Листування В.Липинського
Ігор Гирич
Із збереженої епістолярної спадщини засновника українського консерватизму листування з А.Жуком одне з найбільших за кількістю поштових відправлень А.Жук дбайливо зберігав усе життя листи В.Липинського, зібрані у дві окремі течки. У першій були зібрані листи В’ячеслава Казимировича за дореволюційні часи за 1910 – 1913 роки. Окремо оригінали – 15 листів (з них 4 листівки) В.Липинського з 3-ма листами А.Жука до В.Липинського (копії) та 4-ох листів В.Кушніра до А.Жука, машинописні копії з 11 листів та 1 лист В.Липинського до Л.Юркевича (другий або третій примірники, очевидно передруковані в кінці 1950-х років В.Дорошенком) (vol. 20, file 38; 36), рукописні копії листів В.Липинського (25 штук) та 6-ти листів А.Жука до В.Л., 4-ох листів В.Кушніра до А.Жука і 3-ох листів А.Жука жо В.Кушніра (разом 38 листів), зроблені рукою А.Жука в блокноті на 25 стор. (стор.26-35 вирізані лезом) (vol.20, file 37).
Листи з останнього року української революції й до кінця життя В.Липинського зібрані в іншому томі й файлі (vol.23, file 49). За моїми власними підрахунками, здійсненими у оттавському архіві в 2000 році, оригінали листів – власне поштівок – кількістю 67 штук, від 1919 до 1930 року розподілюються по роках таким чином: 1919 р. – 3 шт., 1920 р. – 10 шт., 1921 р. – 4 шт., 1922 р. – 15 шт., 1923 р. – 14 шт., 1924 р. – 5 шт., 1925 р. – 1 шт., 1926 р. – 8 шт., 1927 р. – 1 шт., 1928 р. – 3 шт., 1929 р. – 1 шт., 1930 р. – 2 шт.
У наступному файлі (vol.23, file 50) знаходиться 28 оригіналів листів В.Липинського, а також копія листа до міністра закордонних справ А.Лівицького та лист Б.Матюшенка до В.Л. Разом із поштівками з попереднього файлу виходить 95 поштових відправлень. Зберігся підрахунок і самого власника листів, А.Жука, який рахував як листи В.Липинського, так і свої листи. 1919 р. – 2 (л.Ж.), 3 (л.Л.), разом – 5; 1920 р. – 11(л.Ж.), 12 (л.Л.), разом – 23; 1921 р. – 2 (л.Ж.), 5 (л.Л.), разом – 7; 1922 р. – 2 (л.Ж.), 17 (л.Л.), разом – 19; 1923 р. – 0 (л.Ж.), 17 (л.Л.), разом – 17; 1924 р. – 1 (л.Ж.), 9 (л.Л.), разом – 10; 1925 р. – 0 (л.Ж.), 2 (л.Л.), разом – 2; 1926 р. – 3 (л.Ж.), 11 (л.Л.), разом – 14; 1927 р. – 1 (л.Ж.), 2 (л.Л.), разом – 3; 1928 р. – 3 (л.Ж.), 6 (л.Л.), разом – 9; 1929 р.- 0 (л.Ж.), 0 (л.Л.), разом – 0; 1930 р. – 0 (л.Ж.), 3 (л.Л.), разом – 3. Усього листів А.Жука – 25, листів В.Липинського – 87, разом – 112 листів. За моїми підрахунками в цьому файлі 23 листи А.Жука до В.Липинського. Як бачимо є досить значна розбіжність, проте на щастя у бік помилки в підрахунках А.Жука на сім штук відносно листів В.Липинського.
Якщо ж підрахувати усі листи В.Липинського до А.Жука від 1910 до 1930 року в фонді А.Жука, то їхня кількість сягає 120 поштових відправлень.
