Левко Юркевич
Ігор Гирич
Послідовний ортодоксальний марксист, Л. Юркевич до кінця своїх днів залишався вірним трьом головним китам радикально-догматичного марксизму: класовій політичній боротьбі всередині кожної нації; ленінській тезі про наявність двох культур – буржуазної і пролетарської – всередині кожної нації; пролетарському інтернаціоналізмові як антиподу буржуазного націоналізму. Разом з тим він був послідовним українським патріотом, відстоюючи право українського пролетаріату на власну пролетарську партію, і викривачем великодержавної шовіністичної політики більшовицької РСДРП, яка в національному питанні лише тактично відрізнялася від правих і ліберальних російських партій, так само сповідуючи теорію “єдиного і неподільного русского народу” [11].
Парадокс ситуації з Л. Юркевичем полягав у тому, що людина, яка не на словах, як російські більшовики і меншовики, а на ділі сповідувала принцип пролетарського інтернаціоналізму та, попри ортодоксальну класовість, була противником однопартійного тоталітаризму, заслужила від колег по соціальному табору з Росії ярлик “дрібнобуржуазного націоналіста”. І лише за те, що послідовно відстоювала право українців на окремішність.
Самостійник в душі, Л. Юркевич гамував у собі національну стихію і щораз намагався живу реальну соціально-політичну ситуацію вирішувати за допомогою лише класичної марксистської доктрини. Саме його класова правовірність відіграла ключову роль у тривалій внутрішньопартійній дискусії з молодоукраїнським напрямом, який закликав до позакласового підходу і єднання усіх національних партій навколо ідеї української самостійності. Схильність до компромісів інших прихильників ортодоксальної лінії була подолана саме завдяки непримиренній принциповості Л. Юркевича, який зберіг чистоту рядів українського марксизму, виелімінувавши з них “опортуністів” і “ревізіоністів”, але позбавив тим самим УСДРП найрухливіших діячів, які найбільше перебували в контакті з робітничою масою і студентською молоддю. Об’єктивно підхід Л. Юркевича знизив вплив партії УСДРП на маси, чим сприяв перемозі винниченківської “літературної” України над Україною реального життя.
До РУП Л. Юркевич приєднався у 1904 р. після закінчення Першої київської гімназії, де вчився разом з засновником українського модерного консерватизму В’ячеславом Липинським. Останній був на два роки старший, і обидва по-товариському ставилися один до одного. Деякі дослідники вважають, що обидва входили до однієї української гімназичної громади. Крім В. Липинського і Л. Юркевича, до неї входили брати Матюшенки та Мило-радовичі, Р. Войцехівський, Б. Рильський та В. Удовенко [12]. В. Липинський пізніше звертався до Л. Юркевича зі зверненням “товариш”. Хоча товаришами по партії вони не були. Але обидва активно співробітничали з РУП і ППС, мали багатьох спільних знайомих. В. Липинський присвятив батькові Л. Юркевича, відомому, поруч з П. Свєнціцьким, В. Антоновичем і Т. Рильським, хлопоману Йосипові Юркевичу свою знамениту книжку “Z dziejów Ukrainy”. Але в політичному сенсі вони були антиподами. В. Липинський заперечував класову боротьбу і виступав за органічне всестанове суспільство та міжкласову солідарність, а Л. Юркевич закликав до розпалювання класової боротьби всередині української нації за поборення пролетаріатом усіх інших не пролетарських класів.
Ще напередодні полеміки “Праці” з класовим підходом Л. Юркевича відбувся у 1908 р. обмін думками між обома в питанні ставлення до кооперативного руху. Л. Юркевич був проти того, щоб, за думкою А. Жука, використати українську кооперацію у справі ширення ідей української автономії, бо вважав, що це веде до виставлення гасла “Україна для українців” [13]. У боях за пріоритет класовості Л. Юркевичу протистояв А. Жук. Перший етап розпочався у 1909-1910 рр. А. Жук використовував газету “Праця” як трибуну для пропаганди ідеї надкласовості і спільного національного інтересу між “буржуазними” і “пролетарськими” партіями. Він також пропагував тезу, що УСДРП мала виконати функцію локомотива національного відродження серед інших партій.
У 1910 р. у відкритому листі до ЦК УСДРП А. Жук вступив у відкриту боротьбу з Л. Юркевичем і спробував перепорядкувати всю партію під ідеї міжкласового співробітництва і здобуття української окремішності [14]. В ньому він доводив, що легальна робота у пресі, кооперації, профспілках дає більше користі, ніж підпільна, сектантська робота. Не можна заклик до окремішності вважати буржуазним і звинувачувати адептів його в націоналізмі. В партії мусять існувати різні ідейні течії, і співпраця з ліберальними силами в суспільстві не є опортунізмом. ЦК не представляє більшості в партії і не має права говорити від імені усіх членів партії. Л. Юркевич звинуватив А. Жука у співробітництві в буржуазних друкованих органах: “Ділі”, “Економісті”, “Самопомочі”, в опортунізмі й націоналізмі. А самого А. Жука було виведено з членів ЦК УСДРП [15].
