Л.Юркевич. – Асимілятори (протиставлення “спілчанам”) – ось об’єкт Вашої боротьби. …Аджеж той висновок, що асимілятори становлять перших ворогів українського робітничого руху, був принципом багатьох написаних стрічок в нашій літературі” [vol.4, file 4. Лист від 8.XII. 1908].

Ще раніше, влітку – восени того ж року, Л.Юркевич вів з А.Жуком переговори про можливість перенесення до Львова видання журналу “Шляхи”, який не можна було з цензурних міркувань видавати у Києві. Головною метою “Шляхів” Л.Юркевич вважав не вести політичну лінію, його головною метою він вбачав утворення через переклади відповідних творів літературної бази для майбутнього просвітницького руху у соціал-демократичному дусі. Цей напрям думок був якраз близький А.Жуку.

Проте Л.Юркевича передусім цікавило відповідність діяльності всіх українських есдецьких сил соціал-демократичним догмам. У цьому питанні він знаходив підтримку й М.Порша, який хоч і відчував усе зростаючу конкуренцію Лева Осиповича в лідерстві в УСДРП, проте головним вважав дотримання класовості й партійності як в культурній, так і в громадській діяльності. Таку ж позицію попри тяжіння до творчої свободи сповідував й інший член ЦК В.Винниченко. За примат національного над класовим активно після 1909 року почали заявляти члени ЦК А.Жук, В.Дорошенко, В.Степанківський. Проміжкову позицію, але близьку до Закордоної групи УСДРП займали й два інших члени ЦК, що тоді мешкали у російських столицях, С.Петлюра й В.Садовський. Дмитро Антонович після 1905 року відходить від партійної діяльності.

Жваве економічне життя, в яке завдякі новій роботі окунувся А.Жук, малювало зовсім іншу перспективу, ніж теоретична база соціал-демократичної ідеології УСДРП, змальована за стандартами російської соціал-демократії: поділом на меньшовиків і більшовиків, відкиданням співпраці з несоціалістичними силами, інтегрально-класовим підходом тощо. Андрій Ілліч можливо першим з усіх українських есдеків зрозумів облудність тези про можливість вирішення національного питання лише методами соціальної революції.

А.Жук навпаки сподівався на участь соціал-демократів у спільній українській політичній акції, у економічній ділянці на галицькому грунті це означало підтримку потужного кооперативного руху, що дозволяв вирватися нарешті з-під польського господарського диктату на Західній Україні. Він мав надію, що товариші по партії підтримають його думку не лише про співпрацю, а й очолення усамостійнення паростків незалежної української економіки. З цією метою ще у листопаді 1908 року [в листі до А.Жука В.Степанківський 6.ХІ просить дати кореспонденційний білет французькою мовою – NAC…, vol.4, file 10] він задумав видавати журнал “Праця”, метою якого було проголошення завданням номер один для УСДРП реальної, активної праці серед народної маси без огляду на доктрину й теорію вузькокласового штибу. Проте реалії всередині партії виявилися не на користь А.Жука.

Він намагається притягнути до співпраці Д.Донцова, який на короткий час стає співредактором “Праці”, П.Дятлова, В.Винниченка, В.Садовського та інших діячів партії. Фактично журнал виступав опозицією проти лідерів УСДРП Л.Юркевича й М.Порша. Та вони на перших порах не виступали різко проти внутрішньопартійної дискусії, поки це не торкнулося питань партійної стратегії й ідеології УСДРП на майбутній період.

Другим головним завданням “Праці” А.Жук вважав пропаганду ідеї української самостійності, як одне з першочергових завдань української соціал-демократії. І в цьому питанні він також не знайшов співчуття, й не лише у партійних лідерів, але – як не дивно – й у Дмитра Донцова. Останній у листі до А.Жука від 10.ХІ 1909 року писав:

“Особисто вважаю і “отзовізм” і “самостійну Україну” нісенітницею. Ми є соціал-демократи і наш орган соціал-демократичний. А то значить, що він має – соціальну революцію (а не “вростаніє” капіталізму в соціалізм) яко ціль, класову політичну боротьбу (а не “сотруднічество” класів) – яко средство. Хто вітає ці засади, той наш” [NAC. …,vol.4, file 5]