Залишається поки що незрозумілим, чому А.Жук, ставлячися з такою повагою й благоговінням до В.Липинського, маючи змогу протягом майже сорока років, на які пережив свого товариша, не видав цих листів, хоч безумовно готував їх до друку. Можливо не настав ще для них підходящий час навіть на еміграції. А.Жук не належав до гетьманського руху, не був прихильником П.Скоропадського, і хоч певний час мирився з ідеєю про український монархізм, був все ж таки республіканцем за уподобаннями. Поштовхом до видавничих приготувань послужила активізація симпатиків гетьманського руху в Америці і передусім діяльність Євгена Зіблікевича, який з сердини 1950-х років розпочав знову популяризувати спадшину батька національного консерватизму. Є.Зіблікевич мабуть зв’язався з В.Дорошенком, який перебував у Нью-Йорку в УВАН і очевидно дістав інформацію про наявність епістолярної спадщини В.Липинського у А.Жука. Принаймні 18 березня 1958 р. Андрій Ілліч інтересувався у В.Дорошенка, для кого листи В.Липинського являють велику цікавість і для чого. Копії листів він готовий був продати для оголошення друком зі власною вступною статтею [vol. 25, file 20-29. Листи В.Дорошенка].
У серпні 1959 року А.Жук вже зв’язується з Є.Зиблікевичем, який збирався видати листи В.Липинського в книзі, присвяченій українській політиці напередодні Першої світової війни. А.Жук хотів подати не всі листи, а лише ті, що були написані до 1914 року, а крім цих листів подати матеріали, пов’язані із заснуванням групи “Вільна Україна”. Зміст цієї книжки яка охоплювала б близько 10 друк.арк., мала включати вісім розділів:
1) група “Вільна Україна” (1911 р.),
2) молодоукраїнська течія В.Степанківського,
3) “Український інформаційний комітет" А.Жука,
4) Міжнародне значення української справи і проект СВУ В.Липинського,
5) Донцовський сепаратизм (його реферат на стадентському з”їзді 1913 р.),
6) Партія українських есерів (матеріал про М.Залізняка),
7) Колишні “спілковці” М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський,
8) Заснування СВУ і перші роки діяльності.
Проте цей проект не було здійснено. У ньому беспосередньо В.Липинському відводилося не більше 20 відсотків від загального обсягу матеріалу.
21 вересня 1962 р до А.Жука знову звертається Є.Зиблікевич в справі видання листів. Інформацію від А.Жука він одержав, та далі справа на реальний грунт не стала.
Паралелшьно з Є.Зиблікевичем, який створює в Філадельфії Східно-європейський дослідний інститут ім.В.Липинського, листами В’ячеслава Казимировича зацікавився Володимир Дорошенко. В кінці 1950-х років він випросив оригінали листів від А.Жука з метою поробити копії. Права на друк А.Жук йому не давав. Копії були зроблені схоже не з усіх листів, і не повністю. Те, що видавалося В.Дорошенкові нецікавим, він передавав у коротенькому переказі. Тримав він у себе оригінали більше року, й А.Жук почав перейматися долею листів. Особливо після того, як в газеті “Америка” (ч.49 за 1959 р.) появилася стаття Д.Левчука, в який була використана інформація з листів В.Липинського про те, як Романови хотіли до 200-річчя полтавської битви надати П.Скоропадському гетьманство. А.Жук образився за недотримання довірочності й почав вимагати назад оригінали.
17 червня 1959 р. А.Жук писав В.Дорошенкові: “Листування з Липинським, як і інші подібні документи і матеріали, представляють велику культурну вартість, можуть мати також немалу матеріальну вартість для посідачів”. Очевидно десь цього ж року В.Дорошенко повернув оригінали листів А.Жукові. Принаймні 5 серпня того ж року він повідомляв Андрія Ілліча, що копії з листів поробив. Готуючи листи до видання, А.Жук хотів ці копії одержати, аби виготовити відповідні коментарі до листів. (Там само)
Можливо В.Дорошенко й видав би листи, коли б не раптова смерть у 1963 році. Зрештою копії листів В.Липинського, зроблені В.Дорошенком, опинилися в Східноєвропейському дослідному інституті у Філадельфії. Їх використовував Р.Залуцький для видання першого тому листів В.Липинського у складі 25-томного повного зібрання творів.
