В’ячеслав Липинський і Андрій Жук

Ігор Гирич

11 квітня 1928 року у листі до А.Жука В’ячеслав Липинський писав про двадцять п’ять років особистого знайомства. Отже їхня перша зустріч мала відбутися десь у 1903 р. (NAC…,vol. 23, file. 49). Це був час, коли В’ячеслав Казимирович щойно скінчив першу київську гімназію, тому очевидно таке знаймство могло відбутися у Києві. Вони мали спільних знайомих. Серед них перше місце мабуть належало В.Доманицькому. Обидва підпали під вплив полум’яного кооператора. Але якшщо В.Липинський лише допомогав у виданні популяпних брошур В.Доманицького й допомагав з вичиткою, то А.Жук фактично став продовжувачем справи Василя Миколайовича у Львові, ставши професійним кооператором.

Під час навчання у Кракові В.Липинський мав змогу неодноразово навідуватися у справах до Львова і тут вже контакти між ними остаточно зміцніли. Спільність думок про майбутнє України зблизило обох. У планованій політичній групі “Вільна Україна” В.Липинський заповідався на ідеолога й теоретика, а А.Жук мав на практиці втілювати заплановане у життя. Можна виснувати, що А.Жук був душею й промотором усієї акції. Власне всі учасники нарад були передусім його знайомими, членами УСДРП. Та й заклик до самостійництва у публічній площині виходив передусім від А.Жука ще у часи існування “Праці”.

В.Липинський не був певний у позитивному результаті акції. Л.Юркевич відпав через класову позицію на проблему української самостійності, В.Степанківський і В.Кушнір наполягали на зміні назви (“визволення” замість “вільна”) та австрофільстві. Лише А.Жук був послідовним прихильником концепції В.Липинського: Росія є ворогом, Австрія не є нашим союзником. А.Жук збирався разом з В.Липинським видавати свій друкований орган без австрофілів. Проте з цього вийшло лише заснування “Українського інформаційного комітета”

Незабаром, щоправда, обставини життя так склалися, що обидвом довелося діяти супроти наміченого плану. В.Липинський пішов воювати до російського війська, а А.Жук став мимовільним австро- й німецькофілом, ставши співзасновником СВУ.

Коли В.Липинського було призначено послом Української держави у Відні, А.Жука було запрошено на працю в його дипломатичну місію, хоч фактично він займався своїм старим ділом по СВУ, опікувався українськими військовополоненими.

1920-ті роки – час частих зустрічей й обговорень засад української політики в добі, коли стала зрозумілою поразка українців у збройному протистоянні з сусідніми державами. Щоденники А.Жука й листування його з В.Липинським зафіксувало основне коло проблем, серед яких опинився український національно-визвольний рух.

А.Жук був демократом й людиною лівих поглядів. Стаючи на шлях реальної політики, А.Жук пропонував шукати порозуміння з більшовиками, був проти польської орієнтації С.Петлюри. У листі до В.Липинського від 5 березня 1920 р. він писав:

“Я уважаю, що в теперішнім моменті рятування нашої національної справи треба підпорядкувати під більшовизм. І хай се починають робити ті люди, які можуть говорити з большевиками спільною мовою”. (NAC…vol.23, file 49)

Він підтримував акцію повернення В.Винниченка в Україну й закликав листом С.Петлюру вімовиться від влади на користь Володимира Кириловича. Подібну думку розділяв й В.Липинський, погоджуючись з аргументами А.Жука більше з тактичних міркувань, ніж стратегічно. Так, А.Жук занотував у своєму щоденнику одну з нарад Національної Ради, на яку приїхав з Райхенау В.Липинський. І той ніби

“про ситуацію і завдання найближчі казав, щоби Винниченко їхав до Києва і з большевиками рятував справу, а помірковані елементи повинні проти Польщі фронт утворити.”(NAC. …Vol. 1. -File 17. – C.1)

На далеку перспективу В.Липинський був принциповим противником будь-яких сподівань орієнтації на большевиків:

“Думаю, що у нас, – писав В’ячеслав Казимирович, – большевиків нема, а єсть тільки прихильники большевизму – се ріжниця. Як у них хватить патріотизму не заважати організуватись українській селянській реакції – то може Українська держава буде, як ні – ані держави, ані нації української не буде. (Там само. Лист від 31.ІІІ.1920)