Погляди А.Жука підтримували власне лише тільки В.Дорошенко і В.Степанківський. Останній захоплювася гармонійними відносинами між пролетаріатом й буржуазією в Англії, де тоді перебував і на цю тему подав статтю для “Праці”. Та знову на заваді друку встав Д.Донцов, що тоді відстоював правовірно марксистську позицію:

“коли нам присилають такі статті, – писав він А.Жукові, – де підноситься до небес попівський соціалізм, який проповідує гармонію труда і капітала, осуджує клясову боротьбу; статтю, яка робить закиди “непристойності” революційній борбі і не здобувається на жадне слово критики для англійських лібералів – то я мушу сказати, не ревізіонізм ні берштіанство, а чорт батька зна що.” (там само).

Тим не менше за визнанням Левка Юркевича журнал “Праця”, очевидно саме за свою надкласову поставу, мав підтримку серед симпатизуючої інтелігенції (лист за лютий 1910 р.). І ця непартійність найбільше дратувала Левка Йосиповича. Міжнаціональна партійна солідарність для Л.Юркевича було важливішим за проблеми загальнонаціональної спільної позиції у питаннях, що стосувалися інтересу усієї нації. Його образив В.Садовський в “Украинской жизни”:

“дозволив собі напасти на російських марксистів. Не можна змикатися з з “С.Єфремовим і К”, а то виходить, що марксисити українські між собою сваряться: Д.Донцов лає Л.Юркевича, а не нападає на С.Єфремова, – це непорядок” [NAC…,vol. 4, file 4]

Вирішення національного питання так само розглядалося крізь класово-партійну призму. Л.Юркевич писав на початку січня 1911 року А.Жуку:

“Для соціал-демократів мусить бути ясним, що національна справа, що національне відродження становить клясове явище, як і всі сучасні громадські явища. Український есдек не повинен вступати в конкуренцію з патріотизмом буржуазії, він повинен добиватися вироблення робітничої себ-то класової національної свідомості” (там само)

Аналогічними аргументами критикував А.Жука й Микола Порш. Ще в грудні 1909 він так писав А.Жукові:

“Так я цікавлюся Вашими літературними працями, як цікавлюся роботою всіх інших наших опортуністів по “Радах”, Селах”, “Ділах”, бо вважаю таку рроботу більш небезпечною для нас, ніж буржуазну демократичну. Це ворог внутрішній… активна праця в легальних культурних і економічних інституціях спільно з демократичними елементами, нарешті з’єднання всіх українських соціалістичних партій (а яка з їх не вважає себе такою) і т.д. – це такі мелодії, яких дійсно не можна не вважати покажчиком розкладу свідомості декотрих елементів в наших рядах – розуміється не тільки тих, котрі ці погляди висловлювали, але ширших груп.

Ось через що – ще й перед нарадою я був такої думки, – нашим завданням повинно стати не тільки створення ідейної єдності в тих справах, котрі виникли за останні часи, а ще більше пильний догляд за прозорою чистотою нашої ідеології…

Вважаючі Ваші думки за ворожі (намір з’єднання) робітництву, я проте їх шаную, бо в Вас звик бачити щирого чоловіка. Цього я не зустрів у Вас. Ви звете мавпуванням наші переконання. Коли наші погляди є мавпуванням, в тому розумінні, що не ми перші їх вигадали, то і Ваші погляди нагадують теж один оригінал. Коли ми мавпуємо з с[оціал-]д[емократів], то Ви мавпуєте з н[аціонал-]д[емократів]. Не думаю, щоб перше мавпування було для марксиста нижчої якості ніж друге! … разом дебатувати в одному органі ми не можемо: між нами і оппортуністами… лежить величезна прірва” (NAC…vol.4, file 7)

Спокійніше до опозиційної “Праці” поставився В.Виниченко. Його щоправда хвилювало, чи це не фракційний орган, і коли дізнався, що завдань на розкол УСДРП той не переслідує (лист від 19.І.1910), пересвідчившися зі змісту першого числа, пообіцяв своє співробітництво (лист від 29.І.1910). Тоді його цікавили такі соціально-філософські мотиви життя, які так само сильно відбігали від есдецької ортодоксальності.