Андрій Жук – історик національно-визвольного руху
Публіцистичною діяльністю Андрій Жук займався протягом усього свідомого життя, більше шістдесяти років. Спочатку це були переважно заміткм партійного діяча, і друкувалися вони переважно у нелегальній пресі РУП – в ченівецькому “Гаслі” й “Селянині”. Виходили вони як правило під псевдоніміми А.Андрієнко, Вовчанський, Ільченко та ін., друкувався він й у УСДРПівський пресі – “Наш голос”, “Робітник” та ін. Після 1907 р. Жук став частим гостем на шпальтах галицьких газет (зокрема в “Ділі”) та спеціальних кооперативних періодичних видань. Як кооператор працював редактором і писав в “Економісті” й “Самопомочі”, після визвольних змагань друкувався в низці газет і журналів Відня, Берліна та Львова (“Діло”, “Рада”, “Український прапор” та ін.) та календарях. Під час Другої світової війни вні також публікував дописи в “Краківських вістях” та берлінському “Українському віснику”. Як кооперативний діяч, голова статистичного комітету Ревізійного союзу українських кооперативів, друкувався в “Кооперативній республіці” (іноді під псевдонімом В.Сороченко) та “Господарсько-кооперативному часописі”.
Взагалі за багато десятиріч активної журналістської діяльності А.Жук написав сотні статей з біжучих проблем національного громадсько-політичного й культурного життя
Проте лишається майже непоміченою поки що нечисленними дослідниками життєдіяльності А.Жука його історико-наукова спадщина, внесок А.Жука в історіографію національно-визвольного руху другої половиниХІХ – перщого двадцятиріччя ХХ століття. Крім того, що Андрій Ілліч був активним учасником перетворень, що відбувалися в Україні протягом згаданого часу, він по проминенню кількох десятиліть зробив спробу науково узагальнити зроблене українськими революціонерами на початку модерної доби, і, можливо, головне, оприлюднив велику кількість джерельного матеріалу в періодичних виданнях суспільно-політичного характеру. Але найбільше з його джерельних наробок лишилося в його багатющому архіві, більша частина якого сьогодні знаходиться у Національному архіві Канади в Оттаві.
Стати істориком А.Жука спонукав час – поразка збройної боротьби за незалежність, ту справу, якій він присвятив найактивніші роки свого життя. Тоді багато колишніх політиків занурилися в історію, чи радше сказати, почали оприлюднювати документи й матеріали історичного характеру, писати спогади, на свіжу голову оцінювати події, котрі щойно відбулися. Відома стаття А.Жука “До історії української політичної думки перед війною” з журналу “Визволення” за 1923 рік була такою ж спробою самому учасникові дати оцінку недавнім подіям, яким минув лише десяток років. Проте ця праця – радше мемуарний шкіц ніж дослід. Та на цьому дописі А.Жук не збирався припиняти обговорення проблеми групи політиків “Вільна Україна”, тим більше, що в його архіві зберигалося чимало матеріалів до теми.
А.Жук мав нахил до джерелознавства, цінував архівний документ. Взагалі джерелознавча скрупульозність характерізує усі його публікації історико-публіцистичного характеру.
Тема українського соціал-демократичного самостійництва серед наддніпрянської еміграції його цікавило протягом майже п’ятдесяти років. І залишається лише шкодувати, що більшість проробленої у цьому напрямі праці так і не дійшло до широкого читача.Уже 1923 року А.Жук питав поради у В.Липинського про можливість надрукувати ці матеріали з власного архіву, і В’ячеслав Казимирович вказував на берлінське видавництво “Ратай” С.Томашівського. Очевидно йшлося про видання з відповідною вступною статтею й коментарями листування А.Жука з Л.Юркевичем, М.Поршем, В.Степанківським, М.Залізняком, В.Кушніром та ін. есдеками за 1908-1914 роки. Очевидно, що на початку 1920-х років опублікувати усі матеріали без дозволу ще живих людей було важко, але у кінці 1950-х років ця справа була цілком до розв’язання з морального боку, проте вона так і не побачила світла денного.