На початку січня 1911 р. Л. Юркевич вже картав А. Жука за буржуазне розуміння патріотизму. Він писав: “Для соціал-демократів мусить бути ясним, що національна справа, що національне відродження становить класове явище, як і всі сучасні громадські явища”. Л. Юркевич закликав Андрія Ілліча, як есдека, не вступати в конкуренцію з патріотизмом буржуазії [16]. На цю тему Левко Йосипович написав спеціальну статтю в “Нашому голосі” [17], яка духом дуже подібна до Ленінової праці “О национальной гордости великороссов”.
Ще раз перетнулися Л. Юркевич зі спільником А. Жука з вирішення національного питання В. Липинським під час відомої березневої наради 1911 р. (тоді вже Л. Юркевич був кандидатом до ЦК УСДРП). На ній було здійснено спробу утворення першої надпартійної групи “Вільна Україна”, яка ставила за мету здобуття незалежності України. Спершу Л. Юркевич ніби прихильно поставився до ідеї такої окремої організації і брав участь у львівських нарадах 4-6 березня разом з А. Жуком, В. Липинським, В. Кушніром, М. Залізняком і В. Степанківським. Причому цікаво, що сам Л. Юркевич порадив усім іншим молодоукраїнцям звернутися саме до В. Липинського як до “викінченого самостійника і націоналіста” [18]. Л. Юркевич готовий був на початках переговорів фінансувати такий журнал, який збиралися назвати “Вільна Україна”. А. Жук у своїх згадках про ці наради і домовленості писав, що, будучи за класовий підхід і не погоджуючись, щоб загальнонаціональні гасла самостійності виходили з меж УСДРП, Л. Юркевич спочатку схилявся до такого позакласового утворення, котре б ці гасла ширило в народі і розбурхувало на цій основі закосніле громадське життя. Робити це він збирався приватно, з “патріотичного” обов’язку [19].
Зустрічалися Л. Юркевич і В. Липинський і після невдалої спроби заснувати групу “Вільна Україна”. У листі до Б. Ярошевського за 1914 р. Л. Юркевич писав, що “від часу заснування «Дзвону» не бачився з Липинським або майже не бачився і майже не листувався” [20].
Проте переговори про “Вільну Україну” далі попередніх домовленостей про утворення редакції і збору статейного матеріалу не пішли. Листовні контакти тривали майже увесь 1911 р., але справа заглухла. І не в останню чергу через те, що Л. Юркевич не дав обіцяних коштів, бо, схоже, злякався наслідків і звинувачень у власному націоналізмі. Приватно ж ця справа робитися не могла. Назовні б випливло його ім’я й заплямувало б реноме Л. Юркевича як стовідсоткового соціал-демократа. Через 25 років А. Жук писав:
“Л. Юркевич відразу відтягнувся від справи, бо стояв далі на класовій позиції ортодоксального марксиста, заступаючи погляд, що для виразника інтересів пролетаріату неможливе співробітництво з людьми, що думають «по буржуазному»” [21].
Звичайно, якби прообраз СВУ постав ще за три роки перед Першою світовою війною, справа поширення ідей самостійництва і його популярності в масах стояла б на значно вищому рівні, ніж це було в часи світової війни. І ця ідея не пов’язувалася б такою мірою з зовнішніми чинниками, як це сталося у випадку з СВУ, яку багато хто і в середовищі українців розглядав як креатуру німецької та австро-угорської розвідок.
Очевидно Л. Юркевич не відразу відмовився від негації ідеї української самостійності як програмової справи для УСДРП. Принаймні ще в листопаді 1912 р. Д. Донцов від імені ЦК УСДРП на Базельському конгресі II Інтернаціоналу підписав між УСДП Галичини та соціал-демократичною “Спілкою” спільну відозву, що у випадку війни між Росією і Австрією ці партійні сили підтримуватимуть Австро-Угорщину [22].
Хитання Л. Юркевича між національним і класовим імперативами тривали все життя. Журнал “Дзвін”, який видавався з ініціативи і за гроші Л. Юркевича, теж можна розглядати як своєрідну данину національному струмові в душі ортодоксального соціал-демократа. Цей журнал не претендував на висвітлення теоретичних проблем партії, а лише на висвітлення різноманітних проблем культурного, громадського і мистецького життя крізь призму марксизму. Тому і сам цей журнал скоріше нагадував марксистську альтернативу “Літературно-науковому віснику”, національно-демократичному і ліберальному відображенню життя. Саме у “Дзвоні” (ще тоді не журналі, а неперіодичному збірникові) було надруковано відомий твір В. Винниченка “Щаблі життя”, який розглядав проблеми моралі в широкому суспільному контексті і далеко виходив за рамки класовості.