В.Винниченко, який мав можливість у Відні особисто полемізувати з В.Липинським, писав Є.Чикаленкові 10.ІІІ.1921 р. з приводу надій В’ячеслава Казимировича на скріплення українських консервативних елементів (реакції) під більшовицьким пануванням:

“Бідна українська реакція, вона така мізерна, що навіть реакцією не зможе бути. Нічого вони не зроблять, ніяки Антанти й Гогенцолерни не поможуть. Реакція – це велике феодальне поміщицтво, аристократія, стара бюрократія,, велика фінансова буржуазія, високе духовенство. Де ж це все у нашої селянської нації? Селянство без цих кляс не може бути реакційним. А коли панове Липинські мріють про національну українську реакцію, то це же просто утопія, це – самообман, це підсвідоме бажання зберегти свої соціальні привілеї під прапором “ідейности”, це – зарані згода на панування руської реакції, руської феодальної й фінансової буржуазії, а, значить на панування руської культури й національности. Це неминуча консеквенція… Єдина можливість урятуватись – це, перехопивши владу з рук руських большевиків, добивати на Україні приватний великий капітал, нищити не фізично, а соціально… провадити господарство методами громадської ініціативи, надавши українській кооперації ролю торгового й промислового центрального фактора. (Архів УВАН (США, Нью-Йорк), Архів Є.Чикаленка, тека 1)

Разом з тим очевидно – А.Жук перебував під впливом особистості В.Липинського й його концепції принаймні на початку 1920-х років. В довірочних листах до українських січових стрільців Євген Коновалець, говорячи про політичний розклад сил віденської еміграції, згадує А.Жука як лідера т.зв. Народної партії (і за назвою й спрамуванням вона нагадує УНП М.Міхновського). На думку полковника УСС вона мала монархічне спрямування, спирається на середню земельну власність, і в багатьох моментах прихиляється до галичан і на початок 1921 року є прихільницею федерації з большевитською Москвою [Листи Євгена Коновальця. // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.256].

Українська народна партія була заснована у травні 1919 року в Борщеві й Станіславові представниками наддніпрянської еміграції, що стояла на платформі демократично-хліборобської ідеології. Лідером партії був Микола Богун-Чудінов. Партія орієнтувалася у своїй діяльності на інтереси середнього й дрібного землевласника, але спорідненою для себе вважала не українських есерів, а соціал-демократів. Цікаво, що великоземельне панство вважало цю партію своїм антогоністом через їхню неукраїнськість й незацікавленість у вирішенні проблем українського селянства. В програмних документах імені А.Жука не зазаначено, проте в одному з листів В.Липинського згадано про спільну акцію А.Жука й М.Богуна-Чудінова у Кам’янці-Подільському.

Рятувати залишки української державності в Галичині на спілку з більшовиками – було на думку А.Жука єдино можливою справою у даний момент міжнародної ізоляції України. Цей шлях В.Липинський називав шляхом нової руїни:

“І коли ми його знов [оберем], – писав він, – …потомки петлюрівців будуть в третім поколінню поляками, а ваші внуки будуть росіянами. Ми нацією ще не єсть і без держави нею не будемо…” (лист від 3.IV.1920 )

А.Жук бачив, що в тоталітарному, проте ще не диктаторському більшовицькому режимі в Україні сподіватися на самовідродження приватновласницького українського села без відповідного національного еволюціонування влади у містах неможливо.

У кінці 1922 – на початку 1923 років А.Жук обійняв посаду політичного референта на північно-українські землі (Волинь і Холмщина) в емігрантському уряді ЗУНР Є.Петрушевича. Одним з основних своїх завдань А.Жук вбачав досягти органічної єдності на засадах державного права усіх теріторій, які увійли після розпаду Австро-Угорської імперії до складу чотирьох держав: Польщі, Румунії, Чехословаччини й Угорщини. Для спільних політичних дій необхідно було визнання українським політичним проводом Волині, Холмщини, Підляшшя, Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття спільності своїх завдань. Для дотримання соборності всеукраїнської необхідно було скріпити соборність західноукраїнських земель.