“Маючи на увазі, що “Праця” орган не вузькопартійний, – писав він А.Жукові, – хочу дати декілька статтів на тему соціалістичної етики і богошукання. Ці питання здаються мені першої ваги, бо порушують філософський грунт робітника і селянина.”(vol. 4, file 12)

У 1909-1910 роках А.Жук ще сподівався як член ЦК, використовуючи фактично ним створену Закордонну групу УСДРП в осбі В,Дорошенка, О.Назарієва й В.Степанківського, всередині УСДРП відстоювати національний пріорітет над вузькокласовим в діяльності партії. Проте ортодоксальна лінія Л.Юркевича перемогла, бо зрештою з точки зору природнього прагматизма теоретична правда була на його боці. Бо коли ти не визнаєш диктатуру пролетаріату й класову непримиренність, то місце твоє має бути серед “буржуазних” партій, зокрема серед націонал-демократів. Між тим вже скоре майбутнє продемонструвало раціональну правоту тієї сторони, яку представляв А.Жук – жодну справу, пов’язану з національним визволенням, неможливо вирішити лише силами однієї партії, одного ідеологічного напряму, а лише спільними зусилями усього спектру українських партій, що спираються на традицію, яка виражається у слідуванні консервативним засадам розвитку українського суспільства.

“Захват влади” (вираз М.Порша) на партійній конференції у Львові закордонцям не вдався. А вже у 1910 році на “працян” обрушилася критика партійного офіціозу “Наш голос”. У листопадовому числі журналу був уміщений відкритий лист А.Жука під партійним псевдо А.Андрієнко [Андрієнко А. З приводу доклада ЦК УСДРП Міжнародному соціалістичному конгресові. // Наш голос. – Ч. 1. – Падолист. – 1910. – С.48-51]. Він апелював до брошури Лева Юркевича “Доклад УСДРП Росії міжнародному соціалістичному конгресові в Копенгазі”, виданої в липні 1910 р.

А.Жук полемізує з Л.Юркевичах в п’яти основних точках, що принципово розділили “догматиків” і “реалістів”.

1. Легальність більше благо ніж підпільна робота, вона дає незрівняно більше користі як партії так і українському рухові в цілому.

2. Л.Юркевич дає невірну характеристику сучасному політичному моментові, безпідставно звинувачуючи незгодних з лінією ЦК в націоналізмі і буржуазності.

3. З позицією “Закордонної групи” солідаризувалося й Петербурзька організація УСДРП (В.Садовський).

4. Заклик до боротьби з опортунізмом серед українських есдеків не відповідає завданню сучасного моменту, а спрямовувати основну роботу партії до поборення різних течій в середині партії – хибний шлях ЦК.

5. ЦК не представляє думки більшості партії, тому він не правомочний говорити від імені усієї партії.

Відповідь Л.Юркевича на дошкульні закиди не забарилася. Відразу за листом А.Жука йде коротке резюме Лева Йосиповича [Відповідаємо на головніще в сьому “письмі” // Наш голос. – Ч. 1.- Падолист. – 1910. – С.51-53 – без піпису]. Він закидає А.Жукові співробітництво у буржуазній пресі (“Діло”, “Економіст”, “Самопоміч”)

“Таке співробітництво – у менторському тоні зазначає Л.Юркевич, – на теми, що близько обходять нашу партію і в дусі далекому від наших завдань, від завдань соціал-демократичного українського руху, не лицює членам партії і осбливо вам, товаришу, – старому активному та ініціативному партійному працівникові… Ніяки умови не можуть оправдати несоціалістичних виступів… В вересні с[ього] р[оку] тов.А.Андрієнко взявся до ЦК з листом, нагадуючи, що його було обібрано ІІІ з”їздом в ЦК і що по перенесенню редакції ЦК за кордон він бажає “виконувати обов’язки” члена ЦК. ЦК йому відповів, що ладен прийняти його в свою колегію, але з тією умовою, “коли він писемно визнає легальність сучасного ЦК і законність всіх дотеперішніх його постанов, проти чого завсігди воював т.А.Андрієнко, користуючись сим як зброєю проти революційної частини ЦК. Письмо т.А.Андрієнка ясно свідчить, що він не хоче визнати легальності ЦК і ми категорично одмовляємось дати йому спроможність “виконувати обов’язки” члена ЦК” (Там само.- С.52-53)

А.Жук ніби ще залишався есдеком, проте ставав вже просто рядовим членом партії, а у такій позиції залишалося лише у відкритий спосіб заявити про фракційні наміри, і намагатися зібрати коло себе найбільше симпатиків. Тоді ще в нього залишалася віра у те, що УСДРП може очолити український національно-визвольний рух, зробивши цю справу головним пунктом своєї програми на найближчу перспективу.