Але вже наступного, 1913, року Л. Юркевич зайняв позицію принципової критики самостійництва в соціал-демократичній суспільній думці. Найбільше дісталося Д. Донцову за заклик до вироблення загальнонаціональної надкласової програми дій усіх партій задля здобуття незалежності [23] у відомому виступі на львівському студентському з’їзді. В іншій статті Л. Юркевич критикував Д. Донцова за австрофільство, бо вважав, що цією пропагандою орієнтації на ворожу Росії державу Дмитро Іванович послаблює політичну силу підросійських українців, позбавляє їх можливості активно брати участь в оновленні політичної системи Російської імперії [24].
Класовий підхід – основа соціал-демократії для Л. Юркевича, несумісна з пропагандою самостійності. У листі до Б. Ярошевського Левко Йосипович картав Богдана Ромуальдовича за співробітництво в “буржуазній” пресі. Після 1905 р. він не вважав Б. Ярошевського соціалістом. Про “ревізіоністів”-молодоукраїнців писав:
“Коли б рішучо не виступили проти Степанківських, Жуків, Донцових і Баськів (Меленевських. -І. Г.), то вони б зробили з УС. Д. посміховисько. Сі люди – не соціалісти, як розуміє Європа… далекі від інтересів класового руху українського робітництва” [25].
Чому Європа розуміла соціалізм лише як класовий рух робітництва -неясно. Якраз навпаки, К. Каутський, Е. Бернштейн та О. Бауер радше схилялися до позицій А. Жука та його товаришів. Взагалі-то євросоціалізм передодня великих революцій був скоріше надкласовим. Класовим він був лише в Росії, та й то тільки в частині соціал-демократії – у більшовиків. Виходило, що, воюючи з більшовицьким шовінізмом і централізмом у національному питанні, в питанні теорії Л. Юркевич цілком перебував у полоні російського більшовизму. А отже, однією рукою руйнував те, за що нібито боровся другою рукою.
Класовий підхід стверджував, що національно визволитися має лише пролетаріат, який складав в Україні жалюгідно маленький відсоток. Та він і не міг цього здійснити без власної інтелігенції – “буржуазії”. Робітництво просто об’єктивно не могло собі витлумачити поняття національного визволення. Поза боротьбою за таке визволення, як дрібнобуржуазний елемент, опинялося і селянство – об’єктивно основна рушійна сила процесу такого визволення. Думки про пріоритет національного над класовим Л. Юркевич вважав українським сіонізмом. Під час березневих нарад 1911 р. А. Жук у своєму щоденнику записав таку кинуту ним фразу: “Жидівська нація бачить своє відродження в Сіоні, українська нація може відродитися в самостійній державі – се сіонізм” [26].
У часи Першої світової війни Л. Юркевич залишався й далі переконаним у своїй правоті. Він і надалі полемізував з А. Жуком і виступив гострим критиком ідейної сторони діяльності СВУ, критикуючи її за орієнтацію не на Антанту, а на Центральні держави. Може б, Л. Юркевич і зрозумів свою помилку, якби застав українсько-більшовицьку війну 1917-1920 рр., але, на жаль, помер, наївно сподіваючись в особистій розмові з В. Леніним переконати того у хибній політиці більшовиків супроти України.
Примітки
11. Юркевич Л. Російські марксисти і український робітничий рух // Дзвін. – 1914. – № 7-8. – С. 83-94; Рибалка [Юркевич] Л. Російські соціал-демократи і національне питання. – Мюнхен, 1969.
12. Gancarz В. “My, szlachta ukraińska”: Zarys życia i działalności Wacława Lipińskiego. 1882-1914. -Kraków, 2006. – S. 46-49.
13. NAC. – Andni Zhuk Collection. – Vol. 4. – F. 4.
14. Андрієнко А. З приводу доклада ЦК УСДРП Міжнародному соціалістичному конгресові // Наш голос. – 1910. – Ч. 1. – Падолист. – С. 48-51.
15. [Юркевич Л.] Відповідаємо на головніше в сьому “письмі” // Там само. – С 51-53.
16. Там само.
17. Рибалка [Юркевич] Л. Про патріотизм // Наш голос. – 1910. – Ч. 2. -С. 110-114.
18. Жук А. До історії української політичної думки перед [першою] світовою війною // The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj / Ed. JarosławPelenski. – Cambridge, Mass., 1985. – P. 193. Ця книжка є окремим виданням зі зміненою нумерацією сторінок з часопису: Harvard Ukrainian Studies. – Cambridge, Mass., 1985. – Vol. IX. – № 3/4.
19. Ibidem. – P. 192.
20. ЦДІА Україниу M. Львові. – Ф. 367. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 23.
21. Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України // Молода нація. – 2002. – №3(24). – С. 137.
22. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 275. – Оп. 1. – Спр. 2459. – Арк. 53.
23. Юркевич Л. З нагоди другого всеукраїнського студентського з’їзду // Дзвін. – 1913. – № 9. – С. 236 – 241.
24. Його ж. Українське політичне молодоміщанство // Там само. – № 12. – С. 488 – 494.
25. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 367. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 20.
26. Жук А. До історії української політичної думки… – С. 195.