Для цього А.Жук закликав до проведення Західноукраїнського національного конгресу представників усіх політичних українських партій, що перебувають на тій теритиорії України, яка непідвладна російському більшовизму. Висувалася ідея відтворення Галицько-Волинської держави новітнього часу [Ільченко (Жук) А. Пекуча справа для Західної України. // Об’єднання. Непереодичні збірники статтей на теми політичні, економічні й культурні. – Відень, 1924.-Книжка І. – Листопад 1924. – С. 44-47].

В.Липинський погоджувався з раціональністю такого тактичного кроку української політики, проте не вірив у її здійснення через захоплення більшістю партій лівою ідеологію, що відривала демократичні шари суспільства від землевласницької верстви як неукраїнської.

Тактично А.Жук був “зміновіховцем” – таким, як і М.Грушевський. Він бачив позитивні зрушення після оголошення курсу на українізацію, і ставив на поступове еволюціонування комуністичного режиму в бік демократії, а з часом й виборення незалежності мирним щляхом.

“На Україні щойно тепер відбувається процес творення української нації, фактом існування УСРР, яка примушує до політичної і культурної асиміляції інонаціональний елемент… в етнографічне українство вкладає політичний зміст”. (NAC…, vol.23, file 50).

А.Жук бачив подібність між комуністичною українською державою й державою гетьмана П.Скоропадського. Проте національний зміст першої глибший за другу. Він вірив у можливість добровільної асиміляції неукраїнських народів України, і передусім росіян і євреїв. Виправдовує інтелігенію – “вона більш реалістична ніж стара”.

Велику вагу А.Жук клав на дальшій розвій на підрадянській Україні національного шкільництва. І перший рік українізації демонстрував великий поступ у цій справі. Позитивність цього явища спонукав Андія Ілліча писати:

“Розмови про “чужий” і “окупаційний” характер радянської влади треба би вже залишити, хоч би тому, що вони безпредметові… На загал треба сказати, що політика комуністичної партії і радянської влади в національній області створює обставини, в яких українській нарід має змогу завершити своє національне самопізнання і з німої та сліпої етнографічної маси стати свідомим свого національного Я колективом.В цім чим далі, тим більше починає переконуватися некомуністична українська інтелігенція і братися до позитивної культурної праці”. [Жук А. З культурного життя на Радянській Україні. // Об’єднання. … Там само. – С.61-73.]

В.Липинський натомість не мав жодних сантиментів стосовно більшовиків:

“…піддержку цієї політичної, моральної і економічної гангрени, вважаю з боку українців – не большевиків або несвідомим божевіллям, або свідомим злочином. Якщо большевизм осягне свою ціль і стане єдиним виразником “українських національних змагань”, то українство буде зметено разом з ним – зметено власне отим самим “Сходом”, на який Ви покладаєте свої надії.” (Там само. Лист від 6.V.1926)

Єдино в чому співпадали стовідсотково погляди обидвох політиків – це оцінка постаті Д.Донцова. Його В.Липинський вважав типовим українським інтелигентом. “Під інтелігенцією розумію людей типу Донцова, для яких українство єсть чимсь в роді карт або збирання поштових марок” (там само). А.Жук вважав Д.Донцова амбітником і кар’єристом, до революції – ортодоксальним марксистом, згодом самостійником, людиною, яка не терпіла дисципліни, і яка в будь-який організації мала обіймати керівне становище. Ні з ким він не міг ужитися, зогиджуючи з часом справу й людей з якими працював. А.Жук мав особистий досвід спілкування з Д.Донцовим, зробивши його першим головою СВУ.

В історії української суспільної думки В.Липинський увійшов як постать першої величини, твори якого вже вивчають в середній й вищій школах. Його науковий доробок знаний історикам, філософам й політологам. Андрій Жук відомий куди менше, вні залишився в тіні великого імені, хоч у практичному смислі його діяльність залишила не менш помітний слід. З суспільно-політичної спадщини добре відомі хіба дві статті з віденського альманаху “Визволення” 1923 р. й львівського календаря “Дніпро” 1935 р. Проте, коли зібрати окремі публікації А.Жука у “Вістника СВУ”, берлінського “Українського прапору”, віденського “Українського скитальця”, інших газет, його листи до В.Липинського, В.Дорошенка, уривки з його щоденників, перед нами постане неабиякого рівня суспільний філософ з числа провідних українських мислителів першої половини ХХ століття.