Березнева нарада 1911 року була останньою спробою через УСДРП намагатися вирішити проблему усамостійнення України. На ній були крім есдеків А.Жука, В.Степанківського й Л.Юркевича присутні неесдеки В.Липинський й В.Кушнір. Промотором акції був А.Жук. Він намагався втілити в життя ту ідею, яка почала в ньму визрівати з 1908 року, – про надпартійне політичне утворення, яке б пропагувало ідею самостійної України. Назва такої групи планувалося “Вільна Україна”, під таким гаслом мав виходити непереодичний орган. Проте сподівання на підтримку Л.Юркевича не справдилися. Через відверто австрофільський характер не пітримав ідеї М.Грушевський. Думається, саме цей факт охолодив й В.Липинського, який погоджувався на австрофільство як тактичний крок, але був проти нього як стратегії. Натомість австрофільство як норму сприймали В.Степанківський, В.Кушнір й М.Залізняк, який приєднався до “вільноукраїнців”. По суті єдиною людиною, що погоджувався з засадничими думками В.Липинського і не відмовлявся від практичних кроків у цій акції, був А.Жук. Проте з великих замірів вийшло лише створити Інформаційний комітет, де крім Андрія Ілліча працювавї його побратим В.Дорошенко.

Австрофіли (В.Степанківський, В.Кушнір й М.Залізняк), що назвали себе молодоукраїнською партією, відверто схилялися до допомоги зацікавлених у перемозі над Росією відповідних політичних кіл та їхніх структур. В.Степанківський йшов у цій проблемі найдалі, готовий шукти співчуття серед співробітників секретних служб Англії. На початку квітня 1912 р. він у характерній для нього безцеремонній формі писав А.Жуку:

“…перебалакай негайно з кимсь з попів щоб мені хутенько вислали скілька головніших фактів про сучасне становище уніатської церкви в Галичині і про православну інтригу” (NAC…vol. 4, file 10)

У зв”язку з нападками на галичан в газеті “Новое время” одного з лідерів чорносотеців гр.Бобринського необхідно було організувати контрпублікацію. І 29 квітня 1912 р. в газеті “Таймс” виходить відповідь В.Степанківського.

За місяць В.Степанківський натякає на зацікавленість з боку секретних спецслужб українською справою (лист від 7.VI.1912):

“Тут [в Англії. – І.Г.] можна зробити дуже багато, а при трохи зміненій міжнародній кон’юнктурі – яка легко може наступити – наші здобутки через допомогу Англії могли б перейти межи буйної фантазії.” (там само)

А.Жук ставися до В.Степанківського з недовірою. В листах до В.Винниченка він називав його “героєм темних ділішек”, авнтюристом від політики. І в цьому була рація. Ось скажімо уривок з його листа до А.Жука за 14 серпня 1912 р., де Степанківський повідомляв про приїзд до Львова англійського журналіста з проханням приставити до нього примітного супроводжуючого:

“щоб цей чоловік умів… добре брехати і щоб український бік Львова і Галичини і України був підчеркнений англійцеві так щиро, щоб навіть неукраїнське йому видавалося йому українським… Якщо приїзду його тримати в строгім секреті від поляків і москвофілів, то йому можна багато дечого наговорити, а він все те ужиє на нашу користь”.

Далі радить послухати “музичку народну”, показати картинки для чарівного ліхтаря, ознайомити з з головними українськими “дєлішками” і т.п. справами.