Вище ми писали також і ще про два нездійснених проекти: видання листування з В.Липинським та стаття про М.Грушевського й СВУ. Більше поталанило інший важливій проблемі суспільно-політичної історії ХХ ст. – історії Революційної української партії. Ще у 1921 році, до десятиріччя заснування предтечі СВУ “Вільної України” А.Жук розпочав збирати матеріали автобіографічного характеру від колишніх членів РУП. З Відня він розіслав листи до всіх активістів РУП з проханням надсилати коротенькі curriculum vitae. Відповідні матеріали надіслаи Д.Антонович, Л.Когут, В.Симович та деякі інші члени РУП. Проте в друці використав їх А.Жук значно пізніше, вже на схилі свого життя.
В першому числі неперіодичного збірника статей “Об’єднання”, що став виходити у 1924 році замість журналу української військової еміграції “Український скиталець”, А.Жук надрукував один з перших джерельних матеріалів про РУП – про ІІ з”їзд партії, який так і не відбувся через відсутність кворуму [Жук А. З матеріалів про невідбутий з”їзд РУП 1904 р. // Об’єднання. – Відень, 1924. – С. 82 – 84].
В додатку до цієї замітки, присвяченійй з’ясуванню національного питання в програмі РУП і виходу з РУП соціал-демократичної “Спілки” на чолі з М.Меленевським, був надрукований “Проект резолюції по національному питанню О.Скорописа[-Йолтуховського], для грудневого з’зду 1904 р. РУП”.
РУП А.Жук розглядав ще у її цілості, як надпартійну надбудову українського політичного активізму, спрямованого на актуалізацію для тодішнього суспільства гасла самостійної України. Тому він часто ув’язував саму Революційну українську партію з людьми, які творили її початкові ідеологічні засади, а саме з М.Міхновським, братами Шеметами й “Братством Тарасівців”. У 1930-ті роки А.Жука більше цікавила реальна політика й кооперація. Його виступи на історико-політичну проблематику були у цей час та у період Другої світової війни спорадичними. Хоч якраз у сорокові роки в газетних періодиках з’являється низка статей на цю тему популярного характеру [Жук А. Братство тарасівців (Організація українського національного активізму 90-х років минулого століття) // Український вісник (Берлін). – 1943. – № 15 (114). – 25 липня. – С. 8 – 10; Його ж. Революційна українська партія // Там само. – 1943. – №24/25 (123/124). – 12 грудня. – С. 2 – 3].
Після 1945 року А.Жук міг вже всеціло присвятити себе історичним дослідам. У еміграційному середовищі з’явився до того ж попит на історичну продукцію, започаткувалося низка нових суспільно-політичних періодичних видань, що залюбки давали місце й відкривали навіть рубрики під публікації такого роду. На початку 1950-х років почав виходити орган демократично налаштованої інтелігенції – неперіодичний журнал-альманах “Вільна Україна”, та журнал “Український самостійник”, що сповідував поміркований націоналізм. На початку 1960-х років українські інтелектуалісти на Заході спромоглися на видання нині добре знаної “Сучасності”. У всіх цих виданнях у різні періоди досить активним співробітником був Андрій Жук.
У листопадовому числі “Сучасності” надрукована була стаття яка хронологічно ніби продовжувала тему публікації зі збірника “Об’єднання”. А.Жук дає досить докладний розгяд проекту української конституції, укладеній М.Міхновським й В.Шеметом в Лубнах у другій половині 1905 року, що вийшла у часописі “Самостійна Україна” [Жук А. Лубенська конституція Української держави. // Сучасність. – 1961. – № 11. – С. 98 – 106].
У дослідах найбільше А.Жука найбільше цікавила біографістика. Він збирав, азгодом і оприлюднив багато джерельного матеріалу про провідних діячів РУП-УСДРП – Дмитра Антоновича, Миколу Порша, Михайла Русова та фігур другого плану, які складали тло революційної роботи на Наддніпрянщині.