Дмитро Антонович

Ігор Гирич

Сергій Єфремов у своїх спогадах атестує його як людину з дуже мінливими свідомісними орієнтирами:

“Сьогодні був націоналістом-шовіністом, завтра інтернаціоналістом, сьогодні захоплювався українськими спектаклями, завтра усе зло та лихо слав на голови «культурників», сьогодні аж нестямився от захвату, нерозумні статті Слонімського проти Маркса читаючи, завтра ж удавав із себе «правовірного» марксиста” [6].

Дмитра Володимировича заслужено називають фактичним батьком першої політичної партії Наддніпрянщини – РУП. У 1900 р. Д. Антонович доручає відвертому антисоціалістові й націоналісту М. Міхновському написати програму для Революційної української партії. А вже 1902 р. він відкликує як вже не актуальну для партії брошуру “Самостійна Україна”, робить дрейф до ортодоксального російського марксизму і в 1902-1904 рр. під час партійних дискусій визнає за основоположний документ для діяльності РУП Ерфуртську програму німецької соціал-демократії. А національне питання проголошує “неіснуючим”.

У цей час Д. Антонович відстоював т. зв. “обласництво”, яке його син Михайло, відомий історик, вважав за своєрідне самостійництво. Д. Антонович завжди був прихильником української незалежності, але вважав, що це має бути вирішено самим суспільством – або воно буде готове до ідеї самостійності і здобуде державу, або змушене буде асимілюватися [7]. В умовах України таке становище могло призвести лише до другого. Відмова від гасла незалежності України, винесення його за дужки партійної програми не здобули Д. Антоновичеві симпатиків. Він опинився в меншості, а більшість пішла за М. Поршем, який став до кінця першого десятиліття XX ст. лідером УСДРП, її теоретичним провідником.

У часи Першої російської революції Д. Антонович провадить незручну доктринерську марксистську лінію в партії. Відкидає рішучо корисність творів М. Драгоманова, критикує за “буржуазність” Радикально-демократичну партію. Називає Б. Грінченка прихильником царського “кнута” за те, що співпрацює в українофільській “Киевской старине”

З постанням УСДРП після 1905 р. Д. Антонович відходить від активної діяльності. Займається наукою, на тривалий час від’їжджає за кордон в Італію, студіює історію мистецтва. Партійною роботою цікавиться мало. Мабуть, саме цей час можна вважати точкою відліку неортодоксально-марксистського періоду в житті Д. Антоновича. Єдиним помітним кроком було нетривале редагування партійного журналу “Дзвони” у 1913 р., коли на чолі партії фактично був вже Л. Юркевич.

В українській революції Д. Антонович знову виходить на поверхню політичного життя. Стає заступником голови Центральної Ради М. Грушевського як представник від лівих сил. Призначається згодом морським міністром, працює в дипломатичних місіях УНР. А вже у Празі в еміграції він зовсім відійшов від політики, цілком зосередившись на науковій роботі. Написав дві підставові в українській історіографії праці, які якраз науково студіювали українське культурництво і підносили його: “Українське мистецтво” (1923) та “Триста років українському театру” (1925). Д. Антонович був головним редактором й збірної праці “Українська культура”.

У середині 1920-х рр. Д. Антонович намагався надрукувати за допомогою А. Жука свої спогади. В них Д. Антонович і в кінці свого життя представляв національний рух і соціалізм як дві окремі величини, що мало сполучалися між собою і ніби виключали одна одну. Навіть горнило революції не відкрило цілком очі людині, яка присвятила більшу частину свого молодого і дорослого життя революційній боротьбі. Про таку невідповідність А. Жук зауважував у листі Д. Антоновичу:

“Ви займаєтесь зачарованим колом, в якому вертілась в дев’ятьдесятих роках українська радикальна думка, що радикалізм, соціялізм, революційність протиставляла українству, наче б українство було ідейною політичною чи соціальною, а при тім реакційною течією, а не національно-визвольним рухом, і наче б українство як визвольний національний рух, на ті часи рух культурницький, виключало радикалізм, соціалізм, революційність і т. п.” [8]

Примітки

6. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. – 2004. – № 2 (31). – С. 87.

7. Гирич І. У тіні В. Липинського (А. Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація. – 2002. – № 3 (24). – С. 10.

8. Там само. – С. 38.