Микола Залізняк підходив до самостійницької ідеології з серйозних політологічних міркувань, прогнозуючи можливі події міжнародного життя. Він сподівався, що Балканські війни, які принесли перемогу південнослов’янським країнам над Туреччиною, означають переломний момент в австро-балканських стосунках. На політичну арену виходила третя сила – новий державний союз, що протиставлявся австрійським інтересам на південних кордонах дунайської імперії. 11 листопада 1912 року він писав А.Жукові з Лейпцігу:

“Найважніше, на мою думку, є те, що тепер слов’янські держави на Балкані займуть місце Туреччини в концерті великих держав. Сим в’яжеться також цілковита емансипація сих держав від Росії. Австрії сі побіди балканських держав можуть дуже дорого коштувати, і як би не уложилися добре для неї відносини тепер, за якийсь час конче прийде до того, що балканські держави схотять економічно станути на своїх ногах і замкнуть Австрії дорогу на на Балкан і через Балкан. Се може потягнути за собою такі можливості:

1) Або буде війна з Сербією і не знати чим се скінчиться і чи не вмішається тут Росія.

2) Або Австрія буде змушена всю увагу сконцентрувати на упорядкування своїх внутрішніх відносин (се малоймовірно).

3) Або муситиме звернути увагу і апетит в сторону українських провінцій в Росії.

Моя основна думка така: за 10-20 літ Балканські держави будуть для Австрії непоборним муром для її економічного розвитку в сім напрямі. Тому одиноким виходом буде лише Україна.”(NAC…, vol. 4, file 5)

Середина 1912 року ознаменувалося початком широкомасштабних теретико-ідеологічних суперечок між ортодоксальними соціал-демократами і такими, які вирішення національного питання виносили на перший у порівнянні з соціально-класовими проблемами. Фактичну полеміку розпочав В.Степанківський з обгрунтування молодоукраїнства. У відповідь в газеті “Вперед” Л.Юркевич і В.Винниченко дали відсіч опртунізмові деяких членів УСДРП. Були завішені в правах партійного членства А.Жук (А.Андрієнко), В.Дорошенко (В.Немирич) та В.Степанківський. ЦК була розпущена Закордонна група УСДРП у Львові. Відразу розпочалася боротьба за частину партійного архіву, яка перебувала у віданні А.Жука. Л.Юркевич наполіг віддати цей архів йому. В.Степанківський радив А.Жукові не змирятися з поразкою, а намагатися використовувати трибуну УСДРП для пропаганди серед рядових членів партії своїх поглядів. У листі від 12 вересня 1912 р. він радив

“переводити в енергійний спосіб закордонну групу, в наш перший організаційний зародок – т.м. ембріон нашої молодоукраїнської партії. Утворення нашого ЦК, або ЦК УСДРП був[шого] РУП вибраного на ІІІ з”їзді”.

Він пропонував скликання з’їзду для того щоб спробувати перетягти його делегатів на свій бік. В Степанківський залишався ще членом ЦК, а це давало певні позиції для боротьби в середині партії. Він писав: “…соціал-демократизм збанкрутував, пережив себе”, закликав А.Жука очолити рух на повну емансипацію від старого ЦК. Об’єднати всі суголосні елементи в нову структуру – друге завдання: “Липинський обов’язково мусить бути з нами – його книжка це цілий скарб на нашу користь!” – вважав В.Степанківський (NAC…, vol. 20, file 66).

Кінець літа і вся осінь 1912 року пройшла у взаємних звинуваченнях сторін, яка відобразилася й у листуванні.

Якщо Л.Юркевич критикував “опортуністів” з позицій класичної марксистської доктрини, то В.Винниченко вдався до притаманої йому демагогії й романтично-революційного наїву. У листі від 3.ІХ.1912 р. він присоромлював Андрія Ілліча:

“Ви безстидно стаєте на бік гнобителів … Вам співати в унісон з поповичами [хіба син польського поміщика Л.Юркевич мав кращу для есдека генеалогію? – І.Г.] … Я мужицький син і таким зостанусь і не піду до панів запобігати їхньої ласки” (NAC…vol.4, file12).

В.Степанківський згадував про українську державницьку традицію, про гетьманство. Визначний же письменик до гетьманства ставився з класичним класовим упередженням, за це кваліфікувався А.Жуком як безбатченко, через що й вважав, що “ідеї молодоукраїнства не погоджуються з соціалізмом” (лист від 30.ІХ.1912 р.) Володимир Кирилович звинувачував А.Жука у “збоченні” у національно-демократичний табір, закликав визначитись:або залишитись у партії і тоді облишити молодоукраїнство, або вийти з партії і пристати до націонал-демократів.

