Володимир Винниченко

Ігор Гирич

Наш найбільший белетрист початку XX ст. не відзначався ортодоксальною марксистською правовірністю. Ніколи не ходив у партійних ідеологах і не писав на теоретичні теми будівництва соціал-демократії. Через це перебував у постійних контрах з М. Поршем, був у складних взаєминах з Л. Юркевичем, який відчував себе у спілкуванні з Володимиром Кириловичем інтелектуальним зверхником. Але з останнім В. Винниченко був радше в дружніх стосунках. Про це свідчить досить велике листування, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України. У дискусії часів Жукової “Праці” В. Винниченко спокійно сприймав наявність кількох думок щодо місця і напрямку діяльності партії. І він писав про це А. Жукові [27].

Як представника молодого українського активізму, до якого належав, попри розходження в поглядах, і В. Липинський, останній намагався зацікавити Володимира Кириловича, як, зрештою, і всіх інших керманичів українського руху – М. Грушевського, Б. Грінченка, Є. Чикаленка, С. Єфре-мова та ін. – ідеями необхідності в національно-визвольному русі ідей консерватизму. В одному з листів по виході твору Володимира Кириловича “Чесність з собою” В. Липинський намагався дати консервативне пояснення дій головного героя твору, користуючись пізніше розвиненими у “Листах до братів-хліборобів” поняттями “інтелігенція – декласований пролетаріат, позбавлений власності”, “посідаючий клас”, “класова боротьба, як спроба декласованої інтелігенції відібрати посідаючим класам владу” та ін. [28] Відповідь В. Липинського невідома. Можна лише здогадуватися, що суті філософії суспільного життя В. Липинського В. Винниченко не зрозумів, бо вкладав у твір своє естетичне розуміння призначення людини і людського щастя в дусі положень соціал-демократичної доктрини.

В. Винниченко був класичним літературним ортодоксом, який любив сідати на принципового коника і демагогічно повчати, як треба любити просту людину, яку завжди гнобить верхня верства суспільства. Це виглядало часто комічно і пародоксально, особливо коли взяти до уваги товаришування В. Винниченка з “капіталістом” Є. Чикаленком, перебування Володимира Кириловича на постійних приватних гонорарах за письменницьку творчість з приватної кишені “пана” Є. Чикаленка. їхні близькі стосунки тривали все життя і в тому числі захопили й добу української революції та еміграції. Син Є. Чикаленка Петро був у революційну добу особистим секретарем В. Винниченка, донька Ганна Келлер-Чикаленко писала дослідження про творчість В. Винниченка. Володимир Кирилович неодноразово відпочивав у маєтках Є. Чикаленка, але це не заважало йому вести протипанську агітацію серед селян, що працювали на землі Євгена Харлампійовича. Останнє не проходило повз очі Є. Чикаленка, але він дивився на ці витівки В. Винниченка як на молодечі забави визначного майстра слова.

Є. Чикаленко був і найдошкульнішим критиком В. Винниченка – невдахи-політика у 1917-1921 рр. Останній був завжди типовим доктринером і дуже мало розумівся на політичних реаліях, у чому йому в 1912 р. у публікованих нижче листах дорікав А. Жук. У своїй політичній діяльності В. Винниченко щораз орієнтувався на думку партійних лідерів М. Порша і Л. Юркевича.

Класовість В. Винниченко розумів досить примітивним чином. Царі, гетьмани, пани – то вороги трудового народу. Натомість простий народ: селяни і робітництво – то лише одне суспільне благо. І правда життя лише за останнім. Перші – визискувачі, гнобителі, кровопивці, другі – трудівники, експлуатовані, нещасні жертви перших. Монархізм і консерватизм – чисте зло. Демократія і соціалізм-комунізм – суцільне добро.

Партійним діячем УСДРП Володимир Кирилович фактично перестав бути з виходом у 1919 р. зі складу Директорії. Укапізм В. Винниченка – це скоріше данина моді і кон’юнктурі, ніж свідомісний його вибір. Він завжди змагався з більшовизмом, хто буде лівіший, і щоразу програвав, бо лівішим за російських більшовиків українець апріорі бути не міг. У кінці життя став ще більшим критиком російської більшовицької системи в колишній Російській імперії – СССР. Зі стихійного соціал-демократа він перетворився у лівого європейського інтелектуала. “Чесність з собою” усе життя затуляла йому очі на життєві реалії, які перетворили колишнього комунара у власника хутірського господарства. Ніби сама дійсність підказувала йому, який прошарок українського суспільства варто було ідеологічно обслуговувати, – зогидженого червоною пропагандою українського “куркуля”.

В. Винниченко мав дуже приблизне поняття про будову суспільства і держави, зовсім мало був ознайомлений з європейською літературою з цього питання. З його багажем знань і уявлень про механізми функціонування суспільних інститутів і соціуму займатися державотворчою діяльністю було протипоказано. Проте саме йому, а не В. Липинському чи А. Жуку, судилося стояти в чільних рядах керманичів української революції.

Примітки

27. NAC. – Andrii Zhuk Collection. – Vol. 4. – F. 12.

28. Старовойтенко І. Два листи В’ячеслава Липинського до Володимира Винниченка (січень 1912 року) // Український археографічний щорічник. – К., 2009. – Вип. 13-14. – С. 664 – 677.