“Поділ на большевізм і меншевизм, як і поділ на молодоукраїнців і ще когось – шкідливо для українського робітничого руху.” (лист від 25.ІХ.1912 р.)

Микола Залізняк у листах до А.Жука так само не приховував свого розчарування з приводу публіцистичного виступу В.Винниченка. Він писав:

“…відповідь Винниченка, при всій своїй щирости і безпосередности ще й смішна. Обидва вони [В.Винниченко й Л.Юркевич]… за деревами не бачать лісу, себто двох найважніших річей:

1) що конче треба пристосовувати роботу соціалістично-революційної української інтелігенції до реальних обставин життя українського народу,

2) що конче треба перевести ревізію національно-політичних поглядів і витворити власну національно-політичну не програму (пока бодай на папері), але ідеологію, і сею ідеологією перейняти весь наш рух, або як кажеш ти, проявити національно-політичну активність.

У нас дійсно, на жаль, сеї активности не було. І власне брак сеї активности є головною хоробою і у.с.д. і у.с.р., яке не позволяє їм вибитися в силу, а зовсім не співробіництво з “буржуазним українським рухом”, яке на мою думку, є лише проявом здорового реалізма і здорового національного розуму. І поки ми не проявимо сеї активности, доти все будемо мертвим етнографічним додатком до російських партій, доти всі, навіть “свідомі українці” будуть масово працювати в російських рядах. Але се ще не найбілша біда. Головна біда в тім, що як не витвориться і відповідно не проявить себе національно-політично-революційний український напрямок, цілий український рух на довгі десятиліття знову застрягне в болоті приципіяльної неясности й існування “для домашнього обиходу” (в найширшим розумінні сього слова), а тим самим прогавить і не використає цілого ряду таких можливостей, які дають обставини навіть теперішнього російського політичного життя.” (NAC…, Vol. 4, file 5)

Українська соціал-демократія у 1912 році пережила другу кризу, спорідненою за причинами та наслідками з кризою 1902-1905 років, коли на руїнах РУП виникли три партії: дві лівого спрямування – українських есдеків і есерів, й одна права (УНП), яка ставила на меті вирішення передусім одного питання унезалежнення України. Не випадково А.Жук розглядав внутрішньопартійну дискусію, як вияв відродження традицій РУП – яка була фактично надпартійною будовою для тих молодих українців, які українську проблему розглядали у політичній, а не культурницькій площині. Власне А.Жук та його однодумці закликали до еволюціонування УСДРП до РУП, до залучення задля досягнення спільної мети лідерів самостійництва на Наддніпрянщині М.Міхновського, О.Степаненка, В.Чехівського, братів Шеметів, В.Липинського й прихільників національного монархізму.

Цікаво, що в своїх спогадах, писаних у 1930-ті роки, голова ОУН Євген Коновалець згадує студентський з’їзд у Львові й своє знайомство з наддніпрянськими емігрантами-есдеками. Найбільше враження на нього, на формування соборницької ідеології й самостійництва справили Д.Донцов, О.Степаненко, М.Залізняк і А.Жук [Грицай О. Життя і діяльність Євгена Коновальця до революції 1917 р. // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен,1974. – С.31; Шах С. Молодість Євгена Коновальця. // Там само. – С.70].

Доля української соціал-демократії від початку й до свого остаточного припинення у 1938 році була відмінна від ситуації у росіян. Кожне нове покоління керівників української соціал-демократії рано чи пізно ставало перед вибором: або примат національної проблеми, або вирішення соціального питання. І в силу міцної генетичної пам’яті вони в силу обставин й практичних вимого життя кожний раз обирали національно-державний інтерес. Можна сказати, що слідування класовій доктрині стало особистою трагедією Л.Юркевича, і лише, те що він не дожив до революції, мабуть зашкодило йому врешті-решт зробити такий самий вибір. Що ж до вчорашніх критиків А.Жука, то й В.Винниченко, й С.Петлюра у критичні моменти вибору ставали рупівцями. Поразка Директорії призвела до виходу з партії всіх її лідерів. Вона продемонструвала всю вузькість й недалекоглядність національно-класового політичного життя.

У кінці 1920-х років колишній активний УСДРПіст Валентин Садовський писав, що у переддень революції та на її початку українські есери і есдекі як молоді й недосвідчені політики

“підпали впливу тої хвороби, яку пережили і деякі з західноєвропейських соціалістичних партій – вони захворіли на большевізм, вони не зрозуміли тої прірви, яка відділяє соціалістичний рух в його західноєвропейській трактовці від ленінського бланкізму, вони змагались сидіти між двох стільців” [Садовський В. З життя і політики. (Життя і політика. – Емігрантський річний баланс. – Праві і ліві. – Центр. – Про лідера з барвистою біографією.і його групу. – Про майбутнє.) // Тризуб. – Ч.33(139), 26.08.1928. – С.11].

Не випадково після Тарнова правий відлам УСДРП з’єднався не з більшовізуючими есдеками, а з соціалістами-федерелістами. Колишній есеф В.Прокопович майже два десятиліття редагував головний петлюрівський орган “Тризуб”. О.Лотоцький запросив до Варшавського наукового інституту на наукову працю колишнього члена ЦК УСДРП В.Садовського. Есеф А.Ніковський був членом уряду Директорії, симпатиком С.Петлюри став головний соціаліст-федераліст Сергій Єфремов.

Характерний приклад правого ідеологічного дрейфу продемонстрував О.Скоропис-Йолтуховський – від початку один з співзасновників соціал-демократичної “Спілки” й прихільник тісної співпраці з РСДРП, згодом член президії СВУ, а на еміграції член Ради присяжних Союза хліборобів-державників й активний гетьманець з особистою прихильністю до П.Скоропадського. Можливо, не останньою причиною метаморфоз стало наближеність до Є.Чикаленка – прихильника українського монархізму, з донькою котрого він був одружений.

У зв’язку з тим недалеким майбутнім не можемо не відмітити прозорливості й відчуття політичної перспективи, яку продемонстрував А.Жук у часи між двома російським революціями. З перспективи часу показалось, що правда була на його боці.

Про працю А.Жука в СВУ, творцем якої він фактично й був, не згадуємо (про це у цьому числі журналу уміщені статті І.Патера й Т.Осташко). Відзначимо лише, що для Андрія Ілліча в умовах зацікавлення діяльністю СВУ розвідок й спецслужб Німеччини й Австро-Угорщини головним було зробити усе можливе, щоб не перетворити СВУ на креатуру цих розвідок, втримати інституцію на службі виключно українських інтересів. І це йому вдалося вчинити. Початок української революції не віщував легкого життя. На самому її початку, 7 квітня 1917 р. А.Жук написав В.Дорошенкові:

“Боротьба наша щойно відтепер почалася. А буде вона важкою не так з огляду на воюючий московський націоналізм, як з огляду на його українських адептів. Адже вся інтелігенція, капітал, земля, церква – все, з чим зв’язана власть і сила на Україні, стане проти нас. Аж пізнйше, коли завоюємо школу, десятки літ праці в народі може поставити нас на ноги, а тепер… Тепер боюся повної безсилости нашої і… компромітації…

Одно для мене ясно, що ми свою політичну місію мусимо зліквідувати, не тільки для того, що на місці українці дістали змогу говорення й ділання, а також для того, що тут наша політика збанкрутувала.” (vol.21, file 10)

А.Жук був неамбітною людиною й скромним громадським й політичним діячем. Про таких як він кажуть: “Він був сірим кардиналом”. У всіх починах, де А.Жук був ініціатором, являвся душею й серцем справи, він ніколи не був на провідних ролях. “Працю” він редагував колегіально з Д.Донцовим, головним редактором він ніби офіційно й не був. Як заснувався “Український інфрмаційний комітет”, то на голову його упросив Романа Залозецького. Союз визволення України він також ніколи не очолював, виконуючи секретарські й організаційні функції; на голову обирали то Д.Донцова, то М.Залізняка, то О.Скоропис-Йолтуховського. Він був людиною праці і обов’язку, не гнався за лаврами й примарами слави. Проте мав повагу й вплив на людей, які його знали й працювали поруч, як наприклад на Володимира Дорошенка. Разом з тим все життя А.Жук був незалежною фігурою українського політичного життя на еміграції, яка не мала авторитетів, натомість мала на все свою власну думку.